Все життя маріуполець Михайло Підсадній важко працював, а за лічені дні втратив усе. Разом із родиною вони спорудили в Кальміуському районі (північний район Маріуполя) просторий дім. У ньому вміщалася вся їхня велика дружня сім’я.
Здавалося, тепер тільки тішитися життю та бавити онуків. Проте 24 лютого все змінилося. Довелося залишати дім, усе зароблене нелегкою працею майно і втікати у невідомість.
Про це йдеться у публікації “МБ” від 10 листопада, пише molbuk.ua.
Доля закинула родину Підсадніх до Чернівців. Тут, кажуть, спокійно. А до сирен вони давно вже звикли. Повертатися їм нікуди – будинок їхній розбомбили. Тож зараз намагаються облаштуватися на новому місці. Складно це – у 69 років починати життя спочатку, зізнається пан Михайло.
“Звикли, що стріляють”
Ми познайомилися з Михайлом Підсаднім під час відкриття центру підтримки для переселенців із Маріуполя у Чернівцях. Тоді він і розповів “МБ” свою історію.“Знаєте, у мене раніше було все, – каже Михайло Федорович. – Ми мали гарний будинок і все для життя в ньому. Жили добре, дружно. Усією родиною займалися євроремонтами – не лише сини, а й доньки, дружина. Відповідно, свій будинок звели майже повністю власними силами. Мріяв, що на старості будемо жити у своє задоволення, горя не знати…
Ми знаємо, що таке війна, адже живемо за два кілометри від лінії, де пролягає “кордон” так званої ДНР. Ще з 2014 року звикли, що стріляють. Проте до кінця не вірилося, що почнеться повномасштабна війна. Не хотіли залишати рідне місто. Аж тут росіяни почали бомбити. Школи, магазини – все горіло. Тому вирішили поспішно виїжджати на початку березня. Добре, що була машина. Виїхали з дружиною, донькою, онуками. Сини залишилися. Один потім мусив пішки вибиратися, дійшов до Бердянська, а звідти – до Львова. Про іншого довго нічого не знали, потім стало відомо, що його вивезли до Росії. Як це трапилося і де саме син зараз, син не розповідає. Лише часом напише у вайбері, що в нього все добре, і нас запитає, як справи. На тому все”.
Пан Михайло зауважує, що виїжджати довелося поспіхом, у чому були. І показує на свої коричневі черевики: “Ось, це ще з Маріуполя. У них і втікав…”
“Плакав, як дитина”
Кілька тижнів родина жила у селі на межі Кіровоградської та Миколаївської областей. Та потім хтось зі знайомих підшукав зятеві Михайла Федоровича роботу в Чернівцях. За ним уже поїхали усі.“Не думав, що на старість потраплю аж сюди, – зізнається співрозмовник. – У Чернівцях добре, спокійно. А до сирен ми звикли. У нас он у Маріуполі вони не лунали, а війна йшла. Просто турбує ця невизначеність – немає у нас нічого, усе згоріло… Ми навіть кілька місяців не знали, що з нашим будинком. Аж доки знайомі не надіслали фото, на якому видно, що він згорів ущент. Коли побачив це, то плакав, як дитина… Знаєте, на старість залишитися без нічого дуже важко… Нам немає куди повертатися…”
У Чернівцях родину прихистили у церкві “Філадельфія”. Там допомагають із їжею, одягом. Нещодавно чоловік через пережите потрапив до лікарні з аритмією. І тепер йому щомісяця треба пити ліків на півтори тисячі гривень. Для Михайла Федоровича з мінімальною пенсією це великі кошти. На щастя, усі необхідні медикаменти йому видали у місцевому гуманітарному штабі. Також одна з сестер церкви запропонувала родині однокімнатне помешкання на Роші.
“Дуже вдячні буковинцям за допомогу. Ми віримо в Бога, тож вважаємо, що на все Його воля. Чому Бог допустив це випробування, не знаємо. Та маємо надію, що він не залишить нас у біді…” – переконаний Михайло Підсадній.
