Держприкордонниця Людмила Кравчук потрапила у полон на понад сім місяців із заводу Ілліча у Маріуполі. Її утримували в колонії Оленівки на території “ДНР”, у Таганрогу, Білгородській та Курській областях Росії. У полоні погано годували, змушували вчити вірші про “братні народи” та постійно влаштовували допити.
Історію жінки розповідає “Суспільне”.
17 жовтня Людмилу повернули за обміном разом зі 107 жінками — військовослужбовцями та цивільними. Зараз вона на реабілітації в одному з військових шпиталів.
Далі даємо її пряму мову про російський полон та повернення в Україну.
Для мене Маріуполь — це чистилище
Я тільки у листопаді приїхала по ротації. До цього служила у нашому Луцькому прикордонному загоні. 24 лютого перебувала у Сартані (селище у Донецькій області, — ред.). Звідти нас привезли у Маріуполь, тому що обстріл пішов з того боку. Я виявила бажання, що залишуся, — так мусив вчинити кожен.
На початку березня у Маріуполі точились запеклі бої. Останнє місце, звідки нам потрібно було забрати хлопців, — міст над залізничною дорогою. 50 метрів, можливо, більше, треба було нести їх на собі. Міст був оббитий жестю і дуже непевний. Це така складна робота, але ти постійно знаходишся під відкритим вогнем і тобі немає часу думати про те, чи тобі важко, чи ні. Ти знаєш про тих хлопців, наша задача була просто довести їх до госпіталю. Спочатку на “Азовсталь”, а потім на завод імені Ілліча — там люди так само робили свою титанічну працю.
Я була при госпіталі з середини березня. Ми в тих бункерах робили складні операції, було багато поранених. У таких умовах працювали, що це треба було фільмувати для історії. Шкода, про це ніхто не подумав. Це кардинальна зміна у свідомості після тих речей, які ти побачив. Дуже шкода було хлопців, яких поранили, які залишилися без рук, без ніг.
На заводі ми знайшли якийсь одяг, медикаменти, складали аптечки. На мені був тільки бронік і автомат — все. І ось, виявляється, людина може виживати в таких умовах.
Коли вже закінчується день або день-ніч, якщо були чергування, ти вже постфактум починаєш аналізувати, у яких був умовах, яке чудо, що повернувся живий, приїхав на базу, під якими обстрілами був. Часто колеги повторювали, і Наташа моя (напарниця Людмили, з якою переносили поранених військових, — ред.), теж постійно говорила: це відбувається не зі мною, мені здається, це сон.
У мене такого відчуття не було, я іншого складу людина. Я реально дивилася на речі і приймаю дійсність такою, як вона є. Хоча, насправді це була страшна дійсність. У полоні я теж не впадала в депресію, тому що знала — це період, який мушу пережити.
У полоні я почувалася в’язнем
Спочатку була Оленівка. Там ми були тиждень. Після того нас привезли автозаками в Таганрог. Там ми були місяць і тиждень. Умови — як у СІЗО. І ставлення, і харчування — жахливі. Ми всі страшенно схудли — харчування було на межі виживання, аби не померти.
Були моменти, що жорстоко ставилися. Але поки там наші люди, не будемо озвучувати ці речі. Допитів було чимало. Питали різні структури: військова поліція, військова прокуратура, просто слідчі, ФСБ. Після того, що ти там пережив, здається, нічого не страшно.
Навіть те, що ти знаходишся у полоні — це в’язниця. Ти елементарних речей не можеш, постійно мусиш ходити із зігнутою головою, руки за спиною. Почуваєш себе в’язнем, коли у тебе за спиною хтось стоїть. Сидиш у цій камері — і все, і нікуди, нічого, одні й ті самі думки по колу. Бо немає інформації і ти не маєш навіть про що думати. Це дуже важко.
У Курській області нас кожен день змушували вчити нову пісню і новий вірш, і всі вони про війну. Про те, як я “люблю свою родіну Росію”. Один був віршик у Таганрозі, з ним вони носилися: “Простите нас, родные россияне”. Ввечері приходить спецназівець і каже: “Розказуй вірш!”. А я вирішила, що не буду вчити того вірша, кажу: “Я його не вивчила”. Він так на мене: “Як, типу, не вивчила?”. Кажу: “Вам як представникам закону, тим паче Російської Федерації. Ви не повинні змушувати проти моєї волі вчити віршики”. Вони сказали, що я багато розмовляю і яка там Конвенція — забудь, бери вчити вірша, о 12 ночі прийдемо й перевіримо. Я стала вчити. Мене все СІЗО запам’ятало, і, якими б коридорами не ходила, питали: “Ну что, выучила стих? Давай, рассказывай!”.
А далі нас відправили літаком у Білгородську область — там ми пробули три з половиною місяці. Тоді стали посилено відгодовувати нас. Вони думали, що обмін буде раніше.
Я досить мужньо трималася той період часу. Але, пам’ятаю, заплакала, коли писала листа. Нам дозволили написати лист, а з рідними я останній раз спілкувалася тільки в березні. Я хвилювалася, що вони не знають, де я взагалі поділася. І коли писала листа донькам, то справді розплакалася. Написала, що перебуваю в Росії в полоні. Попросила, щоб вони за мене не переживали, жили спокійно. Я гризлася тим, що отруюю їм життя, що думають: “Де там мама?”. Казала дівчатам: “Тааа, поки ті листи дійдуть, ми вже будемо в Україні”. Але не так швидко було, як ми очікували.
У нас було багато часу — розмови про те, що будемо готувати вдома, які страви, ділилися секретами, в кого що добре вдається. Багато хто казав: “Приїду і куплю собі ящик шоколаду”. Єдине, по чому я ностальгувала і думала, що ось приїду і зроблю: пончики, домашнє печиво. Такі ще колись кукурудзяні палички з ірисками їла, не знаю, років 35 тому.
У Білгородській області нас водили щодня на 20 хвилин показувати їхні новини. Вони висвітлювали факт (теракту в Оленівці, — ред.), наче то українці зробили. Але ми не вірили.
Ми ходили на роботу, шили такі костюми — “каспери” вони їх називали, як для агроробіт. Туди нас приводили і відводили у супроводі спецназу. Інші дівчата просто сиділи.
Далі на місяць нас відправили у Курську область. Там ми вже називали себе військовополоненими, вони нормально реагували. Один тільки прийшов зам по тилу і каже: “Вы не военнопленные, у нас войны в стране нет”. Я думаю: “У вас немає, у нас — є”. А так ми говорили “затримані”.
15 жовтня нас знову кудись загрузили і знову кудись привезли. Виявляється, це теж був Таганрог, бо деякі дівчата впізнали ті ж камери. І звідти нас на обмін відправляли.
У нас постійно були зав’язані очі й руки
Те, що має бути обмін, ми здогадувалися. Такі передчуття вже були. Але до останнього не були впевнені і боялися обманутися у сподіваннях. Куди б нас не завозили, у нас постійно були зав’язані очі і руки: або наручники вдягали, або стяжками просто руки зав’язували. Із Курської області нас літаком доправили до Таганрога, а потім вже військовими літаками, напевне, до Севастополя, кудись у Крим. Тентованими “Кразами” довезли у “сіру зону”, там, де відбувся обмін. Це було у Запорізькій області.
Прийшло усвідомлення, що я повернулася
На цей час я себе почуваю непогано. Кожен день проходжу обстеження, аналізи різні здаю. Але в цілому мій стан задовільний. До психолога не ходила, поки що вважаю, що не потрібно. Жартую, що багато років пропрацювала психологом, то я, думаю, впораюся. Якщо треба буде, звернуся.
«Відчуття, що ти вільна людина, важко передати словами». Звільнена лучанка розповіла про понад 7 місяців полону
Прийшло усвідомлення, що я повернулася. Але кожен раз я ще дуже-дуже порівнюю. Йду вулицею і звертаю увагу на речі, які не помічала — який Київ красивий. Ось це відчуття, що у мене є, що ти вільна людина — важко його передати словами. Я насолоджуюся просто, кайфую від цього. Телефоную рідним, обговорюю, що все ж таки дуже щемні відчуття, гарна моя країна. Мені навіть самій за собою цікаво спостерігати. Переоцінка цінностей відбулася кардинальна.
Колеги, з якими ми разом служили, питають, як я. Мені дивно, що так багато людей знали, де я, вболівали за мене, хтось докладав зусилля, щоб сприяти тому, щоб витягнути мене з полону. Усі пишуть мені у Фейсбуці багато гарних коментарів, слів підтримки, і я надзвичайно вражена, що люди не байдужі. Я не знаю, чи ми завжди такими були, чи нас війна згуртувала. Але те, що бачу — мені це дуже приємно. Далі планую служити. Буду шукати вакансії.
