Як стало відомо, любешівка Ірина Шерейко після повномасштабного вторгнення російської армії на територію нашої країни добровільно пішла працювати у військовий госпіталь. Щодня разом з іншими медиками вона рятує життя тих, хто захищає країну.
До квітня цього року пані Ірина працювала медсестрою у хірургічному відділенні Любешівської багатопрофільної лікарні. Однак війна вносить свої корективи, руйнує плани та змінює долі. Із початку російського збройного вторгнення мобілізували двох її рідних братів. Також не останню роль у прийнятті рішення піти доброволицею до лав військових медиків відіграла трагічна історія з життя жінки. Кілька років тому ще зовсім молодий брат пані Ірини загинув від крововтрати внаслідок ножового поранення. Відтоді її не полишає думка, що хлопця можна було врятували, якби вчасно надали допомогу, передає Нове життя -новини Любешівщини.
Тож після того, як наша землячка побачила оголошення Львівського військово-медичного клінічного центру, прийняла рішення про добровільну мобілізацію. На початку війни була критична ситуація з набором операційних медсестер. Ірина Степанівна, хоч і не мала відповідних курсів, пішла саме на цю посаду, де і працює дотепер.
Медичний персонал у часи збройної агресії потрібен, як ніколи. Оскільки медичних працівників не мобілізують примусово, залишається надія на добровольців.
«Не вистачає іноді медиків, хоча б на ту саму ротацію. Більша кількість добровільно мобілізованих значно полегшила би роботу у шпиталях. Добре було б, якби спеціалісти відповідних медичних профілів зверталися до військкоматів», – переконана пані Ірина.
Своє рішення піти на службу вона залишила спочатку в таємниці. Каже, про це знали чоловік та двоє синів. Батьки ж і решта з родини лише згодом дізналися. Однак відчували, що вона не стане осторонь подій в Україні. Тож залишилося тільки прийняти рішення і щосили підтримувати її.
Через велику потребу в медичному персоналі за весь час перебування у госпіталі пані Ірині лише двічі вдалося побувати вдома. Однак розлука з рідними – то одні труднощі. Невимовно складним виявився квітень: тоді серце розривалося від кількості поранених і травм, які отримують хлопці. За словами Ірини Шерейко, оперуючи військових із втраченими кінцівками, не могли стримати сліз ні лікарі, ні медсестри. Наша землячка каже, що «дуже боляче щоденно дивитися на покалічені тіла».
Згодом з’явилися нові шпиталі і почали організовувати логістику. Однак не стало емоційно легше працювали, відзначає пані Ірина.
При цьому, як не дивно не звучить, а силу й наснагу для роботи дають ті ж поранені.
«Найбільшу підтримку отримуємо від хлопців. Вони просто неймовірно вдячні медикам. Саме їхня щирість надихає, як би складно не було», – натхненно розповідає про захисників Ірина Шерейко.
А ще каже, що медиків мотивує результат. Наприклад, коли хлопців привозять на візках, а за два тижні їхній стан стабілізується, і вони вже стають на милиці, потрохи видужують.
«Тут усі підтримують зв’язок із побратимами, які перебувають у зоні бойових дій. Після реабілітації хлопці неодмінно повертаються назад. Майже у всіх є одне спільне: «вони врятували мені життя – я мушу повернутися», – зауважує Ірина Шерейко.
Щоденно працюючи з військовими, вона відзначає їхній високий моральний дух і бойовий настрій. Каже, що саме згуртованість усіх людей і робота на спільну мету надихає хлопців. Вони бачать, що їх підтримує не лише держава, а весь народ. За словами пані Ірини, в кожного військового – своя історія, але об’єднує їх одне – неймовірна віра в Бога і перемогу. Медсестра зауважує, що в госпіталі їй ще не довелося зустріти жодного атеїста.
Ірина Степанівна працює в мобільному шпиталі. Її група складається з хірургів, травматологів, анестезіологів, медсестер, санітарів. У якому госпіталі потрібна допомога, туди і виїжджають на підкріплення. Завдяки іноземній допомозі, медики працюють із новітнім обладнанням. За словами пані Ірини, вони повністю забезпечені всім необхідним. А коли виникає якась потреба, її закривають буквально за лічені дні.
На запитання про плани на майбутнє, Ірина Шерейко зауважує, що військові собі не належать. Тому планувати не доводиться. Але нині називає головним бажанням і метою – якнайшвидше закінчення війни та щоб усі могли повернутися до звичного життя.
Аліна Матюк.
Фото з особистого архіву Ірини Шерейко.
