49-річний володимирчанин Володимир Пукалюк з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну добровольцем пішов на війну. Про те, що міг не йти, й слухати не хотів. Оскільки вважав чоловічим обов’язком захист рідної землі, – пише Буг.
Про це і не тільки дізнавалась від дружини Алли зі старшої доньки Анни, котра до війни проживала в Одесі.
– Перед тим, як піти до військкомату, Володимир розповів про своє рішення моєму батькові. Той порадив добре подумати, бо це війна, й додав, що розуміє його, як чоловіка та батька, – розповідає дружина загиблого Алла. – У березні він вже був на полігоні, де проходив навчання, на яких отримав базові знання медичної допомоги, і був призначений на посаду стрільця-санітара. Саме там зустрів свій 49-й день народження, після чого їх відправили у Черкаси, у новостворену 115-ту ОМБР територіальної оборони. Звідти передислокувалися до Лисичанська. У телефонній розмові чоловік розповідав про зруйноване російськими окупантами місто. Разом із побратимами допомагали місцевим, котрі залишилися там. Багатьом була потрібна не лише гуманітарна допомога, а й медична через поранення від обстрілів. Тоді попередив, що вони там ненадовго. Після чого зв’язок пропав. Дав про себе знати, і запевнив, що усе добре, та за кілька днів, 20 червня, загинув.
Володимир Пукалюк народився і виріс у Володимирі. Багато років працював на цукровому заводі, а коли він перестав функціонувати, влаштувався на ТОВ «Гербор-Холдинг» свердлувальником. Разом із дружиною, з якою мали б відзначати срібне весілля, виховували двох доньок, Анну та Юлю. Улюбленим заняттям була риболовля. Тому часто сам, або разом із тестем ходили ловити рибу. А ще захоплювався садівництвом. І коли приїздив у село, у якому проживають батьки дружини, любив порядкувати у садку, щеплювати нові сорти дерев.
– 24 лютого, вранці, зателефонував тато і наказав повертатися додому, бо почалася війна. Спросоння не одразу зрозуміла, про що йдеться, оскільки в Одесі було спокійно. Та коли переглянула новини, усе зрозуміла. Але виїжджати не поспішала, адже ситуація була контрольованою, до того ж я працювала, і одразу все кинути не могла, – розповідає донька Анна. – Та згодом через наполягання батьків все таки повернулася до Володимира.
Розповідаючи про батька, Анна говорить, що був суворий, але справедливий, усі рішення у родині приймав він, тому й останнє слово було за ним. Але попри це, дівчата знаходили до нього підхід у потрібні моменти, і деколи поступався, бо дуже любив своїх донечок. Найбільше часу після переїзду старшої Ані до Одеси з батьком проводила Юля. Разом вони любили кататися на велосипедах, ходити по гриби, навіть на риболовлю інколи брав із собою.
До відрядження на Луганщину Володимир Пукалюк часто телефонував рідним. І лише один раз дав про себе знати звідти. Не приховував, що їх там не чекали місцеві, які здебільшого були за «рускій мір», хоча не усі. Траплялися й такі, які й годували та ділилися усім. І хоча чоловік ніколи ні на що не скаржився, у розмові з рідними зізнався, що ситуація складна, але вони дають ради, знищують ворога, звільняючи метр за метром українську землю.
– Того дня їхній взвод отримав наказ висуватись на позиції, та потрапив під артилерійський обстріл. Чимало військових загинуло, деякі отримали поранення різного ступеня важкості. Тато був найважчим, – продовжує розповідати Аня.
На жаль, травми виявилися несумісними з життям.
– Після похорону я натрапила на допис у соцмережах про їхню бригаду, і написала коментар, – продовжує ділитися Алла. – У приват мені відповіла жінка, яка виявилося дружиною військовослужбовця, з яким служив Володя. Того дня вони разом потрапили під обстріл, чоловік вижив, хоча отримав вкрай важкі поранення, після яких і досі не відійшов. Разом із ним був його родич, котрий поділився пережитим. Від нього дізналася, що на пункт, де вони розташовувались, приїхали бійці з іншої частини, на зустріч якої мали висуватися. Саме вони й вивели їх на місце, по якому вдарила ворожа артилерія. Один із них загинув, інший утік, про нього жодної інформації не вдалося віднайти. Хлопці, які вижили, стали підозрювати, що їх здали. У загиблого виявили планшет з маршрутом їхнього пересування, 12 тисяч доларів та жменю золота. Зрада це була, чи збіг обставин – невідомо, але людей не повернути.
Володимиру Пукалюку внаслідок обстрілу відірвало ноги, больовий шок та сильна кровотеча не залишили шансів на життя. Він міг не йти на війну через стан здоров’я. Навіть його лікар здивувався, коли дізнався про те, що той пішов добровольцем. Але інакше вчинити не міг, бувши переконаним у тому, що кожен справжній чоловік має захищати свою землю, родину та дім. Для нас він назавжди залишиться героєм.
Поховали Володимира Пукалюка у Володимирі на Федорівському кладовищі.
Матеріал підготувала Жанна Білоцька
