Працівник ДП «Камінь-Каширське лісове господарство» Волині Олег Карпік понад усе любив рідні ліси. Саме тому й пішов на фронт.
Про це пише «ЕКО-інформ».
– Мій чоловік родом із села Раків Ліс Камінь-Каширського району. Познайомились ми з ним ще зовсім юними випадково. Я була студенткою. Олег працював інспектором патрульно-постової служби міліції. І якось увечері він проводив перевірки у нашому гуртожитку – чи все добре. Жартуючи, чоловік потім розповідав, що тоді ще й планував побачення з місцевою дівчиною, з якою його познайомив друг. Однак зустрів саме мене. Звісно, я теж не могла оминути увагою високого красеня у формі з голочки, – втирає сльози невтішна вдова Валентина Григорівна. – З Олегом ми збудували родинну хату, стали батьками чудових синочка й донечки. На жаль, Олег вимушений був звільнитись із міліції. Бо пішли скорочення, а їхати до незнайомого району зі мною та ще малесенькими дітками він не схотів.
Олег займався будівництвом. У нього були золоті руки. Особливо захоплювався столярною справою, різьбленням по дереву. Він об’їздив усю країну. Працював копітко та важко. Бо ж родина, діти зростали, навчались. З віком чоловікові було тяжче їздити у далечину. Тож у 2020 році він влаштувався на роботу до цеху з переробки деревини Камінь-Каширського держлісгоспу. Робота та колектив йому дуже подобались.
У перші ж дні після широкомасштабного вторгнення Олег пішов на службу. Коротко сказав мені: «Не хочу, щоб загарбники плюндрували рідні села й ліси!». Вже 26 лютого Олег призвався до 14-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України. Служив спершу у нашій області, далі у сусідніх. Полігони, навчання молодих бійців. Час від часу ще приїжджав додому на пів доби чи добу. А в червні було те фатальне відрядження на Донбас.
«У травні війна вже жорстоко опалила нашу родину. Загинув мій двоюрідний племінник. А Олег був на фронті. Інколи не телефонував по кілька діб, а лише згодом набирав на декілька слів, аби ми не хвилювались. Він так нам прямо про це і казав. Було, що не телефонував навіть й протягом цілого тижня. Якби важко нам не було морально, але ми мусили вірити чоловікові, – розповідає вдова. – 6 липня ми важко працювали із сином по господарству. Жодних лиховісних передчуттів не було. Так, Олег не телефонував кілька діб. Але ж ми думали, що він як завжди десь на бойовому завданні. Чекали дзвінка. А вже увечері отримали страшне повідомлення, мовляв, можливо, Олег потрапив під обстріл у бліндажі. Чи живий, чи загинув – достеменно невідомо. Їх намагались врятувати до останнього, але цю місцину постійно обстрілювали. Декілька діб невідомості. Дива не сталось. 11 липня остаточно підтвердили загибель чоловіка. Це сталось у селі Берестовому Бахмутського району Донеччини. Тоді загинуло декілька наших захисників».
Олега поховали у закритій труні у рідному селі. Дружині та дітям не дозволили подивитись на нього востаннє. Хлопці-фронтовики, побратими Олега, попрохали по-людськи: «Щоб у вашій пам’яті Олег назавжди лишився молодим та гарним…». В Олега лишились старенькі батьки, які досі у скорботі за сином. 12 жовтня чоловікові виповнилось би лише 48 років.
Вдова Олега Карпіка щиро вдячна за допомогу колегам чоловіка із ДП «Камінь-Каширське лісове господарство» та обласного управління лісового та мисливського господарства, бойовим побратимам, землякам та друзям Олега. Каже, що хлопці то дров привезуть, то іншої допомоги. Так й горе пережити легше. Хоча рана в душі та серці вже ніколи не загоїться.
Олега Карпіка посмертно нагородили нагрудним знаком Держлісагентства України «Відмінник лісового господарства України».
