58-річний Анатолій Панасюк із позивним Палич змінив погони підполковника податкової поліції на рядового солдата ЗСУ – таким був його поклик серця. Він мріяв повернути Україні Крим. Не судилося. 24 вересня 2022 року життя Героя обірвала війна.
Побратими вважали цього Воїна батьком, а знайомі та друзі називали не інакше, як добряк. Протягом 30 років щороку на річницю весілля він дарував дружині букет троянд. Оберігав свою кохану Оксану, наче квітку, бо вважав, що вона послана йому Богом.
Аби увіковічнити пам’ять про Анатолія, журналісти «Волинських новин» йдуть до його рідної домівки. Там на них уже чекають вдова Оксана та донька Анна.
«Як вас знайти?» – запитують.
«А ось я, махаю вам рукою…»
Читачам пропонуємо дослівний передрук матеріалу Інформаційного агентства «Волинські новини» про ще одного полеглого Героя.
Дорогу до охайної хатини в Луцьку встелив жовтий килим із листя. Журналісти заходять у двір. Одразу впадає у очі модифікована дерев’яна маківара – тренажер для відпрацювання ударів. «Це Толік власноруч зробив. Він у нас спортсмен… Був… Кожен ранок починав із зарядки, жодного дня не минало без тренувань», – розповідає дружина Оксана.
Заходимо у хату. На спинці стільчика – мереживна чорна хустина. Проходимо до вітальні, сідаємо за стіл. Зазираю в очі вдові, поглядом запитую, чи готова розмовляти. Оксана киває головою і ми починаємо.
Початок розмови дається важко. Сльози стискають за горло, жінка робить кілька ковтків води, заспокоюється, а тоді поринає у спогади. Її голос періодично зривається. Біль втрати гострим лезом крає зболену душу.
«Моя маленька Казя…»
«Коли моя однокласниця Оксана Мороз виходила заміж, на весіллі був її рідний дядько – мій майбутній чоловік. Ми з ним уже були знайомі, тому що неодноразово зустрічалися на різні свята, події, але тоді я була ще маленькою, а він уже дорослим. То був 1982 рік. Толік навчався, тому жив у квартирі моєї однокласниці. Я була у першому класі. Коли приходила до подруги в гості, він неодноразово взимку катав нас, дітей, на санчатах. Я його добре знала…» – розповідає вдова загиблого Героя.
Незчулись подруги, як пролетіли дитячі роки. Із маленьких дівчаток вони перетворилися на гарних юнок. 1 травня 1993 року однокласниця Оксана Мороз виходила заміж. Звісно, запросила і найкращу подругу, теж Оксану. Не міг лишити поза увагою весілля племінниці й Анатолій.
«Так і зустрілися на весіллі. Тоді сприймала його не інакше, як дядька подруги. Можна сказати, що крізь роки ми вдруге познайомилися. Тільки я вже не була малою дитиною, а 20-річною дівчиною. Між нами була різниця у 9 років», – крізь сльози усміхається жінка.
Читайте також: Після трагедії Маріуполя хотів всиновити дитину. Пам’яті майора з Володимира
Вона зізнається, що спочатку залицяння старшого на 9 років чоловіка здавались їй досить кумедними, бо ж і називала його за давньою звичкою «дядь Толік». Тоді юній Оксані й у голові не вклалося б, що це її майбутній чоловік. А він у 20-річній дівчині одразу впізнав маленьку подругу племінниці, знав, що це вона.
«Моє дівоче прізвище Казмірук, тому в класі мене називали Казя. Толік щиро сміявся з цього і казав, що знайшов свою «маленьку Казю». Отак я запала йому в серце. Він почав до мене телефонувати, приїжджати. Не відступав. І моя подруга жартома казала, мовляв, він від тебе не відступиться, тому що якщо вже поклав око – не дасть промаху. І справді, через деякий час він мені освідчився і запропонував вийти за нього заміж», – провадить співрозмовниця.
Анатолій розтопив серце юної красуні тим, що був неабияким добряком і в усьому їй допомагав, зокрема забирав з роботи і завозив. На той момент він служив у спецпідрозділі «Беркут».
«Коли я сказала мамі, що збираюсь виходити за Толіка заміж, вона не надто зраділа, бо ж майбутній чоловік виявився на 9 років старшим за мене. Мама просила не поспішати, але я назвала їй один-єдиний аргумент: «Мам, він дуже добрий». Він таким залишився до кінця. Моя родина сприймала його як найріднішого. Мама, сестри, племінники його дуже полюбили», – згадує Оксана.
«Мені тебе дав Бог»
9 жовтня 1993 року Анатолій та Оксана одружилися.
З того часу щороку протягом 28 років подружнього життя цього дня Толік дарував коханій дружині квіти.
«Не було такого року, щоб він мені не приніс троянд…, – вдова закриває обличчя руками і заходиться плачем. Тендітні плечі здригаються від надривного ридання… Крізь сльози продовжує: – А цього року я йому подарувала квіти… Поїхала на кладовище й завезла троянди. Так сталося, що війна в мене забрала чоловіка…»
Він був справжнім джентльменом. Йому не потрібно було нагадувати про ті квіти, це навіть не обговорювалося. Іноді я жартома казала, що річниця шлюбу – це не таке вже й свято. А він відповідав: «Тобі не свято, а мені – свято, бо мені тебе дав Бог».
Почалося сімейне життя… Через рік після весілля на світ попросилася донечка Анютка. Народження доні стало справжнім сюрпризом для молодих батьків, бо ж у 90-ті під час УЗД лікарі рідко коли визначали стать дитини.
«У мене чоловік із двійнят. А я під час вагітності була дуже худа й мала, а живіт – дуже великий. Тому лікарі припускали, що це може бути двійня. Відправили мене на УЗД, аби з’ясувати, так це чи ні. Але виявилося, що дитинка лише одна. Аня народилась з богатирською вагою – 4200 г і зростом 55 см. Ми тішилися. Це зараз вже молодь не народжує дітей у ранньому віці, а в той час у мого чоловіка в 30 років народилася первістка. І це для нього було вже пізно. Він все повторював, що ніколи не думав, що у нього ще будуть діти», – усміхається дружина Героя.
Після народження донечки молодий татусь Анатолій щодня приходив під вікна пологового і гукав кохану Оксану. Все просив показати дитину через скло. А Оксана заливалася переливчастим сміхом. Вистромивши голову з відчиненого вікна, все намагалась пояснити, що дитини біля неї немає – на той час новонароджених забирали в дитяче відділення пологового будинку.
Потім молоду маму та дівчинку забрали з пологового.
«Ми гляділи немовлятко, разом складали колисочку. По-перше, жили ми бідно. То був такий час, що грошей не було, заробітні плати затримували, виплати на діток були мізерні. Дуже було скрутно. Навіть одягом для дітей ми з подругами мінялися, коли дітки виростали. Ростили, жили», – задумливо розповідає Оксана Панасюк.
Донечка Аня зростала, а Анатолій продовжував служити у «Беркуті». Обіймав посаду інструктора з бойової підготовки. Тренував хлопців. Все життя був у спорті. Кожен його ранок починався із зарядки. Чи хворий, чи здоровий, але тільки так. Якщо погода дозволяла, бігав купатися до Стиру. Тренувався, відтискався… Іноді через таку любов чоловіка до спорту молода дружина навіть сердилася на благовірного.
Орієнтовно у 1998 році в ДПС організували свій підрозділ фізичного захисту, і Анатолія запросили туди на роботу. Подружжя довго зважувало всі за і проти, але врешті чоловік перевівся. Тоді ще Анатолій не знав, що з часом очолить підрозділ фізичного захисту і до пенсії працював у податковій.
У 2000 році лелека приніс у сім’ю Панасюків ще одну донечку – Іринку.
«У Толіка була така робота, що забирала дуже багато часу, тому вдома він бував дуже рідко. Діти більше були на мені. Коли він мав час, намагалися відпочивати разом, їздили до лісу, щороку старалися завезти дітей на море. Об’їздили весь Крим. І коли у 2022 році він пішов на війну, все казав, що дійде до Криму. Навіть коли його востаннє відправили на Донеччину, зізнався, що не хоче туди їхати, а хоче на Херсон, щоб забирати Херсон і Крим», – поринає у спогади вдова.
Завжди рвався на війну
Зі слів дружини загиблого Воїна, з 2014 року Анатолій постійно рвався на війну. Вона плакала, просила, відмовляла. Наводила аргументи, що у разі його загибелі залишиться сама з двома дітьми і їй буде дуже важко. Казала, що якщо із ним щось трапиться, то не впорається самотужки, адже левова частка допомоги, і фінансової, і моральної, залежала від чоловіка.
«На кого ти нас кинеш?» – благально заглядала коханому в очі.
У червні 2014 року формувався добровольчий підрозділ патрульної служби поліції особливого призначення «Світязь».
«Толік пішов туди записуватись, але з невідомих мені причин його не прийняли. Ймовірно, тому, що він був уже пенсіонером зі званням підполковника, його не могли взяти у «Світязь» рядовим. Пам’ятаю, додому він повернувся дуже засмученим. Хотів прорватися на війну будь-якою ціною. Але йому запропонували тренувати бійців, які йшли в зону ООС. Мій чоловік знав ту «кухню» добре: вмів і захоплення приміщення зробити, і обеззброїти людину тощо. Потім хлопці поверталися з війни, приходили до нас додому і дякували йому: «Палич, як добре, що ти нас підготував», – продовжує розповідь жінка.
Пізніше Анатолій став учасником ГФ «Варта Порядку». З початком повномасштабного вторгнення служив у складі добровольчого батальйону оперативного реагування «Луцьк», був інструктором.
Анатолій дуже тішився своєю причетністю до війни.
«Ми відіб’ємо кожну захоплену територію швидко», – переконував дружину.
Але минуло кілька місяців і чоловіка почало гнітити те, що його не відправляють у зону бойових дій.
«Вторгнення там, а у нас – відносно спокійно, тому я маю бути ТАМ, де потрібно вибивати ворога», – обурювався.
Із підполковника податкової поліції – в рядового солдата ЗСУ
Тому в квітні 2022 року підполковник Анатолій Панасюк, не обговорюючи своїх намірів ні з ким, добровільно пішов у ЗСУ рядовим солдатом на посаду навідника механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти військової частини.
4 квітня дружина Оксана прокинулась рано і побачила, що немає ні чоловіка, ні його військової форми.
«Мене це насторожило. Почала до нього дзвонити. Де він? Але Толік не брав слухавки. Тоді пішла подивитись, чи на місці його військовий квиток. Серце підказувало, що пішов до військкомату. Аж тоді в обід віддзвонився. Сказав, що приїде додому. Повернувся з мобілізаційним листком. Сказав, що наступного дня о 9:00 від’їжджає на війну, бо пішов добровольцем у ЗСУ. Попросив зібрати його речі, медикаменти… Приїхала старша дочка Аня. Ми почали плакати, просити його залишитися. Водночас розуміли, що плач не плач – нічого не допоможе», – зітхає Оксана.
Натомість Анатолій переконував найрідніших, що його місце – саме на війні.
«Я вмію володіти зброєю. Я знаю все! А гинуть юні хлопці, які взагалі не мають бойового досвіду. Я не зможу тут сидіти! Ти розумієш мене?» – глянув у очі заплаканої дружини.
Тоді жінка прийняла його рішення, підтримала і сказала, що чоловік все зробив правильно, хоча, як зізналася, було дуже боляче.
«Оксано, ми за 20 метрів від російського кордону»
«Забрали його на вишкіл у Старичі, там він був трохи довше як місяць. Дуже радів, бо командири його просили проводити інструктаж новобранцям. А я все тихцем сподівалась, що його там і залишать. Як кожна жінка, хотіла зберегти чоловіку життя. Толік дуже прикипів до командира Павла Ангельського. Все казав: «Оксаночко, у нас такий командир хороший! Він настільки нас любить і поважає, кожним опікується. За нас будь-кого порве!» А я казала, що командир із таким прізвищем буде їм за ангела-охоронця», – знову плаче співрозмовниця.
Спочатку Анатолія разом з побратимами відправили на Донеччину, потім – на Харківщину. Була зачистка. Бійці підрозділу, в якому служив Толік, дійшли майже до кордону з рф. Чоловік довго не виходив на зв’язок. Лише згодом написав дружині повідомлення: «Оксано, ми за 20 метрів від російського кордону».
Як і в мирному Луцьку, на передовій Палич, наче батько, дбав і піклувався про побратимів.
Вони розповідали, що одного разу волонтери привезли бійцям продукти харчування. Раз за разом не надто балувані смаколиками воїни поз’їдали печиво та інші лакоминки.
Минув тиждень і кажуть: «Ох, зараз би тих пряничків…». А Толік знав, що сьогодні їжа може бути, а завтра – ні. Він завжди таким був. Тому дістав зі схованки смаколики й каже: «Хлопці, є! Їжте!» То вони сміялися, мовляв, Палич, що ми без тебе робили б?
Потім бійців знову перекинули на Донеччину.
Зі слів дружини Оксани, Анатолій дуже не хотів туди йти, наче відчував загибель. Казав: «Я так не хочу, там такі люди важкі. Вони так нас ненавидять…»
Так Палич разом зі своїми бійцями потрапив до Бахмута.
«Про це я пізніше дізналася, бо чоловік був дуже стриманим, майже нічого не розповідав. Зізнаюся, але я дещо схитрувала. Дала йому свою банківську карточку, тому коли зрідка в банкоматі знімав гроші, я могла хоча б приблизно знати, де він є», – розповідає Оксана.
«Прокидався і лягав спати лише з молитвою. І я завжди думала, що Бог його обов’язково захистить»
З початку своєї служби у лавах Збройних сил у відпустку Анатолій приїжджав лише одного разу.
«Він зробив нам сюрприз. 30 травня ввечері я повернулась додому з роботи, відчиняються двері – і заходить чоловік. Виявилось, що його товариш і побратим приїхав до Луцька, аби розписатися з нареченою. І командир відпустив їх удвох на три доби. Ті три доби пролетіли, наче мить, у клопотах. Ми їздили по лікарях, бо розуміли, що у польових умовах отримати належну медичну допомогу важко. 2 червня він повернувся на війну. І відтоді живим я його більше не бачила. Відпускала з легким серцем. Я була на 99% впевненою, що він повернеться з перемогою. Я ж молилася за нього», – ридає вдова.
Жінка каже, що протягом життя її коханий Анатолій був дуже набожним, щонеділі ходив до церкви, де його дуже любили і поважали.
«Прокидався і лягав спати лише з молитвою. І я завжди думала, що Бог його обов’язково захистить. Він взяв іконку з собою, хрестика взяв… Я була впевнена, що він повернеться живим і здоровим. Боялася лише, аби не втрапив у полон, бо з полону він живим не повернувся б. А думки про смерть й на секунду не підпускала. Ніколи, ніколи, ніколи… – плечі жінки знову здригаються від плачу. Їй потрібно кілька хвилин, аби заспокоїтись і продовжити надважку сповідь далі.
«Вибачте, що не зберіг вашого чоловіка»
Близько 20:00 24 вересня 2022 року в Оксани несподівано задзвонив телефон. Тоді вона ще не знала, що цей дзвінок – передвісник страшної біди.
«У той час я саме зачиняла магазин, в якому працюю. Думала, що це Толік вийшов на зв’язок. У серці не тьохнуло, що цей дзвінок – це крах всього мого життя. Мені подзвонив командир Ангельський. Перші слова, які сказав, були такими: «Вибачте, що не зберіг вашого чоловіка». Він плакав. Толік загинув. Я ще тоді не зрозуміла взагалі нічого. Думала, що це якась маячня. Почала кричати, що це неправда. Кинула слухавку. Не могла розмовляти, тому пізніше з командиром спілкувалася донька Аня», – болісні спогади крають душу жінки гострим ножем.
Кинувши слухавку, Оксана Панасюк побігла до авто, де на неї чекала подруга. У паніці почала розповідати їй, що телефонували із номера командира і сказали, що Толік загинув.
«Але це ж брехня!» – кричала. На нервовому підґрунті у жінки почався напад астми.
Подруга послухала і все зрозуміла. А тоді попросила Оксану заспокоїтися. Запропонувала приїхати додому, а тоді вирішувати, що робити далі.
Поки їхали, телефон не замовкав від дзвінків побратимів. Вже вдома жінка таки наважилась і підняла слухавку.
«Оксано, заспокойся, опануй себе, але це правда. Ми не змогли його врятувати. Кріпись, ми все зробимо для того, щоб ти його побачила якнайшвидше», – почула на тому кінці дроту знайомий голос.
«Коли Толіка не стало, його побратими казали: «Ваша втрата дуже велика, але ви не розумієте, яка втрата у нас, бо ми втратили батька». Він завжди просив їх одягатися, краще підстелити, аби не промерзали. Якщо хтось кашляв – вмовляв звертатися до лікаря, бо хворобу можна запустити», – плаче вдова.
«Він пішов туди, де й мав бути. Там і справді його місце»
Весь цей час розмову мовчки слухала донька Анатолія Аня. Врешті дівчина заговорила. Вона зізналася, що їй до болю в серці важко згадувати про тата у минулому часі: «Я ще й досі не можу повірити, що це сталося. Тато був для мене дуже близькою людиною, особливо останніми роками. Я знала, що він мій надійний тил, завжди допоможе, хай що у мене станеться. Попри те, що живу від батьків окремо, коли хворіла, тато завжди привозив мені їжу, яку готувала мама. Забирав у мене собаку, коли мені було зле.
Коли у 2020 році я вирішила здобути другу вищу освіту за фахом психолога, він дуже підтримав мене у цьому. Пишався, намагався допомогти. Казав, що йому теж до вподоби психологія, радив мені тематичні серіали, які варто переглянути.
Коли тато пішов на війну, часто мені дзвонив. Ми багато спілкувалися, я його підтримувала. Я більше розуміла, що таке війна, що він може не повернутися.
Попри те, що у нашій сім’ї не заведено відкрито говорити про свої почуття, хотілось йому сказати все, що відчуваю, щоб потім ні про що не шкодувати. Завжди казала, як сильно його люблю і пишаюся. Що він для нас Герой і що поважаю його вибір».
«Він пішов туди за покликом серця, бо знав, що його місце там, серед побратимів, на війні», – зітхає донька загиблого.
24 вересня 2022 року Ані також зателефонував командир Ангельський.
«Я не повірила тому, що почула в слухавці. У мене почалась панічна атака. Одразу поїхала до мами. Дорогою, поки їхала, побачила, що командир тата оприлюднив у соцмережах допис із фотографією тата. Він написав, що тато загинув. Я намагалась опанувати себе, мислити… Перші два дні якось трималася. Їздила з мамою на огляд тіла до моргу в Луцьку. Командир сказав, що тато загинув, прикриваючи побратимів від ворожого касетного удару», – з болем пригадує Аня.
«Толіка поранили у Бахмуті, намагаючись врятувати, ще живого повезли до Костянтинівки, але він помер дорогою до лікарні. Потім його тіло відвезли до моргу в Дніпро. Такою була його остання дорога додому», – додає вдова Оксана.
Остання дорога додому
Оговтавшись від шоку, дружина дуже хвилювалася, як забрати тіло найріднішого з моргу в Дніпрі якомога швидше. Хотіла найняти бус і самотужки поїхати за чоловіком. До останнього сподівалась, що у чорному пакеті – не він.
«Його товариші взяли всі клопоти на себе, організували все: домовились із волонтеркою Тетяною, яка доставила тіло Толіка до Луцька у вівторок, 27 вересня. Я просила Аню не їхати зі мною до моргу, щоб не бачила мертвого тата. Але вона сказала, що хоче побачити його наодинці, а не при комусь. І це був чи не єдиний шанс», – серце жінки рветься від болісних спогадів. Аби зняти підступний спазм у горлі, вона раз за разом ковтає воду.
«У труні лежав змучений, постарілий чоловік… Це війна зробила з ним таке! Хай будуть прокляті ті кацапи!»
О 6:00 27 вересня товариші Анатолія повідомили дружині, що рефрижератор із тілом її чоловіка заїхав у Волинську область.
«Ми приїхали до моргу. Нас зустрів підполковник Баранов, пояснив мені всю процедуру. Сказав їхати додому, попросив не оглядати тіло одразу, бо це може травмувати. Коли приїхали до моргу вдруге, Толіка вже одягли. І я побачила змученого, постарілого чоловіка у труні. Йому було 58 років, але він завжди мав дуже гарний вигляд, бо беріг себе, пив трави, мед з водою зранку, одне слово, стежив за собою. А за ті чотири місяці війни, коли я його не бачила, геть постарів. Я навіть не хотіла, щоб йому в руки вставляли свічку, бо це були ніби не його руки – поморщені, наче в старого діда. Так, кісточки його рук завжди були збитими від ударів. Але це були молоді руки! Змучений… Було дуже важко це все бачити. У труні справді лежав мій чоловік. Це війна зробила з ним таке. Хай будуть прокляті ті кацапи!» – заходиться плачем вдова.
«Тоді, у соборі, я востаннє його поцілувала»
Свою останню ніч в Луцьку Толік вдома не ночував. Рідні дуже хотіли занести тіло Героя у нижній храм Луцького Свято-Троїцького собору, аби його останню земну ніч побути поруч. Але їм порадили покласти тіло в «холодильник», щоб наступного дня під час громадянської панахиди люди могли віддати йому останню шану і попрощатися.
«Так було правильно… Тоді, у соборі, я востаннє його поцілувала», – сльози з очей жінки продовжують котитися градом.
Оксана зізнається, що її та доньок дуже підтримують і рідні, й друзі, й побратими Анатолія. Утім після пережитого горя жінці дуже важко спілкуватися з людьми.
«Я часом навіть мимоволі злюся через це. Мене питають: «Як ти?», а я не можу сказати, як я. Дуже важко спілкуватися з людьми… Хочуть прийти, підтримати, але я всім відмовляю, бо не можу, не хочу згадувати про Толіка у минулому часі. Кожен ранок в мене починається з того, що я беру в руки телефон і дивлюсь, чи він вийшов на зв’язок. Тому що не вірю, що його нема. Їду на кладовище, бачу його фотографію, ніби й усвідомлюю, але все думаю, що він і далі десь там далеко бігає з автоматом у руках – воює».
Текст: Вікторія СЕМЕНЮК
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
