З 2015 року Андрій Лозюк воював на Донеччині. Потім повернувся до цивільного життя, присвятив усього себе улюбленій роботі в училищі та сім’ї. Однак, коли у 2022 році Росія здійснила повномасштабний наступ, Андрій не зміг залишитися вдома. Попри проблеми зі здоров’ям воїн рвався на передову, 20 травня під час бойової задачі на межі Донеччини й Луганщини життя Героя обірвалося… Яким був Андрій, про що мріяв та що по собі залишив?
Текст підготувала журналістка локального видання «Острог Інфо» Альбіна Карман за сприяння платформи пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
24 лютого ранок Андрія Лозюка розпочався з дзвінка побратима і хорошого друга Володимира Тишкуна. “Нам треба йти” – коротко сповістив друг, пише Ostroh.Info.
Лозюк був певен, що війна неминуча. Ще до 24-го думав, як доїхати в Білу Церкву, до бригади, в якій служив раніше. Заздалегідь попередив рідних, що піде на фронт. Проте через проблеми зі здоров’ям Андрія відправили у частину міста Рівне. Він не хотів просто охороняти стратегічні об’єкти, рвався на передову і таки туди потрапив.
З дитинства був самостійним
Андрій з дитинства відзначався впертістю. У сім’ї він був найстрашим братом, з маленького був самостійним. Із середнім братом, Олександром, вони були дуже схожі, люди часто їх плутали. Була лише одна ознака, яка їх відрізняла – постійна Андрієва серйозність.
“Багато людей розрізняли їх так: якщо сміється, то це Саша, а якщо серйозний, то Андрій”, – розповіла дружина брата Ольга Лозюк.
Коли народився Олександр, Андрію одразу довелося подорослішати. Молодший брат перед виходом на вулицю сидів і чекав, поки його взують, бо він маленький. А в Андрія завжди було: “Я сям”. Сам одягався, сам взувався, все робив сам і впродовж життя всі рішення приймав ухвалював сам, навіть, якщо вони були проти волі батьків.
«Він покинув університет після першого курсу і пішов служити в армію (1997 року – ред.). Пізніше, вже під час вторгнення 2015 року, він навіть не сказав батькам, що пішов на війну. Переживав, щоб у мами не піднявся цукор, а у тата не стався інсульт”, – розповідає Ольга Лозюк. Та згодом, коли Андрій вже був у частині, батькам про це повідомив його молодший брат Роман.
Історії з дитинства Андрія мають якийсь притаманний йому героїзм. Коли їх собака Пірат накинувся на сусідську козу, то зі всіх братів саме Андрій побіг за ним і кинувся відтягати від жертви.
“Влізти – вирішити – “я зроблю” – завжди в нього це було. Навіть в моєму житті таке було. Я затрималася на роботі й поверталася додому дуже пізно, ішли чоловіки напідпитку і один мене вдарив ногою по голові. В мене боліла голова, напухла брова, був струс мозку. Приїхав Андрій і одразу питає: “Де він?”, круто розвертає машину, тисне по газах, доганяє, бере їх за шкабари і везе у поліцію. Він не включив істерику, що давай лікарню, перше – його треба покарати”, – згадує Ольга.
Старша донька Андрія Софія Лозюк розповідає, що батько завжди був борцем за справедливість не важливо добре чи погано йому від цього було:
“Напевно, якби він не був борцем за справедливість, він би і не пішов воювати як і вперше після початку АТО, так і вдруге після початку повномасштабного вторгення. Можливо, він би ще жив. Але війна забирає найкращих, найсправедливіших”.
З сім’єю Андрій завжди був близьким
Андрій був одружений та мав двох донечок, з рідними завжди був близьким. З дружиною Вітою вони прожили 21 рік життя і щодня мали про що говорити.
“Він дійсно був моя друга половинка, бо коли його не стало, я відчула, що відірвався шматок мене. 26 квітня було його день народження, а 28-го у нас річниця одруження, то його відпустили додому. На 28-ме я йому подарувала банний халат, він любив коньяк пити з красивих фужерів. І він сів у халаті тоді з коньяком і каже: “Віта, саме ще жити і жити”.
У подружжя є двоє доньок, старша Софія, якій 19 років та молодша Валя, їй 12. Софія називає шлюб батьків таким, про який багато хто мріє. Щоранку батьки пили каву, збирали доньок до школи і йшли на роботу разом.
Ранок з батьком для Софії та Валі починався з гімну України. Андрій заходив у кімнату і на весь голос заводив “Ще не вмерли України…”. Дівчата зізнаються, що не любили цю традицію – аж занадто стресовим виходив підйом.
“Тато в нас був дуже прекрасним спортсменом. У нього була вага 140 кілограмів, це такий нормальний пузічок. Ми любили цей пузічок, терли, це взагалі був прекрасний сімейний фетиш. Якось він вирішив схуднути і купити хула-хуп. Ледь вліз у той круг, а треба ще його ж якось крутити. Він крутив, а той постійно падав і набив йому ноги, сороковий раз падаючи. Вночі ми прокидаємося, бо тато вирішив, що найкращий час для схуднення – це 4 година ранку, а він стоїть у валянках і крутить круг: “Дивіться, який я лайфхак придумав””, – згадує Софія.
Вечори з батьком Андрієм у дівчат асоціюються з його училищем. Чоловік працював у Острозькому вищому професійному училищі майстром і дуже любив свою роботу. За сімейною вечерею вони не говорили про сімейний бюджет чи плани на майбутнє, бо батько розповідав про своє кохане училище і в голос роздумував, як залучити у заклад гроші чи що ще цікавого організувати.
Попереджав, що не доживе до 45 років
З 2015 року Андрій Лозюк воював на Донеччині у складі 72 ОМБР, частина якої була у Білій Церкві. Був водієм БУКа і возив зброю. Софія пригадує, що важко тоді було усвідомлювати, що на тата полюють і що за його вбивство комусь можуть дати винагороду.
“Але тепер розумію, що тоді не було настільки небезпечно, як стало після 24 лютого цього року”, – каже дівчина.
Повернувся Андрій з АТО у квітні 2016 року. Й до початку повномасштабної війни присвячував себе улюбленій роботі в місцевому училищі й своїй сім’ї.
Перед 24 лютого напруга й тривога у родині уже відчувалися. Софія випитувала в тата аргументи, чому повномасштабної війни не буде, але батько сказав їй: “Вона буде”.
Дружина Віта розповідає про одне передбачення чоловіка – що ховатимуть його під “Плине кача”. Часом він вмикав цю пісню на весь будинок, сидів і думав. А коли десь ненароком чув пісню, то знову і знову нагадував, що ховатимуть його у вишиванці саме під неї. І казав, що до 45 років він не доживе. Сім’я таких його розмов не любила і обурювалася.
Зранку 24 лютого Андрій наказав своїм дівчатам зібрати тривожні валізи. Сам пішов в училище заправити бензином машини й після того рушив за повісткою у військкомат. Того ж дня його забрали в частину у Рівне. Побратими Андрія згадують, як вперто той рвався на передок з рівненської частини А4240, як намагалися його переконати, та це було чимось неможливим. На початку весни він перейшов до Яворівської 24-ї механізованої бригади.
“Скільки я пробував щось казати, все було нереально. Андрій вперто казав, що траву косити і охороняти генералів не буде, зробить усе, щоб перевестися в іншу бригаду”, – каже Володимир Тишкун.
Побратим Роман Шинкарук познайомився з Андрієм 24 лютого біля військкомату, а потім разом служили у Рівному. Їх об’єднала любов до вафель “Артек“. Коли вони були разом у 24-й бригаді, то Роман якось приніс Андрію ці вафлі, а той йому у відповідь дістав такі самі: “Ми сіли їх їсти і тривога одразу почалася. Тоді він бере зенітну установку на плечі, стає і каже: “Де ж ви мої 12 мільйонів?” – переводив так у жарт, чекаючи чи щось летітиме.
Після загибелі приходив донькам у снах
Під час одного із важких боїв на межі Донецької та Луганської областей наші військові опинилися в оточенні. Андрій загинув від фосфорної бомби.
“У сні він мені сказав, що загинув, – каже старша донька, тато наснився їй наступної ночі після загибелі, – У цьому сні він прийшов, повні очі сліз, а в тата таке бувало, як якась несправедливість була і він дивився кудись далеко, а я кажу: “Тато, то як ви тут, чи це вже війна закінчилася?”, – він дивиться на мене і не може вимовити ні слова, – “Тато, то ви назавжди вже приїхали?”, – “Так, назавжди, я назавжди з тобою”. Він казав ще у сні: “Там так все чорно, там так все важко, там я таке пережив”.
Софія прокинулася і зрозуміла, що тата вже немає. Їй почувся запах татових цигарок з його парфумом. Наступного дня, коли Софія була на роботі, їй зателефонував кум, молодший брат тата Олександр, і сказав терміново вийти надвір: «Кум у гіпсі, сплаканий: “Похоронка за тата прийшла”. Я кричала звіриним криком, луна йшла: “Я знала, я знала, я знала…”.
Олександр подзвонив своєму куму у військкомат, що немає зв’язку тиждень з Андрієм, на той час похоронка там вже була. Так він з родини першим про це дізнався. Перебуваючи тоді в будинку культури, він кулаком вибив двері в коридор, зламавши руку, і з лайкою закричав.
“Андрій пережив страшенні бої. Його спочатку накривало артилерією, а потім фосфором… Там ту лотерею вже ніхто не міг виграти. Я вважаю, що він був класним військовим, бо зробив все, щоб ми його опізнали. Нам дали документи, які лежали біля нього. На них запах війни: якийсь гній, кров, бензин, солярка. Ось ці такі настирні запахи, солодко-гіркі”, – додає Софія.
Розпізнали загиблого військового фото його руки, яке надіслали разом з фотографіями документів з військкомату. На ній була обручка. Андрій ніколи не знімав її, з обручкою його і поховали.
Розповідає в снах про брата
28 травня 2022 року, під час похорону Андрія Лозюка, важкими краплями пустився невеликий дощ. Зранку наступного дня, коли родина понесла на могилу сніданок, в небі пролетів білий журавель і голосно-голосно закричав.
У середнього брата Олександра з’явилася така ж як була в старшого брата сивина, тільки трохи в іншому місці. Його дружина каже, що Олександр часом намагається бути схожим на Андрія. Сам Олександр мовчазний. Їх наймолодший брат Роман зараз воює, в нульовій зоні, коли Андрій загинув, він сказав, що помститься ща брата.
За декілька днів Андрій знову наснився своїй старшій доньці. Розповідав їй про свого наймолодшого брата, її хрещеного.
У сні вона говорить з якимось зв’язківцем, який її зв’язує з татом. Вона ніби стоїть на карті й з Рівненської області бачить, як він на Донбасі у військовій формі бере слухавку і говорить з мамою: “Віточка, я тебе люблю”, – потім говорить з Валею: “Валюша, я тебе люблю”, – і зі мною: “Тепер ти мене уважно слухаєш, Софія. По-перше, я тебе люблю, по-друге, тут жесть, по-третє, там від хресного буде звісточка, то подивись, щоб похоронили біля мене”.
Тоді хрещений Софії теж тиждень не виходив на зв’язок. А наступного дня повідомили, що загинув друг хрещеного, теж з Острога. Як виявляється, хрещений був за 30 м від того друга.
”Тато ще на фронті, він ще там воює, весь такий червоний, видно, втомлений. І така в нього завжди посмішка каже мені: “Дивись, який я омофор вмію робити”. І знову показує мені, як хресний в окопі, а він його накриває чимось”.
Після того, як дівчині це наснилося, хрещений відзвонився: “Слухайте, тут таке сталося, в мене мало не влучила фосфорна бомба, я копав один окоп, зрозумів, що там погано копається і перейшов на інший, і за 5 секунд на те перше місце бомба впала”.
Зараз в родині Лозюків не можуть уявити, як далі збиратися за родинним столом без батька. Вони почали вірити у сни, Софія взагалі боїться спати через розповіді батька. Молодша донька Валя досі нюхає батьків одяг, який пахне парфумами Full speed і сигаретами із чорничним смаком. Олександру важко говорити про втрату брата, а його дружина Ольга не стримує емоцій з перших хвилин розмови.
Наймолодший брат Роман воює, теж зрідка виходить на зв’язок, лише повідомляє, що живий, підключаючись до Starlink.
У рідному місті Острог вулиця, на якій ріс Андрій Лозюк і де зараз проживають його батьки, вже носить назву свого Героя. А родина часом знову бачить його в снах, такого червоно, втомленого, який ще воєю і ще захищає там свого молодшого брата.
