З моменту повномасштабного вторгнення і до 17 червня 2022 року 48-річний ортопед-травматолог Олег Калініченко рятував мирне населення в окупованому Куп’янську Харківської області. Каже, що тримався до останнього, адже крім українських лікарів, цивільним сподіватися було ні на кого – від загарбників можна було дочекатись у ліпшому випадку зеленки. Та лікар не зміг стерпіти, коли загарбники почали вимагати працювати на них.
Інтерв’ю з медиком опублікували Волинські новини.
Тому, відчувши на собі всі «радощі» фільтрації, разом із колегами, які також категорично відмовлялися працювати на «русскій мір», покинув окуповане місто.
Пройшовши 10-годинну фільтрацію на російському кордоні та врешті перетнувши його, колона з п’яти автівок українських медиків із сім’ями рушила до Латвії, а потім – до Литви та Польщі. Утім залишатися за закордоном лікар принципово не захотів, тому із Польщі знову повернувся до України. Бо переконаний, що професіоналізм потрібно застосовувати на користь своїй країні, а не десь на чужині.
Читати ще: Били струмом, катували паяльником: житель Куп’янська розповів про тортури росіян
У розмові Олег Калініченко виважений та спокійний. Спілкується, обережно уникаючи суржика. Його українська – чиста і мелодійна. Ось уже більш як місяць він працює травматологом у Нововолинській центральній міській лікарні.
«Я – патріот своєї країни. І завжди ним був. Жодного «руского міра» мені не потрібно», – переконливо каже медик.
У рідному Куп’янську він працював завідувачем відділення ортопедії та травматології. Та все змінила війна.
«Орієнтовно о 4:40 24 лютого мене розбудили звуки віддалених вибухів. Це дуже налякало дружину та дітей. Ми розуміли, що почалася війна, тому швидко зібрали речі, я відвіз сім’ю до батьків, а сам повернувся на роботу», – починає розповідь лікар.
Із великим жалем у очах Олег Вікторович розповідає про випадок, який трапився 24 лютого. Він вразив травматолога із величезним досвідом роботи у самісіньке серце.
«У перший день вторгнення, 24 лютого, до нас привели двох сестричок 10 та 11 років. У однієї з дівчаток було фактично відірване стегно та відкрита черепно-мозкова травма. На жаль, ця дитина померла. Тоді я зрозумів, якою страшною є ця війна і які страшні речі творять окупанти в Україні», – провадить медик.
З його слів, протягом перших двох тижнів після повномасштабного вторгнення разом із колективом відділення травматології жили у Куп’янській ЦМЛ цілодобово. Додому ходили лише на вихідні, адже щоденно до приймального відділення лікарні привозили багато поранених. Це було цивільне населення.
26 лютого 2022 року в місто зайшли окупанти.
«Це сталося без жодного пострілу. На той момент у нас в Куп’янську не було українських військових, адже вони всі були вимушені обороняти Харків. Річ у тім, що загарбники різко змінили напрямок наступу. Минаючи Куп’янськ, де їх чекали, орда посунула на Харків. Таким чином, виманивши українських захисників з Куп’янська, окупанти зайшли у населений пункт», – фахівець відтворює події, що розвивались у рідному місті, з точністю до години.
Олег Калініченко заначив, що у період окупації дуже багато поранених у Куп’янську міську лікарню доправляли з окупованих Балаклії та Ізюма.
«Могли за один раз привезти п’ятьох-шістьох людей. Зазвичай вони мали множинні уламкові поранення касетними бомбами, ураження кінцівок та внутрішніх органів, черевної порожнини та грудини, травматичні ампутації. Тому наші бригади працювали спільно з хірургами. Операційні були розгорнуті на території усієї лікарні. На жаль, окупанти не давали змоги волонтерам передати до медичної установи медикаменти з території України. Натомість все, що завозили нам загарбники, – це зеленка, перекис водню та матеріал для перев’язок», – ортопед розповідає про «нечувану щедрість» російської армії до населення, яке «прийшли визволяти невідомо від чого».
Тому апарати для зовнішньої фіксації, які використовують в травматології при важких пораненнях кінцівок, травматологу довелося шукати через волонтерів. Ті, своєю чергою, знаходили в окупованому Куп’янську та районі пацієнтів, у яких вже стояли такі конструкції, утім через воєнні дії зняти їх так і не вдалося.
«Вони приїжджали, я знімав з них ці апарати і ставив пораненим», – пригадує спеціаліст.
Лікар каже, що за увесь час роботи в окупації до нього не потрапляло жодного цивільного пацієнта, який відверто заявляв би, що чекає на «рускій мір».
«Через наше відділення пройшла величезна кількість пацієнтів з різних районів: Балаклія, Ізюм, Шевченківський район. І всі вони розповідали одну й ту ж історію, наче під копірку. Казали, що поки російські війська перебували у певному населеному пункті – все спокійно. Але щойно покидають село чи містечко – починається обстріл. Два-три прильоти по цивільних. Тоді, наче за помахом чарівної палички, приїжджають російські лікарі, викликають швидку і відправляють поранених до нас. І при цьому постійно людям прокручують одну й ту ж заїжджену пластинку, мовляв, дивіться, це вас ЗСУ обстрілюють. Коли це мені сказали пацієнти з одного, другого, третього міста, я почав замислюватися: звідкіля окупанти знають, коли і скільки буде прильотів і по якому місту. Вони ж це чітко знали. Виходить, що росіяни спочатку обстрілювали мирне населення, а тоді налаштовували людей проти української армії», – підкреслив співрозмовник.
Олег Калініченко зазначив, що волею-неволею доводилось йому і комунікувати з окупантами.
«До нас у травматологію привозили окупантів із небойовими травмами і змушували надавати їм допомогу. Наприклад, один впав із БТРа і поламався, інший в ДТП потрапив. Це були так звані ополченці з днр. Усі вони в оди голос запевняли, що їм ця війна не потрібна, що їх силоміць виловлювали й під погрозами розстрілу відправляли воювати на боці агресора», – каже лікар.
Рішення втікати з окупованого Куп’янська, не чекаючи на деокупацію, медик ухвалив після того, як ним і колегами почали цікавитися працівники фсб.
«До повного щастя окупанти призначили свого міністра охорони здоров’я. Це наш колишній головний лікар, який став активно співпрацювати з агресором. І я знав, що нас, лікарів, будуть змушувати до колаборації. Це була остання крапля в чаші мого терпіння. Для мене це було неприпустимо, бо я – українець, але аж ніяк не прихильник «руского міра», – обурюється травматолог.
17 червня 2022 року Олег Калініченко разом із ще шістьма колегами та їхніми сім’ями таємно покинули окупований Куп’янськ.
«17 червня я втік з Куп’янська, по-іншому це не назвеш. Окрім мене, вирішили виїхати і вивезти сім’ї ще шість лікарів: завідувач хірургії, ще один хірург, два травматологи й два терапевти. До речі, наступного дня після цього нашого директора забрали на підвал, де він сидів до 22 серпня. На той момент проїхати через лінію фронту було вже неможливо, тому ми вирішили їхати через росію, Латвію, Литву і Польщу. Робили це таємно. Вночі виїхати не могли, бо окупанти ввели у Куп’янську комендантську годину з 20:00 до 6:00. Мій будинок за містом, ближче до російського кордону. І там не було блокпоста. Тому перед виїздом усі лікарі приїхали до мене додому, всього п’ять автомобілів. Загалом людей 15. Вони всі у мене переночували і о 3:30 ми виїхали на російський кордон. Близько п’ятої ранку ми вже були там», – пригадує співрозмовник.
З його слів, так звана фільтрація на російському кордоні тривала понад 10 годин.
«Фільтрація – це розмова з російським ефесбешником, який ставить дуже багато провокативних питань, зокрема про ставлення до росії, так званої воєнної операції, до знищення нацистів, тобто нас, українців, про «асвабаждєніє», незрозуміло тільки, від чого, – іронізує лікар. – І при цьому дуже сильно «шерстять» телефон. Всі фото, сайти, месенджери – все дивляться. З одного боку, погано, що за час окупації в Куп’янську зник інтернет, а з іншого – телефон був чистий. Випитували, де на окупованих територіях проживають військовослужбовці, ветерани АТО або ж їхні родичі. У певні моменти доводилося хитрувати й підлаштовуватись під їхні питання, аби випустили», – зізнається ортопед.
Через дві доби після перетину кордону з росією колона авто куп’янських медиків дісталася до кордону з Латвією.
«Їхали, зупиняючись на ночівлю, бо в авто були діти. Усього троє. Найменшому хлопчику – 9 років. У Латвію ми в’їхали за 30 хвилин до півночі, орендували собі житло і дві ночі й один день відпочивали там від усього пережитого. Намагалися насолоджуватися вільним вітром. Бо в росії, хай як вони гарно по телевізору співають, і дихати важко. Потім уже поїхали до Польщі, де з 20 березня перебували моя дружина й діти. Там я місяць насолоджувався спілкуванням з родиною, адже дуже за ними сумував», – зітхає лікар.
Оговтавшись від важкої дороги та розлуки, фахівець почав активно шукати роботу.
«У Польщі залишатися не збирався, тому що власний професіоналізм потрібно застосовувати на користь своєї країни – України, а не десь на чужині. Тому шукав роботу і в Черкаській області, телефонував у дві лікарні, але все було зайнято. У Києві мав пропозицію роботи в приватній клініці. А потім моя одногрупниця, яка працює у Луцьку, дала мені два номери телефонів. Один із них – в Нововолинську центральну міську лікарню. Там у відділі кадрів мені дали номер директора, і він сказав приїжджати. Так у 20-х числах липня я приїхав на Волинь і залишився тут працювати й жити», – усміхається травматолог-переселенець.
Лікар запевняє: навіть враховуючи факт виїзду з окупованих територій через росію, під час перетину українського кордону в нього не виникло жодних проблем.
«Після розмови з працівником СБУ я написав письмове пояснення, мені щиро поспівчували і все. Потім вже у Нововолинську до мене ще раз приїжджали з СБУ. На той момент ми ще не мали постійного житла, тому винаймали кімнату в готелі. Прийшли, постукали у номер, поспілкувалися з дружиною, бо я на той час поїхав у лікарню на медогляд, вона дала мій номер телефону. Це була п’ятниця. У суботу мені зателефонували. Приїхав офіцер СБУ, ми з ним розмовляли хвилин 40. І все», – каже лікар.
Нині сім’я Олега Калініченка – дружина, 25-річна донька і 15-річний син – у Нововолинську.
«Тут добре. Тут не стріляють. Тут тихо. У Куп’янську щоночі літали літаки. Це було страшно. Потрібно було щоразу бігти до підвалу, ховати дітей. Коли ми вперше вийшли із дружиною та собакою на прогулянку в Нововолинську, залунала сирена повітряної тривоги. Ми миттєво почали озиратися у пошуках укриття. Але місцеві дітки продовжували їздити на самокатах. Це дуже гарно, що діти на цій землі фактично не чули пострілів та вибухів. Дай Боже, щоб так і було», – усміхається співрозмовник.
Насамкінець лікар наголосив, що щиро вірить у перемогу України.
«Якби я не вірив, то не виїжджав би з окупованих територій. Але я патріот своєї країни. І завжди ним був. Жодного «руского міра» мені не треба. Після звільнення Куп’янська планую повернутися додому – відбудовувати своє місто», – зазначив медик.
P.S. Невдовзі після запису інтерв’ю Збройні сили України увійшли в Куп’янськ і звільнили його від окупаційних військ. 10 вересня 2022 року над міською радою населеного пункту замайорів український прапор.
Вікторія СЕМЕНЮК
