Олександр – працівник Волинської обласної клінічної лікарні, він мав досвід роботи в реанімації і йшов на фронт рятувати інших, але одного разу чоловік змушений був рятувати себе.
Повістку чоловіку принесли прямо на роботу 6 квітня, а вже наступного дня він з’явився у військкомат. Через день поїхав у навчальний центр, а ще через місяць його відправили на нульову позицію. Історію медика розповідає журналіст Андрій Гнатюк.
За нього молилися вся родина, друзі, знайомі, а одним із бажань Сашка було мати 90-й Псалом. Тільки знайти його ніде не міг, лише перед самим від’їздом ця бажана стрічечка була в нього в кишені. І з ним до сих пір.
Хоч і важко, але Олександр оговтується від поранення і помаленьку повертається до нормального життя. Поруч із ним – рідні й колеги.
Я вже був у навчальному центрі. 2 травня шукали стрічечку 90-й Псалом, дружина й мама саме мені посилку пересилали. Але не знайшли в Луцьку. А 8-го в неділю в Кропивницькому перед відправленням на схід нам дозволили купити необхідне. Після магазину кажу хлопцям: зайду на хвилиночку в сусідню церкву, хоч свічку поставлю перед від’їздом. Дуже мав у тому потребу. Ми вже були у формі. Підійшов до свічниці, попросив свічечку й даю їй гроші – вона не бере. Питає, як мене звати. Кажу: «Олександр». – «То ми запишемо Вас на сорокауст». Я ж теж до церкви ходжу, знаю, що треба давати гроші. Даю знову гроші – вона знову не бере. Я дякую, а вона мене ще зупиняє сама, каже: «А 90-й псалом Ви маєте, стрічечку?» – «Ні, не маю. Батьки шукали – не знайшли», – вона мені ще ту стрічечку дає.
– А звідки Ти знав про 90-й псалом раніше?
– Батьки сказали, що як війна розпочалася, то 90-й псалом почали частіше читати, щоб оберігав, щоби війна закінчилася. Я про нього й не знав ніколи. А тут мені ту стрічечку дала. Я поклав її в кишеню на плечі в кителі. Там у мене ще й проскурки лежали. Грошей свічниця не взяла ні за що. Тоді саме Служба закінчилася, і люди підходили до священника по благословення. Підійшов і я: він благословив і сказав, щоби поверталися живими. Я подякував: настільки мене вразило таке ставлення до військових.
І відтоді ця стрічечка була завжди в мене в кителі у плечовій кишені. Я забирав її, коли перепирав його. А за кілька днів до поранення – не знаю, чого, прийшла мені така думка: ми ж теж поранених возили, відразу форму зрізають, ніхто не роздягає. Сидів на вулиці й думаю: якщо не дай Бог поранять, то просто зріжуть із мене форму й ніхто з тією стрічечкою бавитися не буде. Я стрічечку вийняв і поклав собі в паспорт. А паспорт і військовий квиток – у нагрудній кишені. Нагрудну кишеню вирізають і відправляють разом із пораненим. Чого мені у голову тоді так стрілило – не знаю.
31 травня отримав поранення, і та стрічечка по сьогодні в мене в паспорті. Думаю, зіграла й вона свою роль, що я живий. Та й тут усі молилися.
– А ті, з ким Ти служив, щось знали про 90-й Псалом?
– Ні, напевно, ні. Багато хто взагалі перший раз звертався до Бога, і то під час обстрілів. Я скажу, що в нас тут на Західній Україні тих, хто вірить, більше. Там менше.
– Але не скептично ставилися, коли Ти отримав 90-й псалом?
– Ні.
– Чи Ти просто нікому не казав?
– Хлопці сиділи: «Саня, Ти віриш у Бога?» – «Вірю». – «У церкву ходиш?» – «Ходжу». Хтось там каже: «А я не ходжу». Тим більше, в мене проскурки були. Я постійно щоранку проскурку їв. Вони ж бачили: я брав собі проскурку – там були в нас у бліндажі. 20 людей жило. Перехрестився, з’їв собі. А чого мені стидатися було? Але ті, хто раніше не вірили, то й ті молилися своїми словами.
– Це поранення де відбулося?
– Біля Тошківки. Після першого вибуху я більше общупував, наскільки поранений, знеболився сам, хотів відповзти – не вдалося, бо ноги не рухалися. А коли друга міна прилетіла, то, скажімо, я більше вже в думках прощався з рідними. Бо знав, що нічого хорошого з двох вибухів не буде. Але дякувати Богу, вижив.
– Коли Ти згадав про 90-й псалом?
– Як прийшов до тями в Києві. Бо я майже місяць був на знеболювальних: три операції, перев’язки, все боліло й, відповідно, що ти просиш у лікаря: болить – знебольте, і вони знеболювали. А вже як прийшов до тями в реанімації в Києві, то дружина була біля мене, і я відразу в неї запитав про документи й стрічечку. Сказала: документи всі є, стрічечка в паспорті. Коли батьки сказали, що не змогли її купити в Луцьку, я якось її внутрішньо потребував. От як хочеться інколи морозива – а його нема. Тобто без нього можна прожити, але хочеться. Так само й те: внутрішньо я розумів, що треба тут стрічечку. Але де я її мав шукати? А то так якось сталося в Кропивницькому, що самі мені її дали.
– Наскільки часто Ти на фронті застосовував свою медичну практику?
– Постійно.
– Ти більше був медиком чи все-таки військовим?
– Я постійно рятував поранених побратимів, було багато роботи.
