Тетяна Білітюк із смт Заболоття на Ковельщині із березня цього року щотижня по кілька разів випікає хліб, який потім місцеві волонтери везуть і в гарячі точки солдатам, і мирним, які через воєнні дії опинилися у скрутних обставинах.
Перша випічка, каже пані Тетяна, поїхала на Київщину – до людей, які через вторгнення окупантів залишилися голодними й без даху над головою, – пишуть Волинські новини.
«Коли почалася війна, ми всі, звісно, були розгублені, налякані. Не знали, що ж із нами буде далі. Найстрашніше мені було за малих внучок… – пригадує жінка. – Ну а потім довелося себе опановувати і вчитися жити в цих реаліях».
«У церкві наш отець Роман оголосив, що разом із волонтерами будуть формувати гуманітарний вантаж, і попросив усіх, хто має змогу, долучитися. Я тоді напекла багато пирогів… – усміхається, змахуючи сльозу. – Як уявила голодні оченята тих діток, а ще новини почитала – серце кров’ю обливалося. Подивилася на своїх внучок, подякувала Богу, що вони у відносній безпеці, і взялася до роботи».
Тоді разом з іншими місцевими господинями вони завантажили ароматною випічкою цілий бус. І щотижня зносили до церкви коробки з пирогами, булочками, печивом. Перед Великоднем напекли гору пасок, аби й на передовій хлопці бодай на трохи відчули дух свята і знали, що про них пам’ятають, піклуються як уміють і моляться за них.
«А якось волонтери сказали, що хлопці просять хліба, бо солодких смаколиків їм вистачає. То я й узялася пекти паляниці», – провадить господиня.
Коли запитую, скільки вже печей хліба поїхало на передову, жінка тільки щиро усміхається: «А хто ж їх рахував? Пектиму, скільки стане сили, до самої перемоги».
Випікання буханців – то справжнісінький магічний ритуал. Ще звечора Тетяна Іванівна розчиняє майбутній хліб. Цей важливий процес не обходиться без допомоги внучок Влади й Павлінки, які старанно вимішують ще ріденьке тісто, аби вранці бабусині паляниці були пухкими й ароматними.
Жінка додає: ніякого особливого рецепту не має. Потрібні лишень вода, дріжджі, сіль та борошно. І, звісно, добрий настрій та ясна голова.
«Із кепським настроєм до тіста братися не годиться, – провадить, вимішуючи у великій мисці опару. – Бо тоді хліб або порепається, або не зійде як слід, або підгорить».
На годиннику – шоста ранку. Кілька хвилин – і вже вправні руки Тетяни Іванівни формують майбутні буханці. Вона викладає їх у форми.
«Бачиш, які вони в мене – зверху геть чорні, бо ж, як кажуть, із печі не вилазять», – жартує і заразом заглядає у каструлю на плиті: доки розмовляємо, у неї вже майже готовий сніданок для родини.
Затим чимчикуємо в літню кухню – пора розпалювати піч.
«Кожна господиня свою піч знає – і коли розпалювати, і скільки та яких дров треба, – розповідає. – Я коли хліб печу, то беру соснові, вони дають саме таку температуру, як треба, і жару багато».
За трохи в печі вже палахкотить полум’я. І від того видовиська годі відірвати погляд. Та Тетяні Іванівні милуватися ніколи. Хутенько ставить на лавці біля печі форми з хлібом – нехай сходить. А сама хапає дійницю – у хліві вже зачекалася корівка-годувальниця.
Видоїла корову, дорогою сипнула курям, випустила квочку з курчатами, вигнала качок на ставочок, погладила песика, линула молока киці… Поки процідила молоко – пора корову в череду виганяти. Я ж лишень ходжу слід у слід і тільки дивуюся: скільки всього можна переробити, доки в печі прогорять дрова!
«Ранок – пАнок, як казала моя мати», – сміється пані Тетяна.
Тим часом полум’я в печі відпалахкотіло.
«Зараз ще на трохи поставимо наш хлібчик перед жаром, аби посходив як слід», – пояснює господиня.
«Ти знаєш, я ж у дитинстві мріяла стати кондитером чи пекарем. Пам’ятаю, коли батько працював на комбайні і втомлений повертався додому, я йому все малюнки малювала з різними тортами й завжди підписувала: «Буду пекарем», – поринає у спогади. – Ну, в житті не все так складається, як мрієш у дитинстві. Я от все життя у лікарні пропрацювала. Хоча й там певний час мала роботу на кухні. Але годі про колишнє, треба нам думати про теперішнє. Пора хлібчику в піч».
Жінка вигрібає залишки жару, обережненько саджає форми з хлібом у розпашілу піч. Перехрестила й закрила заслінкою.
З печі виглядають спечені паляниці, гонорово вивищуючись світлими чубами над закіпченими формами. Ррраз – і вже вискакують на полотняну ряднину охолодати. Високі, запашні, приправлені любов’ю і заряджені на Перемогу.
