Вадим Карпович загинув 28 липня під час зенітно-ракетного обстрілу в селі Гончарівське Чернігівської області
40-річний старший лейтенант командир роти 57 окремої мотопіхотної бригади імені кошового Костя Гордієнка Вадим Карпович мав позивний «Шериф».
Як повідомляють у Рівненській міській раді, Вадим народився у селі Великі Озера Дубровицького району Рівненської області.
Коли ж йому виповнилося 8 років, родина переїхала на Херсонщину, де Вадим провів практично усе життя. Спершу працював у міліції, але у 2008 році звільнився за власним бажанням. У 2015-му його мобілізували, він пройшов рік АТО і повернувся додому. Після цього вирішив підписати контракт із ЗСУ.
Вадим бачив себе лише в формі, мав внутрішній стержень, бажання захищати, оберігати, відстоювати правду, був справжнім патріотом України…
«У нього гарно йшла кар’єра. Починав солдатом, бо ж міліцейські звання в армії не рахуються, а вже скоро мав отримувати капітана… Вадим бачив себе лише в формі, мав внутрішній стержень, бажання захищати, оберігати, відстоювати правду, був справжнім патріотом України…» – розповідає дружина Героя Світлана.
Відволіктися від роботи Вадим міг на риболовлі. Зацікавив риболовлею й сина, якого любив понад усе на світі. 13-річний Андрій часто був татовим супутником.
Війна наздогнала його сім’ю на Херсонщині, у місті Берислав. Вадим у цей час воював на кордонах Луганщини.
«Він дуже переживав за нас з сином, адже знав, що це не люди, а заходять на нашу землю. Вони в першу чергу ходили по домівках атовців, військових… Шукали їх. Тому вирішили, що ми з сином будемо їхати з рідного дому. Вадим наполіг, щоб виїжджали сюди, мовляв, тут родичі, підтримка. Так ми опинилися у Рівному», – продовжує жінка.
Про всі тонкощі військової служби Вадим Світлані не розповідав. Навпаки, наповнював її та оточуючих вірою, силою, підтримував, надихав рухатися тільки вперед. Він був небайдужим до долі та проблем товаришів, на нього можна було покластися, тому побратими йшли за ним.
«Він ніколи не сумнівався, що ми переможемо. Я іноді, по-жіночому, щось намагалась донести, але чула лише одне, що не розумію, що таке справжній бойовий дух. Та й хлопці, з якими він служив, дуже чекали його повернення. Він їх тримав, налаштовував, постійно повторював «Ми зможемо, ми переможемо. А хто, як не ми, хлопці? Треба воювати, стояти за рідних, бо знаю, що буває, коли росіяни заходять…»
І він знав, адже пройшов справжнє пекло війни, бачив, як гинуть його побратими, але вижив попри все…
«Я не знаю, як то йому вдавалося. На нього летіло і падало все, що можна, він мав кілька контузій. Після однієї з них лікувався тут у Клеванському госпіталі, а потім повернувся в свою частину, до тих небагатьох, хто залишився… Ми рахували, на 11 день після виписки з госпіталю його не стало…» – розповідає дружина Героя.
Прощання із Вадимом Карповичем відбудеться завтра, 3 серпня, о 10.00 на площі перед Свято-Покровським собором. Поховають його на кладовищі «Нове».
