Поряд із захисниками України, які ось уже шостий місяць відважно протистоять атакам російського ворога, свою боротьбу зі смертю, так само ризикуючи життям, ведуть військові медики.
З початку російського вторгнення лікар-інтерн із Каменя-Каширського Владислав Бобко допомагав пораненим у Київській клінічній лікарні №7, де у перші тижні війни було не менш спекотно, ніж поблизу лінії фронту, пише газета «Полісся»
Згодом продовжив важливу місію у Слов’янську на Донеччині. Відбувши свою першу ротацію, молодий хірург з позивним «Скіф» повернувся до рідного міста.
— Владиславе, робота у незвичних умовах стала для вас справою честі, випробуванням на фізичну та психологічну витривалість чи перевіркою професійних якостей?
— Коли дізнався, що мій найкращий студентський товариш поїхав на Схід рятувати життя наших солдатів, одразу подав заявку на вступ у Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова. Опановувати військову медицину доводилось екстерном, адже є такий вислів: «Хороший медик в лікарні — поганий на війні». Евакуація бійців практично з лінії фронту — це відповідальність номер один для медика такого профілю. Пораненого необхідно миттєво стабілізувати, зберегти йому життя, поки він потрапить на операційний стіл. У перший день мого перебування в Слов’янську пройшов і бойове хрещення вогнем ворога. Тоді наш екіпаж здійснив сім евакуацій поранених з поля бою. А я ще не встиг звикнути до носіння важкої амуніції, тож стомився так, що не почув, як рашисти вдарили з градів у сусідній з лікарнею житловий будинок. Від цього в приміщенні медзакладу повилітали шибки. Я був одним із наймолодших у цій команді медиків.
— Скільки поранених доводилось вивозити впродовж чергування?
— Наш екіпаж дотримувався чіткого алгоритму дій при евакуації, прийомів транспортування постраждалих, бо це і є запорукою виживання на війні. Одночасно могли вивезти і четверо потерпілих, з якими ледь поміщалися у кареті швидкої допомоги. За день могли провести до десятка евакуацій. Зазвичай, це були військові з травмами, спричиненими ударами важкої артилерії. Часто доправляли бійців до обласного шпиталю в Краматорськ із більш серйозними бойовими пораненнями. Військових дуже бережуть, за ними доглядають найкращі фахівці. Безумовно, що робота медика в таких непростих умовах додає неоціненного досвіду. Тож, можна сказати, за місяць я певною мірою пройшов фахову школу тактичної медицини.
