Надія – медик 14-ї бригади імені князя Романа Великого, яка чергує на гарячому напрямку донецького фронту. Дівчина поїхала на полігон просто із медичного коледжу, тож із 2016 року рятує життя військових.
Про побут медика та бійців волинської бригади йдеться у сюжеті «Настоящего времени» із передової на Донеччині.
«Почалося все з мрії: я мріяла стати військовою ще в дитинстві. Мені здавалося, що військова справа – це дуже важливо. Ще в той час, до війни. Ще коли вчилася, почалася війна. Це все дуже зачіпало. 2016 року я закінчила медичний коледж, і на той час вже було запрошення від військової частини. Я навіть не пішла на випускний – поїхала одразу на полігон», – розповідає Надія.
Під артилерійську канонаду вона пригадує свого першого пораненого.«Я ще досі тактильно пам’ятаю, як через рукавички я торкалася рани. Це був снайперський обстріл, кульове поранення в груди, був пневмоторакс [патологічне скупчення повітря в плевральній порожнині]», – пригадує дівчина.
Олександр – навідник «Рапіри». Це протитанкова гармата, вона працює на невеликі відстані, на «нулі» – так називають передові позиції. Розрахунок цієї «Рапіри» – на тій самій ділянці фронту, де життя рятує Надія. «Я насамперед наводжуся. Мені дає командир гармати координати, стріляю також я. Щоб навестися вистачає однієї хвилини. Плюс відновити наведення є також 30 секунд», – розповідає Олександр. «Треба просто сконцентруватися на своїй роботі. І чим швидше ти наведешся, чим швидше завдаси удару, тим менша ймовірність, що тобі прилетить. Завдав удару – і намагатися сховатися, почекати», – пояснює військовий.
Надія розповідає, що переважно стикається з осколковими пораненнями після артилерійських обстрілів. Вона каже, що спочатку міг бути лише один поранений за кілька місяців, а зараз їх може бути кілька разів на день. Найбільше поранених було 15 одночасно. Нещодавно Надія стала мамою, її чоловік – теж військовий. Три місяці вона була у декреті – і назад, до бригади. Із сином зараз її мама. «Вона зрозуміла і мене підтримала. А решта… Я просто нікому нічого не пояснювала», – розповідає дівчина. Надія каже, що на передовій чоловіки її розуміють і приймають – «головне, бути професіоналом військової справи».
«Жінці потрібно розуміти до кінця те місце, куди вона збирається йти. Є жінки, які потрапляють у піхоту, хоча вони до цього не були готові. Це колосальні навантаження – як фізичні, так і моральні. За ці місяці найпростіше – викопати собі окоп, самі розумієте, для цього потрібно докласти чимало фізичних сил», – каже жінка.
Тим часом розрахунок «Рапіри» стріляє по російських позиціях. Командир розповідає, що останніми днями тактику супротивника принаймні на цій ділянці фронту змінила американська далекобійна артилерія. Виконавши завдання, розрахунок виходить із зони вогню у відповідь в тил.Сьогодні на ці позиції Надія не виїжджає. Вона не прогнозує, що буде завтра, не загадує, коли побачиться із сином. Але точно знає, як змінили її останні кілька місяців.
«Я вважаю, що це торкнулося всіх і в усьому. У всіх сферах пішли зміни. Насамперед змінилося у нас у голові та в серці. Далі лише перемога: повернення наших кордонів, у в тому числі й Криму. Це все наша земля, це рідне», – каже Надія.
