«Вони використовують тактику випаленої землі. Ми даємо їм тягла. Вони відкочуються назад і знову починають розстрілювати територію з крупного калібру, танків, авіації… Вони забирають повністю знищені території, які ще десятки років потрібно розміновувати, очищати від снарядів – не просто відбудовувати», – розповідає військовий медик із Луцька Олексій Кушнєр.
Він – учасник Революції Гідності та бойових дій на сході України у складі батальйону «Азов». Після повернення до рідного Луцька навчався у ВНУ імені Лесі Українки, водив у гори воїнів АТО/ООС у рамках програми психологічної реабілітації для ветеранів. Від початку повномасштабної війни рятує життя українських воїнів на передовій, ідеться на YouTube-каналі «Військове телебачення України».
Інформаційне агентство Волинські Новини підготувало для своїх читачів текстову версію інтерв’ю з Олексієм із передової.
«О восьмій ранку 24 лютого я вже був у військкоматі»
«Приблизно о шостій ранку 24 лютого я вдома пив каву (я рано встаю, у мене – собаки). І я почув. Цей звук ні з чим не сплутати, адже я вже був на війні. Це був звук вибуху. Я зрозумів, що почалося. Зібрав сумку. Дав настанови дружині й о восьмій ранку вже був у військкоматі, – пригадує він. – А вже 26 лютого я був на Київщині і брав безпосередню участь у бойових діях».
За його словами, як медик він знав, що не залишиться в тилу. Було тільки одне питання: в яку військову частину його відправлять.
«Я хотів якнайшвидше потрапити на фронт і бити москалів. Військова частина не була для мене важливою 24 лютого», – ділиться Олексій.
«Переді мною – еліта російської армії… Він переляканий, обісраний і лежить у купі гною, звикає»
Росіяни легковажно поставилися до українських воїнів, адже чомусь думали, що ті не вміють воювати.
«Вони (окупанти, – ВН) йшли відкрито, йшли колонами. Виїжджали наші танки, розбивали їхні танки, їхні вантажні автомобілі, а потім ми, прості солдати, які ще менш як тиждень тому були вдома, бігли і брали їх у полон.
Був один випадок. Наш танчик підбив російський «Урал». Частина росіян зразу загинула, частина почала втікати. Розвідники з 14-ї бригади повідомили, що вони залягли десь біля підсобного підприємства.
Ми пішли: хлопці – по правій стороні, я – по лівій. Я виходжу, а там бабця розводила кіз, корів. Були поранені тварини, кількох здвохсотило. І там – величезна купа гною. Я виходжу і бачу, що лежить. Висовуюся трошки далі й бачу, що троє лежать. Думаю: нічого собі. Це було 1 чи 2 березня.
Я не побачив, що розвідники пішли по іншій стороні. Реально тиждень тому ще вдома був, а воював шість-сім років тому. Виходжу й кажу: вставайте. А в мене навіть автомат дитячий – АКС-74У. Найближче до мене сидить двометровий велетень, у руках якого АС «Вал». Я розумію, що переді мною – еліта російської армії, розвідник. Я нахиляюся, однією рукою тримаю АКС-74У, а другою – просто висмикую цей «Вал» із його рук. Він не реагує. Він переляканий, обісраний і лежить у купі гною, звикає», – зазначає Олексій Кушнєр.
«Вони не захопили Маріуполь, вони не захопили Попасну, тому що цих міст уже не існує, їх зрівняно з землею»
Росіяни кардинально змінили свою тактику і використовують її фактично на всіх напрямках – це тактика випаленої землі.
«Вони втикаються в наші позиції, починають їх знищувати артилерією, авіацією, балістичними ракетами. В якийсь момент вирішують, що там ніхто не може вижити, починають підтягувати піхоту, танки. Ми даємо їм тягла. Вони відкочуються назад і знову починають розстрілювати територію з крупного калібру, танків, літаків.
Якщо їм вдалося повністю знищити позицію і її немає кому тримати, то вони її займають і починають лупашити наступні. Таке відбувається постійно.
Вони не захопили Маріуполь, вони не захопили Попасну, тому що цих міст уже не існує, їх зрівняно з землею. Так само і будь-яка позиція, про яку чуємо, що ми були змушені відійти.
Люди повинні розуміти, що там немає нічого. Величезні дерева просто скошені, а там були живі люди. Вони тримали ці позиції й лише через необхідність були змушені відійти та зайняти наступні позиції.
«Друга армія світу» спромоглася за тиждень максимум захоплювати два кілометри території, повністю знищеної, яку ще десятки років потрібно розміновувати, очищати від снарядів – не просто відбудовувати…
Навіть якщо вони досягнуть якогось невеликого успіху, це ні до чого не призведе. Вони не зможуть скористатися тими територіями, які, можливо, захоплять.
Те, що вони тут перебувають, – це питання часу. Чим довше ми тримаємося, тим більше західної допомоги нам приходить і тим більше ми вирівнюємо ситуацію на фронті. Зараз їхня перевага в артилерії, і вони її використовують, але скільки це триватиме? Їхній ресурс величезний, але ми так само накопичуємо свій», – міркує військовий медик.
Українські воїни нарощують свій потенціал не радянським озброєнням, а новітнім (європейським чи американським): «Наші навчилися стріляти у визначено точку. І це круто».
«За понад чотири місяці ми евакуювали більше ніж 200 поранених… Усіх передали в лікарню живими»
Через домінувальну артилерію ворога евакуаційний екіпаж однієї з механізованих бригад ЗСУ, до складу якого входить Олексій, вирішив перебувати в зоні, куди може прилетіти, мінімум часу.
«У червоній чи жовтій зонах ми працюємо як пише книжка: зупиняємо критичні кровотечі та якнайшвидше закидаємо людей в евакуаційний автомобіль. Час, який займає шлях від місця, де ти завантажив постраждалого чи пораненого, до місця, де йому будуть надавати кваліфіковану допомогу, можна використовувати якісно. Ми намагаємося багато маніпуляцій робити під час руху.
Статистика нашого екіпажу: за понад чотири місяці ми евакуювали більше ніж 200 поранених із травмами різного характеру (від легких осколочних до ампутацій, важких черепно-мозкових травм). Усіх передали в лікарню живими… Швидкість грає за нас», – продовжує військовий медик.
«Я стараюся не заводити друзів… Зараз усі ми побратими»
Неодноразово його евакуаційний екіпаж потрапляв у зону бойового ураження.
«Усі ми рано чи пізно помремо, навіть, можливо, не на війні. Але ти розумієш свою цінність не як людини, а як медика підрозділу. Якщо ти залишишся живим, то більше шансів залишитися живими у всіх навколо…
Я стараюся не заводити друзів. Коли стикнешся з сортуванням поранених, то, зрозуміло, передусім звертатимеш увагу на того, хто тобі ближчий до серця, а не на того, хто в першу чергу потребує допомоги. Тому друзі будуть після перемоги. Зараз усі ми побратими, всі ми рівні», – наголошує Олексій.
Про батька
У 2014 році він пішов добровольцем у батальйон «Азов», а його батька мобілізували. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення і син, і тато пішли до військкомату.
«Нещодавно я дізнався, що він тут, де і я, де горить-палає, де гине і де поранених дуже багато. Я був дуже радий і, можливо, в душі трохи здивований, що йому вдалося залишитися живим. Ми списалися і зустрілися…
Важливе – тут, зараз, те, за що ми разом боремося. Чотири-п’ять років ми не обіймалися так, як зараз», – говорить військовий медик.
Про смерть і жарти на війні
«Якщо я буду постійно хмурий і сумний, хіба це додасть якогось позитиву вдома? Хай краще бачать мою усмішку і думають, що зі мною все добре. Навіть якщо це не так, навіть якщо це далеко не так, хай краще мене знають і пам’ятають (можливо) як людину, яка усміхалася. Можливо, це додасть якогось психічного здоров’я людям, які там.
Замикатися в собі – це останнє, що можна зробити. Життя триває, навіть коли йде війна. Ми не повинні про це забувати. Я, наприклад, знаючи, скільки моїх друзів і знайомих загинуло, знаючи, якими вони були прекрасними людьми, в котрий раз розумію цінність свого життя, цінність кожного дня, до якого тобі вдалося дожити.
Навіть якщо я помру завтра, можу чесно сказати, що недарма прожив своє життя. Я реалізував багато соціальних волонтерських проектів, я врятував купу людей своїми руками, я цими руками вбив кількох москалів. Значить, усе добре, моя місія була прекрасна в цьому житті. Ми всі помремо, і не найгірша смерть – померти на війні. Так просто будуть довше пам’ятати», – усміхається Олексій Кушнєр.
Про білорусів
Він народився в Білорусі, але вважає себе українцем. Звертає увагу: хоч має білоруські корені, зараз дуже не любить цю країну та її мешканців.
«Знаючи, що з твоєї держави прилітає в суверенну державу, яка фактично нічого тобі не скоїла, і нічого не робити? Я не бачу там заворушень, людей, які протестують, зірваних мостів чи колій. Вони ж пишаються тим, що це країна партизанщини! Де воно все?
Якщо вони це толерують, то, значить, вони на одній стороні з моїм ворогом – із росією», – переконаний військовий медик.
Про дружину
Дружина Олексія – знана на Волині волонтерка Ольга Валянік, яка від початку повномасштабної війни згуртувала однодумців та очолила найбільший в області волонтерський штаб «Ангар».
«Цей центр успішно за допомогою донатів людей та опосередковано через військових робить смерть москалям…
Оля приїжджала в Дніпро. Я просто виїхав до неї. Ми побули кілька годин разом. Вона пригнала мені автомобіль для евакуації. Я забрав автомобіль і відправив її додому…
Я її дуже люблю. Вона чекає мене в нашому домі з нашими собаками», – говорить про кохану Олексій.
Про мотивацію
«Є населення держави, а є громадяни. Громадяни мають право і обов’язок воювати за свою державу. Це честь.
Не всі готові і не всім потрібно йти (на війну, – ВН), але якщо ти хочеш відчувати себе громадянином цієї держави, якщо ти хочеш зробити щось для своєї держави, це непоганий спосіб. Якщо ти зараз реально нічого не робиш і боїшся за своє нікчемне життя, то яка його цінність?
Якщо ти крутий підприємець, виробляєш товар, потрібний державі, спонсоруєш українську армію, то, звичайно, не треба гратися у високі фрази – необхідно робити свою роботу», – акцентує військовий медик.
Навчитися воювати можна, звертає увагу Олексій: «Я ходив на курси, я платив гроші, потім я викладав іншим, я набивав руки. І коли прилетіло біля мене, коли біля мене лежали розірвані солдати, я не думав, що робити – я знав, що робити і робив це. Тому що ми не зможемо піднятися до наших очікувань, ми опустимося до наших навичок».
На війну він пішов, аби помститися москалям за те, що вони робили з нашою Україною, з нашими людьми протягом останніх 400 років.
«Вони мають заплатити за це, заплатити за кожну краплину крові та сліз, яку пролив український народ. Ми не прийшли до них. Чомусь їм постійно не йметься і вони лізуть до нас… Ми точно дамо їм тягла», – впевнений Олексій Кушнєр.
Фото з соціальних мереж Олексія Кушнєра
