Третій місяць поспіль 37-річний лучанин Василь із позивним Вільха боронить Україну у найгарячіших точках. Вперше із ним ми зустрілися у травні 2022 року безпосередньо у зоні бойових дій. Це сталося під час чергової волонтерської поїздки, крайній пункт призначення якої – Сєвєродонецьк.
Місце зустрічі – заправка у Краматорську. На бекґраунді – глухі звуки від вибухів та виходів артилерії. З незвички на кожен «прильот» обертаю голову. І хоч інтервали між «сюрпризами» від окупанта нечасті, вони дещо бентежать. На горизонті – тонкі чорні стовпчики диму.
«Це далеко, кілометри 2-3», – заспокоює Вільха. По тому всі дружно сміємось, бо автозаправна станція, м’яко кажучи, не найбезпечніше місце для рандеву, але вже як є.
До повномасштабного вторгнення життя Василя не мало нічого спільного із військовою справою. До того, як вступити до лав ЗСУ, чоловік мав власну фірму та разом із коханою дружиною ростив двох чудових діток – десятирічну донечку Аню та трирічного сина Богданчика.
Все так би й лишилось, якби не той злощасний ранок 24 лютого 2022 року. Вже тоді Василь вирішив – не буде сидіти склавши руки й чекати, поки підступний окупант рватиме на шматки українські землі.
Спочатку прийняв рішення вступити до добровольчого батальйону, однак не зміг всидіти в тилу – поклик серця невпинно тягнув не передову.
Тоді, у травні, Вільха зізнався, що ще «зелений, непристріляний боєць» і проходить навчання. Він сміявся, сипав жартами і так щиро-щиро, по-дружньому, обіймав наш екіпаж.
«Вирішив йти в ЗСУ, щоб захищати державу від окупантів. Хочу, щоб мої діти спокійно ходили гуляти, гратися, щоб були посмішки в очах та на обличчі. Мирне небо треба щоб було над Україною», – сказав тоді Вільха.
Із неприхованим запалом боєць зазначив, що «його бойовий настрій – просто бомбезний»:
– Хочу звільняти Україну від російської орди. Державу потрібно захищати! – твердо сказав Василь.
w.jpg)
Наступного разу ми зустрілися через місяць, на День Конституції України. Щоправда, в силу обставин місце зустрічі довелося змінити.
Все ті ж міцні дружні обійми, все та ж посмішка, але очі… Переді мною стояв не «зелений, непристріляний боєць». Це був погляд Воїна, який пройшов бойове хрещення кров’ю та порохом.
Без кави та тістечка, як то буває зазвичай під час цивільних інтерв’ю, сідаємо у багажник авто, наче на ляду, і спілкуємось. На диво, у цей час канонада із вибухів втихає.
«Більше страху, коли тихо. Коли вдалині лунають якісь вибухи, це значно спокійніше, ніж коли тиша, як ото тепер», – несподівано каже Вільха.
Давай поговоримо про щось більш веселе. Зокрема, з чого починається твій день?
– Я несу службу в складі взводу матеріально-технічного забезпечення. Підйом о 6 годині ранку. Ранковий туалет, кава, перекур. Далі у нас шикування, хлопці заступають на караул. Прийом їжі. Ми живемо не в окопах, тому вже встигли облаштувати собі душ, санвузли. Перший час спали на підлозі, а зараз вже стали модні. Ми домовились з місцевими мешканцями, нам принесли ліжка, матраци. Насправді нам дуже допомагають місцеві, то ми вже тепер як «дядьки», – сказав він. При слові «дядьки» боєць так щиро засміявся, що від того на душі стало легко і весело.
Що входить до твоїх обов’язків?
– Спочатку, коли прийшов сюди, думав, що буду бойовим медиком, бо я дипломований фельдшер. Але потреби в медиках на той момент не було. Взяли на посаду водія в один взвод, згодом прикомандирували до іншого. На даний момент наш замкомвзвода поїхав ближче до рашистів. Ми тут теж на нулі, але він поїхав у саме пекло. Тому наразі я виконую функції заступника командира взводу. Майже за два місяці мобілізації ось такий вже досвід.
Розкажи про свій перший бойовий досвід.
– Що тут скажеш… Щоразу їдеш на бойове завдання, не знаючи, що тебе чекає. Машинка наша втрапила під «міномьоточку» (мінометний обстріл, – ВН). Відновленню не підлягає. Від неї залишилося дуже мало. Ми навіть толком нею не встигли покористуватися. Півтора-два тижні від сили. Привели її до ладу. Вона поїхала на перше чи друге бойове хрещення і там, на Донеччині, й залишилась. Це кордон Донецької та Луганської області. У результаті з екіпажу – двоє трьохсотих, двоє двохсотих. Зараз ця територія повністю простріляна ворогом, тому навіть забрати те, що лишилося від авто, нереально. Там же полишалися й тіла хлопців.
w.jpg)
Як ти врятувався?
– У таких випадках вихід один: вискакувати з салону і зі всіх сил бігти подалі від авто.
Ти точно не поранений? – питаю, жартома оглядаючи. – Ну ніби без бинтів… Знаю, ти ж можеш і не сказати…
– Ні, я вцілів. Встигли з командиром відійти від авто. Щоправда, командир отримав контузію. А я в сорочці народився. Потім в трьох метрах від авто побачив величезну вирву.
Помічаю, що очі Вільхи дивляться далеко, десь туди, де пройшов перше бойове хрещення, де лишились побратими. Аби не травмувати важкими спогадами бійця, намагаюсь змінити тему.
Яка ситуація нині на фронті?
– Дрони літають, їх багато. Вони відслідковують пересування бійців. Б’ють навіть по одній людині. Одна людина відходить, дрони доганяють, йде мінометна пристрілка. На мою думку, рашка використала відсотків 10-15% своїх боєприпасів. У них цього «добра» – як лайна. Війна, якою вона є зараз, – це не лише бої, це й інформаційна війна. Вона теж дуже багато чого значить.
А які настрої в місцевого населення? Чи доводилось з ними спілкуватися? Чи насправді на Донеччині чекають остогидлого для кожного свідомого українця «русского міра»?
– Спочатку мені було трохи дико дивитися на назви магазинів. Всі вивіски – російською мовою… На будинках – радянські зірки червоного кольору. Назви вулиць на табличках українською мовою, а знизу фарбою від руки хтось підписав російською. Люди налаштовані по-різному. Попри стереотипи про східняків, серед них багато нормальних, які за Україну. Вони допомагають, чим можуть. До прикладу, почалась городина. Люди стараються з городу передати якусь зелень, овочі, хто що. Дехто пиріжки передає, але, якщо бути відвертим, намагаємось їх не їсти. Візьмемо для годиться, але натомість підгодовуємо покинутих чи безпритульних тваринок, щоб зберегти власне життя.
Боюсь запитати, всі песики живі?
– Так, до честі людей, які пригощали пиріжками, живі! Але, дивлюся, що їх трошки поменшало, – Вільха знову щиро сміється.
w.jpg)
То все ж, чи доводилось зустрічати серед місцевих проросійські «екземпляри»?
– Такі люди й справді є. Вони тихі. Тим і небезпечні. До прикладу, заходиш в магазин, спілкуєшся українською мовою, і, здебільшого, люди, хоч і суржиком, майже «білоруською», але теж намагаються спілкуватись українською. А є такі, у кого при звуках солов’їної, одразу перекошується обличчя. Вони дивляться на наших солдат з кислими мордяками. Це помітно, відчутно. Сидять, мабуть, чекають того російського світу. Але в більшості люди налаштовані, що Донеччина і Луганщина – українські. Вони були в складі України, там хочуть і лишатися. 90% продавців у магазинах, а це – корінні жителі, почувши українську, одразу намагаються нею відповідати.
Чому, на твою, думку вони не виїжджають, не евакуйовуються?
– Декому нема куди, декому нема що втрачати. Просто нема що втрачати. Здебільшого, це люди поважного віку. Зараз ми приїхали у це містечко (на Донеччині, але з точки зору безпеки захисників локацію не повідомляємо – ВН). Людей було мало. Діток на вулицях майже не було. На диво, зараз відкриваються магазини, а на дитячих майданчиках подекуди знову можна почути дитячий сміх. Люди повертаються… Мами з колясочками гуляють. І від цього самому на душі стає веселіше. Життя відновлюється, і ми надіємось, що воно надалі й так і буде.
На твою думку, мова має значення?
– Я вважаю, що мова має велике значення. Якщо ти живеш в Україні, ти повинен жити за законами України. Ти повинен спілкуватися українською мовою. Вдома, з друзями спілкуйся, як хочеш. Водночас, я категорично проти пригнічення людини, яка спілкується російською. Чому, коли приїжджаєш у Польщу, поляки не спілкуються українською чи російською? Розуміють, але спілкуються своєю, державною мовою. Якщо у нас державна мова українська, значить люди спілкуються українською. Якщо людина заговорила українською, будь ласкавий, перейди на українську. Не виходить? Намагайся! У нас в батальйоні люди спілкувались здебільшого російською мовою. Зараз же вони намагаються більше розмовляти українською.
У військових є свої традиції та навіть забобони. До прикладу, мій знайомий пілот перед вильотом проводить дуже «няшний» ритуал – цілує літак в носик. У що віриш ти?
– Я не називаю себе набожною людиною, але мій день закінчується молитвою, нею ж і починається. Я не читаю тексти молитов, а просто своїми словами дякую Господу за те, що живий, що я прокинувся, що Він дозволив мені пережити цей день. Після цього я прошу, щоб він дозволив мені прокинутися зранку. В мене особисто так. Тут навіть атеїсти моляться. У містечку лише одна церква, і ми щонеділі туди ходимо. Командиру взводу нашому кажемо: «Сергійович, сьогодні свято, тому ми не працюємо». Була Трійця, то два дні ми цього дотримались стовідсотково. Він поставився до цього з розумінням. Сам він луганський.
Ти думаєш, війна – це надовго?
– Я думаю, що надовго, але сподіваюсь, що ненадовго. Вірю, що виб’ємо того гада з української землі. Особисто я у переговори не вірю, але є така думка, що будь-яка війна закінчується перемовинами. Насправді невідомо, чи станом на сьогодні путін живий. Він виринає десь час від часу. Але навіть якщо його й не стане, певний проміжок часу ця війна буде продовжуватись. Поки не змінять того, хто прийде за путіним. Я думаю, що все закінчиться перемовинами, але не з путіним.
Щодо білорусів. Як думаєш, що може стати каталізатором до наступу?
– На мою думку, окупанти трошки притихнуть у Донецькій та Луганській області і почнуть провокації на Волинському напрямку. Це стосується не лише Волині, це й Рівненщина, Житомирщина, частина Київської області. Думаю, що все ж, якщо наступ й буде, то підуть на Волині. Щоб відтягнути і розосередити наше військо. Після цього вони з новою силою можуть почати наступ на схід, щоб забрати конкретно цю територію. Захід їм не треба. Припускаю, що їм треба Донеччина, Луганщина та Херсонщина, щоб дійти до Криму, щоб не вийшло, як з Калінінградською областю. Литва припинила транзит і вони думають, що з тим робити. Тому вони максимально хочуть забрати українські землі, щоб був підхід до Придністров’я і окупованих територій.
Як ти піднімаєш собі бойовий дух? Чим себе мотивуєш?
– Є таке слово «треба». Це бойове завдання.
Чим плануєш займатися після перемоги?
– Після перемоги нашої (слово «перемога» воїн говорить дуже лагідно, наче смакує кожен склад, – ВН) хочеться до сім’ї, відволіктися хоча б на певний час. Якщо це буде зима – поїдемо в гори, влітку – на волинські озера, з наметами, в дичині, в тиші…
До речі, як зреагувала дружина на твоє рішення захищати країну на передовій?
– Загалом вона в мене спокійненька. Шкодує, хвилюється. Донька переживає, трирічний син постійно запитує, де я, що я… Каже, що тато на роботі. Натомість Аня (донечка, – ВН) розуміє, що тато поїхав відстоювати незалежність, наші землі, цілісність держави. Як доросла, не виказує своїх хвилювань, коли говорить зі мною. А потім плаче… – каже Вільха. При згадці про сім’ю очі воїна наповнилися любов’ю.
Ми довго не могли розпрощатися. Розмовляли про те, про се, про втрати, здобутки, ділилися планами на майбутнє. Утім час вирушати у дорогу, адже ми планували загнати новий автомобіль прикордонним «котикам». Домовились, що дорогою назад побачимось ще раз, адже уже наступного дня Вільха із побратимами мали вирушати на завдання у Лисичанськ, який станом на сьогодні, на жаль, під окупацією російських агресорів.
– Нам потрібно відстояти Луганську та Донецьку область заради тих хлопців, дівчат, волонтерів, які віддали свої життя за Україну. Ми не сміємо, не маємо права віддати землю, в якій вони лежать, ворогу. Оце буде шкода. Вийде, що людські життя змарновані, – насамкінець сказав Вільха.
І, чесно кажучи, ця настанова воїна досі підіймає з колін, коли, здавалося б, сил вже нема і хочеться опустити руки.
Вікторія СЕМЕНЮК
