Волинська чорниця – на десерт для європейців. Це реально навіть під час війни
Того дня, 1 липня, я ще була глибоко шокована черговим звірством окупантів у курортній Сергіївці на Одещині. Як завжди, максимально спокійно і коректно розказала страшні новини двом своїм донькам і вирішила, що потрібно змінити обстановку.
Мене манило і тягнуло в село: тут почався сезон. Сезон ягоди чорниці.
Кілька тижнів до того люди не безпідставно хвилювались, адже було незрозуміло, чи дозволять збирати ту ягоду, чи ні. Ліси заміновані, ходити небезпечно. Однак обласна і місцеві влади пішли назустріч мешканцям і визначили місця, де можна ходити по чорницю.
В таку пору без цього «чорного золота» – ніяк.
40-річна Марія з Любомльщини розповідає, що за сезон з синами заробляють по кілька десятків тисяч гривень.
«Зараз іде чорниця і лисичка, далі підуть ожина, інші гриби. А де в селі ще заробиш? Так, дуже важко, встаємо вдосвіта, в лісі збираємо ягоду і на колінах, і стоячи, і нагнувшись. Добре, що є «брачка» (предмет, який зчісує ягоди з листячком і шматочками гілочок). Однак ягода для здачі все одно має бути чиста», – розказує жінка зі знанням справи.
Конкуренція цьогоріч висока. Як і кожного року. Конкурують і дрібні заготівельники, раз по раз підвищуючи ціни без попередження, тай самі люди між собою також: адже хто раніше потрапив в ліс і знайшов злачне місце, той і набере більше. Відповідно, більше й заробить. Дехто на ягодах вже й хату добудовує, і ремонти робить, і автомобілі купує.
Особисто для мене цей досвід – складний. До 16 років я жила в селі і іноді ходила в ліс. Але чорниці могла набрати максимум пів літра. Та й то потім її з’їдала. Тому всі ці люди для мене – то справжні герої. І оті тисячі гривень – то недоспані ночі, болючі спини й ноги, невимиті руки… Ні про які манікюри-педикюри тут уже не йдеться! А ще пригадую, що дружити і ходити на побачення з хлопцями, які заробляли на ягодах і грибах, було досить непогано: вони завжди мали за що пригостити морозивом.
Поколіннями нічого не змінюється: нині вже діти моїх друзів заробляють так же, як і їхні батьки. Вічна мудрість українського села: хто трудиться – той і має.
«Цього року робота в нас ускладнилась. Спочатку був дефіцит дизпалива. Нині воно ніби і є, але все одно в рази дорожче, ніж минулого року. Потрібно встигнути об’їхати всі села, зібрати ягоди і здати на базу до 23 години, бо далі – будуть питання на блок-постах. Хоча, якщо водіїв запитують, то вони пояснюють, що місцеві, займаються заготівлею, підтримують бізнес. Всі місцеві, всі все розуміють. Є постійна загроза з сусідньої держави, нас цим постійно лякають, і насправді страх завжди присутній, коли виїжджаєш. Але ми розуміємо, що цю роботу потрібно робити, щоб і люди отримали свою копійку, і ми зробили свій вклад», – розказує один з заготівельників чорниці Михайло.
У чоловіка – більше 30 «точок». «Точка» – це обійстя в селі, де приймають ягоду. Зазвичай, люди ідуть до лісу з самого рання, до обіду вони приносять в якесь місце, де їм вигідніше чи ближче, чорниці, по обіді приїжджає водій-експедитор, все переважує і забирає товар. Господині чи господареві «точки» видаються кошти на наступні прийомки. Так і відбувається цей процес.
Ягода збирається у великих кількостях та відвозиться у великий холодильник.
Тут чорницю перебирають та заморожують так званим «шоковим» способом. Потому або відправляють в країни ЄС, уклавши попередньо контракти, або ж реалізовують по закладах чи торгових точках України.
«Цілком реально, що чорниця, зібрана в далекому селі Олеськ на Волині 10-річною дитиною, може опинитись на столі як десерт у президента Франції», – жартує заготівельник Віктор.
Чоловік в цій індустрії не перший рік, знає всі ази, підводні камені і процеси.
«Це складна робота і технологія. До сезону ми готуємось за кілька місяців. Потрібно знайти хороші автомобілі, відремонтувати їх, підібрати надійних водіїв, які знаходитимуть спільну мову з людьми і не обдурюватимуть керівника. Необхідно знати, де є чорниця, в яких лісах, біля яких населених пунктів. Потрібно розуміти, де саме і скільки «точок» відкривати, скільки коштів і ящиків видавати людям. Вся логістика, система цін на ягоду покладається на дрібніших заготівельників. Ми ж вчасно видаємо кошти, вирішуємо більш глобальні проблеми», – ділиться Віктор.
Бувають і непередбачувані моменти: зламався автомобіль, захворів водій, потекла ягода, бо довго стояла. Буває різне. Михайло пригадує навіть випадок, коли в одному з сіл між чорницею жінка, яка приймала ягоду вдома, наклала в ящик каміння, аби було важче, щоб отримати більше грошей.
«Це ми побачили, коли вивантажували ягоду. Але вичислили швидко. Та вибачилась, мовляв, не побачила, хто таке приніс. Врешті, призналась, що сама поклала каміння – потрібно було більше грошей. Але ми працюємо чесно. Я сказав, що це перший і останній раз. Бо якщо щось критично необхідно, ми й так допоможемо. Адже постійно допомагаємо і теробороні, і військовим, завжди скидаємо кошти для забезпечення ЗСУ. Врешті, вся ця робота для того й робиться, щоб підтримати економіку, дати людям заробити ту вистраждану копійку», – говорить Михайло.
Олег працює водієм-експедитором вже три роки. Робота сезонна, але й так добре, враховуючи, що інших варіантів у його селі немає. Каже, що «точки» його люблять.
«Десь молоком напоять, десь свіжоспеченими пирогами нагодують, десь яєць дадуть. Люди різні, за день спілкуюсь з десятками. Знаю і розумію, яка то важка праця, бо й у мене вся сім’я на чорниці «сидить». Але поки сезон, це потрібно робити. Невідомо, як буде далі і що нас чекає. Треба, щоб була копійка», – розказує свою філософію Олег.
Його робочий день починається з обіду, коли стартує об’їзд сіл і «точок». До вечора треба все зібрати, порахувати, переважити і здати. Причому, щоб втрат було якнайменше, бо від цього залежить і його заробіток. З собою бере колегу-вантажника: так і легше, і веселіше. Пізно повертається додому, відправляє координатору всі звіти і відпочиває. Зранку ж треба щось і вдома по господарству та на городі поробити, по обіді – знову до збору ягід по «точках».
Спекотний цей сезон на селі як в прямому, так і в переносному значеннях. Чорниця буде тижнів два-три. Далі – ожина. Люди вирощують також полуницю, малину, однак збут на ці ягоди – поганенький.
«Не вгадаєш, що сіяти, що садити, бо головне – це де потім збути урожай. Іноді витрачаєш на те все більше часу, коштів і сили, ніж потім отримуєш заробітку. Добре, коли виходиш «в нуль». Не знаю, як Польщі вдається. Замість того, щоб садити, сіяти і вирощувати тут у нас, наші люди їдуть в сусідню державу, там їм добре платять, я їх не осуджую. Але в нас отого підприємницького чуття, отієї жилки бізнесової нема чомусь. Я чув, що в селах біля Луцька, де вирощують пекінську капусту і полуницю, цього сезону не можуть знайти людей для збору врожаю. Хтось виїхав на заробітки, хтось може собі дозволити все купити готове, а іншим просто ліньки – є й такі серед нас», – роздумує над ситуацією мешканець Шаччини Андрій.
Я напросилась в поїздку з одним з експедиторів по кількох «точках», побачила місцевий колорит, згадала босоноге дитинство… Так пахне та ягода, така вона рідна і особливо цінна цього року. Бо ми маємо змогу жити в порівняно мирному регіоні, йти в рідні ліси, спілкуватись між собою, збираючи ягоди і гриби. Маємо змогу жити і заробляти хоч трішечки в цих умовах. Бо невідомо, як буде далі… А поки – я перебираю в руках чорниці, милуюсь ними в сонячних проміннях сонця і навіть не можу спробувати, мені аж соромно, що я її не вмію збирати, як мої люди, в моїх громадах, на моїй рідній Волині. Все, що я можу для них зробити, – це написати і показати ось такі унікальні та милі світлини.
Мрію, щоб сезон чорниці не закінчувався ніколи!
