Війна змінила наше життя і стрічку у соціальних мережах. У ній з’явилося багато жалобних дописів «Загинув друг, чоловік, батько, брат…», «Прощання із загиблим захисником відбудеться…» і багато коментарів зі словами співчуття і фразою, яка для багатьох тепер має окреме значення: «Герої не вмирають»!
Та поза соцмережами залишається ще одна велика проблема – знайти і привезти тіло загиблого героя з передової додому, щоб з гідністю його поховати.
На Волині цим займається волонтерка Тетяна Потоцька-Євчук. Її життя теж кардинально змінилося після 24 лютого. Раніше вона організовувала паломницькі поїздки за кордон. А тепер на її авто цифра «200»: вона – волонтерка і привозить додому тіла загиблих захисників України.
Спершу я знайомлюся з Тетяною у Facebook, заходжу на її сторінку, читаю пости, щоб побачити, яким було її життя раніше, і чим вона живе зараз. Деякі її дописи пробирають до мурашок… Але сьогодні ми говоримо про те, що залишається поза соцмережами, що зазвичай не обговорюють за філіжанкою кави та не запитують знайомі.
ПРО ТЕ, ЧОМУ
Fb. 15.06 «Ця кров – це ціна нашого відносного спокою в тилу. Червоним краплями-маками вона зрошує останній шлях Воїна додому. Сьогодні Волинь та Рівненщина зустріли ще 13 захисників»
Починаючи з березня, Тетяна уже привезла додому понад 80 тіл загиблих Героїв. Говорить, що такий вид волонтерства вона не обирала. «Він сам мене вибрав», – відказує жінка й продовжує.
«Як? Мені складно відповісти на це запитання. Я радше з автоматом або на танк – але не налисники, пельмені або пироги. Перший раз я поїхала забирати тіло тата моєї подруги. На 3 чи 4 день після початку повномасштабного вторгнення він помер у Харкові від коронавірусу. Їй сказали, що морг розбомбили, і тіло неможливо звідти забрати. Якось ми розмовляли і як запитала: як тато, а вона відповіла: «Ще лежить… Так і не можна привезти». А я кажу: то давай поїду привезу. Вона каже: «Ти дурна». А наступного дня ми вже поїхали…».
Далі за словами Тетяни, низка випадковостей привела її до волонтерської справи і допомоги фронту: дорогою розболілася голова, тож заїхала у Рівне до знайомої – у місцевий волонтерський штаб. Випадково Тетяна потрапила в середовище, де для фронту збирали ліки, гуманітарну допомогу. І там її авто одразу навантажили допомогою, а геть незнайомі люди дали якісні аптечки в дорогу.
«Тепер розумію, чому мені тоді голова розболілася, і чому я туди заїхала… Усе неспроста. Я завжди кажу, що всіма моїми дорогами керує Бог. І тому на деякі питання не можу відповісти. От ви питаєте: «Як?». А я не знаю як і чому. Бо так…», – пригадує жінка.
Доставкою тіл військових, які загинули під час бойових дій, займається Цивільно-військове співробітництво, але загиблих надто багато, – пояснює Тетяна. І коли рідні втрачають зв’язок з воїнами, б’ють на сполох і звертаються до волонтерів.
Коли Тетяна почала розшукувати і возити тіла загиблих, її телефон розривався від дзвінків з проханням про допомогу. Але вдається допомогти не всім: подекуди район, де загинув захисник, перебуває під обстрілом або опинився в окупації.
«Рідні дзвонять, просять: знайди! Я наскільки можу, пробую знайти наших, живих чи мертвих – будь-яких. Але як пояснити матері, що іноді вже нема що забирати?» — ділитися Тетяна.
«Часто рідні не хочуть змиритися з тим, що людини вже немає. У моргах лежить багато неопізнаних тіл. Рідні не здають ДНК, тому що надіються, що він ще живий. Тіла є, їх можна забирати, але треба ідентифікація. Треба переступити через себе і здати ДНК-тест. Нащо марно жити надією, що він живий? Нащо ж тіла там будуть лежати? Я не знаю, як би я вчинила у такій ситуації… Але це єдиний спосіб ідентифікувати і мати можливість з гідністю поховати свою рідну людину. …Днями теж маю їхати на ідентифікацію. А як опізнавати, якщо немає голови? Тільки ДНК…».
Усі тіла Тетяна фотографує.
«Мушу фотографувати… – пояснює жінка. – Бо іноді є сумнівне тіло, і я повинна родичам якось акуратно показати… Одного разу знайшла нашого захисника. Тіло збереглося, але все одно треба було якось показати матері. Я вислала фото руки… Вона пише: «Це мій».
Я і так знаю, що її… Але дзвоню і кажу: я вам зараз вишлю його фото, ви готові до цього? Вона каже:
«Готова, висилай…». Я вислала і отримала відповідь: «Так, це він». Пишу тоді: стоп, зупиняйте пошуки. Вони його, бідолашечку, де тільки не шукали… Якби хтось знайшов мій телефон і побачив мою галерею, то скоренько віддав би його назад…».
ПРО «ВКУСНЕНЬКЕ»
Fb. 13.06 «Що у мене на думці?.. А нічого… Швидше б закінчилась ця війна… P.S. знову тішуся, що хлопці їстимуть вкусняхи»
На передову Тетяна ніколи не їде «порожня» – завжди везе продукти та необхідні військовим речі. Найчастіше хлопці просять солодощі.
«У мене майже всі есемески від хлопців «Привези щось вкусненьке», – каже Тетяна. – Шукаю шоколадки, дівчата печуть пироги, якогось разу передали бельгійський шоколад… Цього разу було замовлення: пательня і м’ясорубка. «Тьоть Тань, привезіть…» Завезла по дві! Холопці як побачили, обіймали мене з радості!».
Буває іноді так, що ввечері авто має виїжджати в рейс, а до обіду воно ще порожнє.
«І тут хтось дзвонить – і ми забиваємо машину битком. Що не знаходимо – докуповуємо, – каже Тетяна. – Так було і цього разу. Мала дуже багато замовлень, я їх скрізь по знайомих порозкидала. Знайшли все, а консервів – немає. І тут дзвінок: «Тань, привіт! Шо ти?» Кажу, що збираюся завтра їхати. «Знаєш, нам стільки наперли консерв, що нема де їх дівати. Візьмеш?». Отак я і «гружуся».
ПРО ДОРОГУ
Fb. 10.06 «За два дні зустрічатиму «там» світанок. Збираюсь. Гружу буси. П’ю жменю ліків. Стогну і молюсь… Комусь ще гірше. Починаю писати «туди»… З’язок раз на тиждень… Живі… СЛАВА Ж ТОБІ ГОСПОДИ!!! Вже не стогну… Комусь ще гірше…»
Раніше Тетяна їздила «у рейс» двічі на тиждень, а це до 1300 кілометрів в один бік. Через блок-пости доводиться їхати до 19 годин, фактично без сну та відпочинку. Спершу їздила сама, тепер Тетяна у дорогу вирушає з Олександром та Володимиром. Вони допомагають вантажити тіла, підміняють за кермом.
«Доїздилася до того, що потрапила в лікарню, – ділиться жінка. – Після передостанньої поїздки, мало не померла. Ми приїхали в один з моргів. Туди напередодні з передової привезли свіжі тіла… Там дихати ніхто не міг… Повернувшись додому, лягла спати і прокинулася від того, що задихаюся… Я не знаю, що це було… Ноги покрилися ранами… Тиждень я посиділа вдома на антибіотиках. І знову в дорогу…».
Тетяна каже, що їздити не так важко фізично, як психологічно.
«Тут питання не в тому, як далеко і як довго ти їдеш, а питання – куди. І найважче – розуміння того, по що, правильніше – по кого ти їдеш… Коли повертаюся додому і приймаю душ, то стою під водою, доки не починає з бойлера текти холодна вода. Мені хочеться усе це з себе якось змити… Я постійно в смерті… Я приїжджаю додому, до мене навіть собака не підходить…».
Після кожної поїздки жінка повертається виснаженою, а ще після рейсу авто потрібно щоразу вимити.
«Ви бачили, яка моя машина приїжджає? Вся в крові… Думаєте, її на мийці хтось мити буде? Ніхто. Тому беруся за миття. Спочатку у себе вдома віддраюю машину від крові. Тільки потім гоню на мийку. Там вже її вимивають зверху і всередині. Тоді я її приганяю додому і обробляю антисептиками, — розповідає Тетяна. — Я там фактично живу, і там у мене багато речей, все поскладати треба. А далі СТО… І так щоразу. Колись бабки говорили: «Ой, та це мертва кров… Переступиш мертву воду – чекай біди…». Я з тією мертвою кров’ю маю справу щодня. Я мертвих не боюся. Абсолютно. І бачачи моє ставлення до них, вони ще більше стоять за мною горою, ніж наші деякі живі».
