Це зізнання лучанина Олексія Кушнєра, який із перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну служить медбратом у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Олексій став героєм нашої газети ще чотири роки тому, коли він, учасник АТО, який воював у добровольчому батальйоні «Азов», одружився з Ольгою Валянік, котра волонтерила. Після 24 лютого 2022-го були приводи ще не раз розповідати про цю знакову пару: зокрема, як Олексій під обстрілами на полях пекельних боїв, коли кожна мить може бути останньою, рятує життя бійців-побратимів, а його дружина, котрій у 32 роки довелося вдруге провести чоловіка на фронт, очолила штаб волонтерського центру «Ангар» у Луцьку. Нещодавно захисник Кушнєр став героєм «Громадського»
«Якщо в мене буде можливість натиснути на курок і вбити ще одного москаля — я зроблю це»
З початком повномасштабної війни Олексій вирішив, що нині його місія — не вбивати ворогів, як було у 2014-му, а рятувати життя українських бійців. Красивий, харизматичний, із голлівудською усмішкою, він уже чотири місяці на медичному фронті. Його команда витягла з поля бою в донбаських лісах і допомогла більш як півторастам пораненим побратимам. Олексій розмірковує: «Якщо в мене буде можливість натиснути на курок і вбити ще одного москаля — я зроблю це. Але воно не принесе мені задоволення. Це просто робота. Це як приїхати в казарму, де живе купа чоловіків і є один унітаз, але він засраний, і помити той унітаз. Можна жити в гімні, а можна прибрати його зі свого життя. 24 лютого, коли бахнуло по Луцькому аеродрому (це була 6-та ранку), о 8-й годині я вже був під військкоматом, а з 26 лютого — на війні в Житомирській, Київській областях. Після Київщини ми були на напрямку Миколаївщина — Херсонщина, потім — на Ізюмському. І тепер от ми вже тут (на Донбасі. – Ред.)
Олексій розповідає, що їхня команда — це він, лікар Тарас і водій Максим, якого називає: «Мій Санчо Панса». У них на трьох один позивний — Цитрамон. «Сам я — просто Льоха, — так він говорить про себе і жартує навіть там, де, здавалося б, нема місця жартам: — Якщо я не загину, то моїм ім’ям не назвуть шоколадки, а якщо загину, то, може, і назвуть, але мені вже буде все одно. Смерть на війні — це не найгірший спосіб померти».
«Можу відмити машину від померлих та поранених і спокійно в ній спати»
Чоловік із усмішкою розповідає про те, як легко засинає в машині, з якої щойно вивантажили тіла загиблих, про те, як доводилося спати в мішках, в які запаковують трупи — бо серед поля надто холодно і єдиною «ковдрою» були ті чорні мішки. Потім додає: «Вони нові були, не після когось». І регоче.
Для нас раж війни полягає в тому, що коли є людина, яка постраждала, — ми не чуємо вибухів, не чуємо, що щось летить, — ми робимо свою справу…
«Автомобіль може бути завантажений померлими, — продовжує. — От ми здали їх у госпіталь. Ти миєш машину, тоді вже повертаєшся. Тут є два моменти: якщо її просто так лишити, то буде поганий запах, а друге — щоб поранені не бачили й думали, що до них тут нікого не було. І я, наприклад, можу відмити машину від померлих чи поранених, спокійно там покласти каремати і спати в машині. Я не боюся мертвих, я боюся
живих».
Схоже, що усмішка для Олексія — його броня. Він бачив забагато смертей і поранень, дуже часто доводилося робити вибір: кому надавати медичну допомогу насамперед… «У деяких воїнів є раж війни, коли ти в бою і нічого не бачиш. Для нас раж війни полягає в тому, що коли є людина, яка постраждала, — ми не чуємо вибухів, не чуємо, що щось летить, — ми робимо свою справу…
«Я не спав на ліжку понад три місяці»
Увагу привертає підвішений до гілки пакет, із нього стирчить шланг. Олексій пояснює, що це їхній душ, і каже: досвід туризму на війні не менш корисний, ніж навички стрільця. Бо в полі чи в лісі треба вміти облаштувати собі побут. Побут його медичної команди — це, власне, оцей душ, викопані в землі шанці, де можна і заночувати, і сховатися від обстрілу, а ще пальник, на якому готують їжу і кип’ятять воду для кави. «Я не спав на ліжку понад три місяці. Скоро на унітаз буду дивитися, як москалі, наче це щось таке нереальне».
Поряд із шанцями — медичні ноші з яскраво-фіолетовим спальним мішком. Цей мішок, за словами Олексія, був із ним високо в горах, а тепер став у пригоді й тут. Медбрат перевертає ноші, демонструє дірки на них і каже: «Евакуйовували пораненого, біля автомобіля вибухнула міна і прошила осколком ноші. На щастя, всі залишились живі».
«Українцем не народжуються, а стають»
«Батько білорус. Я народився в білорусі, 5 років там прожив. Мама — українка. Я прихильник думки про те, що українцем не народжуються, а стають. Мій батько також мобілізований, він воює у 54-й бригаді». Олексій витягує з нагрудної кишені синьо-жовтий прапор, складений у невеликий квадратик, розгортає. Каже, що узяв його з дому і завжди носить із собою. На його бронежилеті написано молитву: «Україно, свята Мати Героїв. Зійди до серця мого. Щоб віра моя була гранітом, щоб сміло йшов я в бій, страху нехай не знаю я й не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай моєму. І розпливуся в тобі і вічно житиму в тобі. Відвічна Україно. Свята, могутня і соборна». Чоловік каже, що, може, саме ця молитва разом із прапором рятували його тоді, коли шансів, здавалося, нема.
…Вдома, в Луцьку, на Олексія чекає дружина. У неї свій фронт на цій війні — волонтерський. Чоловік планує повернутися до коханої, коли Україна переможе. А тоді — вирушити в автоподорож Середземномор’ям, доремонтувати будинок. І отримати ще статус магістра з права — на додачу до першої медичної освіти. Навіть зараз, в окопах, коли є можливість, він слухає лекції онлайн. «У мене грандіозні плани на «після перемоги…»
Джерело: hromadske.ua.
Марина ЛУГОВА.
