Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну й щодня була мова про можливу загрозу з боку сусідів, у мешканців цього села на Шаччині мимоволі з’являвся панічний настрій. Порятувало те, як зараз пригадують, що взялися перш маскувальні сітки плести, потім вареники ліпити і тушонки закручувати для хлопців-захисників.
Пише Волинь.
«Руслано, придумай ще щось»
Особливістю цього прикордонного села є те, що його мешканці вирішили створити сільський комітет й цю ініціативу підтримала Шацька селищна рада. Сьогодні цей задум уже реалізовано. А Руслана Сидорук, яка на час нашої зустрічі була просто активісткою, з якою мені порадили зустрітися («Вона вам розкаже, чим живе село»), — очолила орган самоорганізації населення.
До створення сільського комітету спонукало те, що в Мельниках, де більше тисячі населення, нема ні старости, ні навіть свого депутата в селищній раді. Але є багато людей, які хочуть працювати й творити заради громади, тільки їх треба організувати, підказати, підтримати. Цю місію більшістю голосів односельчани й довірили молодій жінці, мамі двох дітей, пересвідчившись на ділі в її небайдужості, особливому зацікавленні, аби село розвивалося.
— Від Мельників до Білорусі навпростець чотири кілометри, — розповідає Руслана. — Тож коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну й щодня була мова про можливу загрозу з боку сусідів, у мешканців села з’явився панічний настрій. Люди не знали, що робити. Вдома, як говорили жінки, руки ні до чого не лежали. І я вирішила, що треба згуртувати їх. Ми почали плести маскувальні сітки, щоб бути корисними для наших хлопців-захисників. По вісімдесят молодиць і дівчат збиралося в Будинку культури. І не з примусу йшли сюди, бо відчували причетність до доброї справи. А ще відривалися від думок про війну. А потім, коли з сітками впоралися, то сказали: «Руслано, придумай ще щось». І тоді ми взялися за вареники. Настоятель місцевого храму отець Василь дав десять тисяч гривень на потреби війни. За ці кошти закупили три мішки борошна, ще два — дали підприємці, які реалізують цю продукцію. За три дні ми наліпили більш як двадцять одну тисячу вареників для бійців та тих, хто постраждав від війни.
До створення сільського комітету спонукало те, що в Мельниках, де більше тисячі населення, нема ні старости, ні навіть свого депутата в селищній раді. Але є багато людей, які хочуть працювати й творити заради громади.
Після вареників пішли м’ясні та рибні тушонки, котлети і тюфтелі, які відправляли і прикордонникам в Піщу та Пулемець, і у військові частини в зоні бойових дій. Свою продукцію, коли вона доходить до місця призначення, зокрема односельчанам, які служать на Сході України, жінки впізнають за своїм логотипом із написом: «Повертайся живим! Ми тебе чекаємо в Мельниках на Шацьких озерах!»
А ще самоорганізувалася група жінок, зокрема Руслана Міщук, Наталія Дударчук, Юлія Скабук, Олена Забродоцька, Марія Верчук, які поприносили з дому швейні машинки, запаслися необхідною тканиною й у приміщенні по сусідству з ФАПом почали шити для бійців розгрузки. А недавно одержали замовлення на виготовлення для військових плащ-палаток.
«Коли ми одружилися, то чоловіка невдовзі забрали в АТО»
Руслана Сидорук нині в декретній відпустці по догляду за дитиною, тобто могла б спокійно сидіти вдома, няньчити доньок і чекати чоловіка-прикордонника, який служить у Пулемецькому підрозділі, що охороняє кордон з білоруссю. Але, судячи з почутого, не в її натурі бути осторонь життя рідного села.
— Після одинадцятого класу, — пригадує вона, — я навчалася в Ковельському медичному коледжі. За фахом — акушер-гінеколог. Для життя медична освіта потрібна. Але внутрішні жилочки підказують, що медицина — це не моє. А от працювати з людьми — інша справа. Навіть ось так — на громадських засадах. Коли платою є не гроші, а слова вдячності від односельчан.
У нашої героїні особливий спогад про початок їхнього з чоловіком сімейного життя:
— Коли ми одружилися, а це було в 2014-му, то Віктора невдовзі забрали в АТО. Старша донька була зовсім маленька, а коли вернувся, то вона вже мала два з половиною роки. Призабула трохи татка. До речі, така розлука на початках спільного життя — це дуже велике випробування для нас обох, але воно тільки зміцнило наші почуття. Я мала всього двадцять, як провела свого коханого на війну. Рік жила в тривозі. І все ж тоді мені було легше. Зараз чоловік нібито й недалеко від дому і навідується час від часу, але переживань більше. Мабуть, тому, що була, власне, і є загроза для Волині з боку білорусі. А я сама з малими дітьми. Хочеться підтримки. Добре, що з мамою живемо, то вона виручає, коли я відлучаюся з дому в громадських справах.
При нагоді жінка висловлює вдячність мамі, яка колись із докором говорила з приводу активності доньки в громадському житті села: «Чому ти? Тобі більше всіх треба?» — а зараз уже змирилася з цим. Слова подяки — й на адресу чоловіка за його розуміння. Він теж раніше дивувався, що дружина так переймається проблемами села, а потім сказав: «Ти цим живеш — як у тебе все це забрати?..»
«До створення сільського комітету підходили з обережністю»
— Ми ще торік восени дізналися, що є така програма, яка дає можливість мати в селі структуру самоорганізації населення, — розповідає Руслана. — Ірина Гайдучик, котра очолює ГО «Волинський інститут права», приїжджала до нас, підказувала, як це зробити. До створення сільського комітету підходили з обережністю, бо не знали, чи така структура на громадських засадах справді запрацює. Ми, власне, не могли зрозуміти, чим сільський комітет буде відрізнятися від нашої громадської організації «Пісочні береги», яку рік тому заснувала Марійка Сидорук. А коли навесні зустрілися з представниками Шацької селищної ради, то нам роз’яснили, що завдяки такій структурі матимемо, по суті, представника в територіальній громаді, будемо знати про її фінансування, зможемо інформувати про свої проблеми, і з нашою думкою рахуватимуться.
Очільниця сільського комітету мріє побачити перші результати його роботи. Задумів багато. Наприклад, долучитися до соціальних проєктів й завдяки їм забезпечити робочими місцями жінок-переселенок. Подбати, аби у Мельниках належне утримання мали дороги, вчасно вивозилося сміття. Свого часу активісти Мельників добилися, аби в їхньому селі було поштове відділення. Тепер інша проблема болить — відсутність у такому великому населеному пункті аптеки…
А ще Руслана Сидорук, яка закохана в рідне село, хоче, щоб воно стало більш привабливим для туристів. Жінка говорить:
— Всі знають озеро Пісочне (значною мірою завдяки тому, що тут розташований санаторій «Лісова пісня»). Але багатьом не відоме наше озеро Кримно. Воно дуже мальовниче і має свою родзинку: тут, як і на Світязі, є острів із незайманою природою. На цю водойму приїжджають ті, хто любить тихий відпочинок: поставив намет — і насолоджуєшся красою.
Є тут, за словами нашої героїні, і готовий експонат Музею під відкритим небом — ним може стати хатина неподалік озера. В ній проживав самотній дідусь. Він помер, а будиночок з усім начинням — старовинними речами побуту — залишився. Трохи докласти праці, фантазії — й буде що показати екскурсантам.
