Журналістка та волонтерка Еля Коротинська ще з 2015-го знає про війну, так би мовити, зсередини. Вона часто робила матеріали про бійців АТО/ООС. Разом із ними Еля проходила сім кіл бюрократичного пекла і звичайної байдужості, аби у такий спосіб допомогти вирішити якусь проблему, що направду навіть не мала б навіть виникнути.
Восени 2021 на YouTube-каналі Інсайдер Медіа вийшов цикл програм “Волонтерський DESANT у зоні бойових дій”, де вона частково показала одну зі своїх поїздок на схід. Виданню “Перший” Еля Коротинська розповіла про свій волонтерський шлях.
Повномаштабне вторгнення росії на територію України застало її, як жартує співрозмовниця, у творчій відпустці. Бо за кілька тижнів до лютого 2022-го вона розрахувалася з роботи. Взяла паузу, щоб вирішити, що і як має робити далі. Замість неї вибір зробило життя…
Зараз вона волонтерить. І частково повернулася у професію. Спочатку збирала-пакувала передачі, потім сама їздила за кордон – купувати необхідне. Нині ж дуже часто її шляхи ведуть на схід – туди, де наші захисники та захисниці боронять Україну від російських військ. Каже, що по-іншому просто не може. Далі – пряма мова.
Збираємося. І зазвичай нікому не розказуємо про дати виїзду. Маршрутів у нас чимало, бо маємо наших, волиняк, які стоять у районі Бахмута, Констянтинівки, Краматорська, Слов’янська, під Лиманом, Кураховим, Покровськом. Насправді дуже багато краян, а в них – потреб. Тому кожна поїздка індивідуальна, унікальна. І машини женемо, і якусь допомогу веземо. Щоразу – щось інше, а точки – ті ж самі.
Хоча взагалі немає поняття «свої – чужі». Бо усі, хто на передку, для мене вже святі воїни, воїни світла. Бо це хлопаки і дівчата, які там стоять не стільки за мене, як за моїх дітей.
У мене так склалося життя, що я розлучилася з чоловіком. Він не воював, не служив. І, по правді, якусь лепту в перемогу над росією від нашої сім’ї ніхто не вносив. Тому вважаю за необхідне робити це самій.
Мене це тримає з 2015 року. Тоді я вийшла з другої декретної відпустки і трохи почала писати про цю війну, про атовців, пошуки тіл, про ідентифікацію загиблих (після Дебальцівського котла). Зіткнулася з багатьма проблемами в інформаційному плані. Доводилося зв’язки якісь підіймати, щоб розшукати загиблих.
«Десь замкнуло на АТО – і все». Знаєш, то тоді так про мене казали й за спиною, і в очі. Мене ж не замкнуло. Це вдячність за те, що вони робили і роблять. Серед тих, хто на «передку», – чимало родичів, кумів, друзів. Я не могла і не можу їм відмовити.
Якщо мені Бог послав організаційні здібності, хист до комунікації й налаштування контактів, щоб оперативно щось знайти, з’ясувати, вирити з-під землі, домовитися, то мушу принаймні так допомагати перемогти росію. Я не можу сама все купити. Бо я не заможна людина і не маю мільйонних статків, щоб привезти 100500 броніків одразу.
Але, наприклад, можу знайти якусь допомогу, домовившись із церквами чи громадськими організаціями, фондами. Вмію налаштовувати мости чи сама з’їздити-забрати-привезти-запакувати. Знаю, як організувати саму логістику, з якою, власне, є багато проблем. Цим з однодумцями займаюся з 2015 року.
Сьогодні ж не бути до цього дотичним не має ніхто права. От просто не можуть зараз люди бути взагалі осторонь. Мене постійно обурювало, що для багатьох, коли тривала антитерористична операція, війна була десь там – далеко. Я не раз казала: поки не привезли когось із ваших знайомих, поки не гепнуло під забором – для вас війна не розпочнеться.
Коли почала більшу увагу приділяти матеріалам на теми АТО і наших воїнів у 2015 році, то багато хто звертався, аби допомогли з’ясувати якусь ситуацію. У мене, наприклад, чимало знайомих на сході воювали. Батьки чи інші родичі не могли їх знайти. Іноді просто не було зв’язку. Іноді люди зникали безвісти.
Інша тема – це поранені. Вони потрапляли сюди, втративши здоров’я на війні. Але ще мусили довести, що ті поранення отримали в зоні бойових дій. Це було дуже-дуже важко. Воїни все ж далекі від документації, від певних юридичних аспектів. Коли вони пробували проходили ті всі процедури, однак без результату, то врешті зверталися до ЗМІ.
Тож десь треба було підказувати, десь підключити юриста, десь домовитися з адвокатом, щоб підтримав, коли справу вирішуватимуть у судовому порядку.
А я тоді якраз працювала судовою журналісткою. Мала багато знайомих серед юристів, знала представників різних гілок влади. За себе я не звикла, не могла і не зможу просити. А от за воїна, який, не будучи офіційно оформленим (тоді таке дуже часто траплялося!), отримував поранення у зоні бойових дій і залишався ні з чим, йшла.
От, наприклад, одна з історій. Є у мене вже добрий знайомий Валерій Голентюк з Гіркої Полонки. Вижив після важкого обстрілу в січні 2015-го. У хлопця була роздроблена частина руки так, що пальці просто висіли на шкірі.
Він був мобілізованийдо війська, все зареєстровано офіційно. Але у Харкові йому склали поранену руку так, що на фалангах кістки стирчали через шкіру, і сказали: «Розпрацюєш». Боєць у 24 роки вернувся зі сходу зі страшними травмами, а йому не дають групи. Тож я підключилася до допомоги.
І почалося: військово-лікарські комісії, збір документів, щось з юристом написати, десь інформаційно через публікацію підтримати або знайти важелі впливу, достукатися, що цей хлопець за нас воював і мусить мати компенсацію від держави, щоб і лікуватися, і жити. А щоб хоч трохи повернути руці функціонал, необхідні були остеопластика й заміна фаланг.
Ми шукали, як це зробити. Тоді переконалася у реальності правила шести рукостискань. Через знайомих і незнайомих зібрали купу документів. І завдяки Канадській місії Валерію провели ті операції: поставили пластини, суглоби, зробили пластику. Хоча кисть не рухалася повноцінно, але це зовсім не те, що було “до”.
Буквально через місяць потому ми вже його одружили. А зараз в нього двоє дітей. Ми досі дуже близько спілкуємося.
Таких історій у мене – безліч. От, власне, й зараз: їздиш туди, знайомишся. І вже то мама передачку просить забрати, то знайомі бійців. Зідзвонюємося, беремо, своє докладаємо, завозимо раз, другий. А на третій вже: «О, Еля приїхала! А коли наступного разу?». І вже ті хлопці, багатьом із яких по 20-22 роки, стають рідними. Вже вони десь у тебе отут, всередині.
Складно емоційну складову забрати. Це я зрозуміла, як почала писати про автовців кілька років тому. Бо ж все одно ти пропускаєш через себе тему, живеш нею. Не зчуєшся, як уже переймаєшся життям людини, адже пізнала її до таких дрібних нюансів, що вона тобі стає як рідна. І, звісно, ти будеш обстоювати її інтереси.
Знаєш, багато в мене друзів таких, яких називають «поплавлені». Роками мені справді багато хто дорікав, що я вічно з тими атовцями ходила. Мовляв: та кому вони будуть цікаві, навіщо про них стільки писати.
А я бачила їхнє життя, ставлення до них і наслідки. Тому підтримувала-допомагала. Не могла і не можу по-іншому.
Багато бійців і на війні, і тут таке прийшли, що 90% мирного населення навіть уявити не зможуть. Чула й бачила ті історії і не розуміла, чого люди переважно усі ці 8 років відштовхували атовців, не сприймали їх, як і правди про війну з 2014 року.
А я сама? То ж чула, як попереджали, що ця велика війна таки буде. І не вірила. Не хотіла вірити – і все.
У мене ж от який нюанс: я народилася на Байкалі у Бурятії, жила в Казахстані, бо тато служив на Байконурі. І лише у 90-х ми повернулись в Україну. Я українка за національністю, бо батьки народились на Поліссі.
Але в мене дуже багато родичів в росії. Тож раніш не могла повірити в те, що ці люди до сьогодні не знайдуть важелів впливу, щоб стримати свою владу. Переконувала себе, що вони теж є свідомі. Бо те, що було на сході до лютого 2022-го, і війна, яка триває з 24-го, – абсолютно різні речі.
Я зрозуміла, що це приліт, зранку 24 лютого, коли за вікном бахнуло. У мене не було такого: «Ой, хтось капот закрив». Так співпало, що тієї ночі я до 4-ї ранку дивилася фільм «Піаніст». Там бомбили Варшаву. Тож у перші секунди не могла зрозуміти, чи це в мене сон, чи реальність.
Живу на 9-му поверсі. Одраза встала, дітей із кімнати перемістила у коридор. Другий приліт… За третім у мене вже задзвеніли вікна.
Ці звуки я впізнала… Крайній раз перед початком цієї фази війни була на сході 14 жовтня, на Покрову. Ми в Мар’їнці потрапили під обстріл. Вони засікли, що приїхали волонтери. Ми звідти дуже складно виїжджали. Терикон за 700 метрів – і він вже не наш. Видно, як світиться Донецьк. Без фар їхали тоді, по прямій летіли…
А того лютневого ранку сіла біля дітей. Відчувала просто шок. Не знала, що робити, але виїжджати не збиралася. Просто була готова лишити дітей на маму і їхати на схід. Проте вона мене переконала в тому, що я не маю на це права. Мовляв, у моїх дітей немає батька поруч (він живе далеченько), а тут ще й мене не буде.
Тому я за дітей – і до сестри, яка живе за Луцьком. Тим паче, що тривожна валізка у мене з 2015 року була готова: копії документів, ліки, теплі речі. Там на кілька днів я й пропала. Вони не випускали мене з села (сміється – авт.). Тримав у заручниках мій зять. Він має інвалідність, тож казав, що без мене не впорається.
На 5-й день я не витримала. Сказала, що мушу їхати на заняття по медицині. А сама – до психологині та волонтерки Олени Звєрєвої на Центр допомоги ветеранам війни «4.5.0». Бо вже з ними списувалася. Знала, що чимало знайомих із «Айдару», «Правого сектору», інших добробатів поїхали на схід, і їм потрібна допомога.
Зараз анекдот ходить, що до 23 лютого те відділення у психлікарні у Липинах, де переважно лежали атовці, було забите. А 24-го спорожніло – усі стали різко здоровими. Ті, кого не розуміли і не сприймали роками, перші взяли до рук зброю і знову пішли на захист України.
Отож, приїхала до Звєрєвої. А там такий рух. Центр «4.5.0» завжди був осередком, де атовців підтримували й допомагали. І тоді теж – одразу купа роботи. Налагоджувати діяльність волонтерського штабу і координаційного центру, що мав працювати на допомогу тим, хто на передовій.
І – почалося. Спочатку на місці десь шукали. Донька Олени Звєрєвої Саша Черниш, яка навчається у Франції у медичному університеті, просто неймовірна. У свої 18 років почала оббігати купу магазинів з амуніцією, шукати необхідне і кошти на це, щоб одягнути-зібрати хлопців. Дитина ця неймовірні речі робила і робить по сьогодні, хоча уже приїхала до Луцька на канікули.
З самих початків нам вдавалося файно зорганізовуватися. У нас реально крута команда – Олена Звєрєва, яку бійці люб’язно називають «мамуська», дядя Діма, син якого воює в гарячих точках, психолог Яна Зайцева – бджілка ще та. Плюс Андрій, боєць з інвалідністю, який, попри усі проблеми зі здоров’ям, трудився не покладаючи рук. І ще багато-багато хороших людей. Привозили продукти харчування, броніки, плитоноски, ліки, одяг і ще безліч необхідного.
Шукали, як вирішити проблема за гроші і як дістати без них, дізнавалися, де можна викупити, а де – випросити, вирішити власним авторитетом, зв’язками або просто покланятися.
Головне, що запустили. А далі все запрацювало по ланцюжку, люди одне одному переказували, що на центрі такий двіж, і багато хто вже сам почав приходити і пропонувати поміч. Наприклад,ми допомогли одному чоловіку, який воює. Через тиждень телефонує його дружина. Мовляв, є ящик окулярів тактичних, чи треба? А нам, звісно, що треба. І навіть знаємо, де їх чекають.
От так і працювали. Збирали, розподіляли і відправляти туди, де була потреба. Почали навіть не просто списки формувати, а збирати все, що можна, бо знали: як не сьогодні, то завтра виникне на це попит. Налагодили сортування.
А потім до цієї роботи в середині березня додалися виїзди до Польщі. До нас приєдналися власники різних невеликих бізнесів, які вирішили вкладали власні заощадження у перемогу, привозити машини для війська. Я почала з ними мотатися за кордон або чимось затарюватися, або забирати допомогу. І паралельно, звичайно, взялася налаштовувати зв’язки поляками: працювати з Фронтом помочі українцям у Варшаві, церквами та громадськими організаціями..
Намагалися раз на тиждень з’їздити, наперед домовляючись про певну допомогу. Здебільшого нам вишуковували необхідне в магазинах на околицях великих міст, і ми забирали.
Але траплялися і надзвичайні ситуації. Наприклад, коли на одній із митниць з нашої машини «зняли» 17 броніків, які були придбані для азовців за їхні ж власні кошти або за заощадження їхніх родичів. Ми тоді пів ночі з’ясовували цю ситуацію, адже могли пропасти чужі гроші.
Дійсно дуже багато поляків допомагали. Про біженців вже навіть не кажу – це всі знають. Але й на Україну чимало передавали.
Ми це все згрібали, коли були дуже великі обороти. Відразу перепаковували. І передавали на чернігівський і харківський напрямки. І цивільними, і військовим.
Поляки дуже багато товарів надсилали для постраждалого населення. Але ж і військовим теж треба шкарпетки, труси, мильне-брильне, їжа та ж сама. Та що там! «Тампакси» хлопці просили. Бо вони мають приблизно такий самий розмір, як куля калібру 5,45. І можна затампонувати рану засобами жіночої гігієни.
У нас у перші місяці був такий конвеєр: одне приходить, інше їде. Фури, буси… Поїздами передавали. І це практично кожного дня. Там приймали передачі цивільні волонтерські центри, робили перерозподіл та доставку на місцях.
На Харків чимало відправили. Бо у нас там друзі, у яких видавництво через війну припинило діяльність. Вони вивезли трохи своє устаткування, а в приміщеннях зорганізували центр з приготування їжі, налагодили формування та розвезення харчів по підвалах, де жили люди.
Пригадала, як одного разу зібрали бус. В останній момент перед відправкою наш водій телефонує: «Елю, а якби ще ванночку, бо дитина народилася у підвалі». І треба ж так, що нам за день-два перед цим із Польщі понавозили купу дитячих речей і харчування. Навіть ванночку. Ми давай у неї все пакувати: пелюшки, одяг, конвертики…
Або інший випадок. Ми запаковували допомогу для військових. Клали найперше туди усе необхідне: від форми до вологих серветок і продуктів. Але я завжди намагаюся у кожну передачку додати якісь смаколики на передову: цукерки, жуйки, вафлі тощо. Й от одного разу я в останню мить поклала у бус ящик із дитячим харчуванням, якого нам перед тим привезли з Польщі багато. Думала порадувати вояків. А потім ще й закинула туди ж другий ящик – із засобами гігієни для малюків.
Вантаж поїхав. А наступного дня телефонує мені наш боєць і каже: «Десь, мабуть, Бог тебе чує. Бо як ми взялися розпакували машину, збоку з’явилася сім’я з трьома дітьми. Вони прийшли попросити про хоч якусь допомогу, адже прожили в окупації довгий час. А в тому бусі якраз і приїхали необхідні для цієї родини речі».
Відразу хлопці занесли їм усе те. Бо у них продуктів не було взагалі. Коли приходили російські військові, то виїдали усе у місцевих жителів. А як відступали, то ще й гранати в льохи покидали, а банки з закрутками розстріляли.
Загалом станом на Великдень з нашого центру встигли відправити на схід приблизно 200 тонн допомоги. Звітувати публічно не завжди виходило. А як іноді щось публікувала у соцмережах, то «прилітало» від диванних експертів, що працюєм на фейсбук. Я не зважаю. Хай перш спробують знайти необхідні речі, привезти, організувати все, а тоді говорять. А так…
Плюс виснажують ці бюрократичні моменти. Адже правила ввезення допомоги змінюються чи не щодня. І криє, коли люди, причетні до посад, дозволяють собі торгувати гуманітаркою. Я таких випадків дуже багато знаю. Але наразі не хочу про це говорити.
Спочатку відвоюємо своє, а тоді будемо розбиратися з ними. Впевнена, що коли наші з перемогою повернуться, то у Луцьку буде гаряче. Бо насправді вистачає таких людей, які на війні почали не просто заробляти, а дуже навіть заможно жити. Хоч позиціонують себе як волонтери, які привозять гуманітарку.
Коли треба щось особливе купити, підключаємо тих, хто розбирається у цій справі. Переважно це ті, хто був дотичним до придбання необхідного для захисників ще з початку АТО. Але і багато чого нового з’явилося на ринку, й оновлені версії чогось такого, що вже використовували. Ми завжди знаходимо приблизні варіанти потрібної техніки і радимось одразу з декількома військовими. Особливо якщо це тепловізори, дрони.
А ще – у кожного підрозділу свої завдання, своя амуніція, своя техніка. Не можна танкісту взяти бронежелет із купою обвісів.
Ті, хто на «нулі», мають чіткіше розуміння, що їм треба. Бо дуже багато кіпішу було в жінок чоловіків, яких, як вони казали, «забрали на війну». Вони телефонували і з криком переконували, що їм от вже треба все. А потім допитуєшся: а чоловік у Липлянах у теробороні. І не доведеш же дружині, що йому не треба зараз бронік із пластинами 6-го класу!
Я для багатьох тоді стала ворогом. Бо мала амуніцію, але не розтицювала друзям-знайомим, які тут, а надсилала на передову. І правду казала: поки там, на «нулі», хоч хтось без захисту, я сюди жодного броніка не дам. Буду витрачати свій внутрішній ресурс лише на ті потреби, які є в тих, хто стоїть там, на сході. Навіть якщо людина дзвонила і просила купити за власні гроші, я не займалася цим. Бо мала важливіші справи.
Щодо реальної ситуації з забезпеченням на «передку», то вона далеко не катастрофічна. І насправді як який підрозділ. В одній роті може бути кілька взводів. Один – із крутим забезпеченням, інший – сидить на «мівіні» і ходить у подертій формі. Це залежить від командира, від частини, від ситуації на місці і поточного розташування.
Є таке, що роту забезпечують, але до самого «передка» через об’єктивні причини вантаж доходить раз у 5, 10, 15 днів. Наприклад, постійні обстріли. І везти дорівнює іти на смерть. Тож хлопці сидять там без нічого. Трапляється, що і не довозять, втрачають. Тому «тиловикам» не зрозуміти, як це – пити воду з калюжі, а у консервній банці готувати каву…
У нас на миколаївському напрямку був випадок, коли привезли бус нашої допомоги. Бійці двічі під’їжджали за нею – і двічі їх машину розбивали вщент.
Бували і неприємні ситуації. Наприкінці березня ми закупили пластини класу 4+. Попросила свого кума протестити їх, бо він снайпер, воює. Він послухав. І скинув фотографії, що доводили: вони максимум 3-го класу, адже усі прострілюються.
Ми їх віддали просто на полігон, щоб військові могли в них тренуватися і звикати до ваги броніка. На передову, звичайно, не надсилали. Ще й усіх попереждали, що пластини не для гарячих точок. На жаль, таких було кілька випадків.
Схожі ситуації трапляються і з плитоносками, розгрузками. Бо на початку усі хотіли дуже допомагати і почали шити «хенд-мейд». Завжди просила: будь ласка, перед тим, як відправляти на передову, протестуйте на собі.
У мене було, що захопливо показували речі, які шиють нашим військовим, але там ані тканина, ані пошив не відповідали нормам. Як слюнявчик якийсь. Мені просто було соромно таке відправляти. З’явилося, звісно, і дуже багато хороших технологів, які допомагали і допомагають досі. Але є й таке, що підхід «треба хоч щось робити» шкодив.
З квітня я почала знову їздити на схід. Маю дуже крутих «гідів», з якими мені ніколи не страшно. Бо впевнена, що вони мене не просто прикриють, а навыть не пустять туди, де є реальна небезпека. В усіх них є реальний досвід таких «відряджень». І це важко насправді, бо одне – запакувати, а інше – туди доїхати. Дороги не передбачиш. Вирушили – була одна ситуація, поки доїхали – на іншому боці Дніпра уже все змінилось.
Ми за кожну поїздку наїжджаємо приблизно 2600-2900 кілометрів. Але ці цифри теж різняться. Свого часу декілька разів виїжджали на непідконтрольну територію (і Луганська, і Донецька області). Були і на самому «нулі» і за метрів 300-500 від позицій росіян.
Останнім часом ми майже не доїжджаємо до позицій. Там зараз вкрай небезпечно. То раніше могли приїхати, вийти з машини, поцьоматися, пообніматись, попити кави, пофоткати кожну коробочку, поговорити… А зараз на блокпості бігом все вивантажили, разок клацнути фото для звіту і поїхали назад.
Важливо, щоб це люди розуміли. Бо вже траплялося: ой, я вам там принесла вісім синіх джгутів, десять зелених шкарпеток, але ви мені все відзвітуйте. У нас зараз на це фотографування часу немає взагалі.
Кількість знайомих з кожною поїздкою зростає, збільшується кількість близьких людей, адже тримаємо зв’язок постійно як з бійцями, так із з їхніми дружинами.
А найгірше, коли ти везеш передачку і домовляєшся про зустріч, а потім людина не виходить на зв’язок, щоб забрати. І тобі побратими чи її рідні кажуть, що уже нема кому це віддати. Або коли ще вчора з вояком бачилася, обіймалася, а сьогодні дізнаєшся, що він вже в іншому світі.
Товаришували з бійцем з мого села, возила йому передачі. Ми мали зустрітися вчергове у Бахмуті. 4 числа я до нього дзвоню-дзвоню, а він не на зв’язку. Лише з’явився в мережі на мить. Ми 6-го приїхали. І я дізналася, що 5-го він загинув.
Інколи бувають випадки, що губиться або не доходить до адресатів передача. Бо поки ми їхали, вони отримували поранення та потрапляли до госпіталів. Вибачайте, але це війна.
Зараз рідні воїнів зіткнулися ще з однією проблемою: як знайти, ідентифікувати та повернути додому тіло Героя.
Якось до нас підсадили хлопчину на блокпості з волинської 14-ї бригади. Виявилось, що він їхав на похорон до свого рідного брата, який також служив у 14-й. Ми з ним розговорилися. І виявилося, що він навіть не знає, де тіло. Тут же, у дорозі, ми почали це з’ясовувати. Поки доїхали до Дніпра, то знайшли усю інформацію і про місце, і про деталі загибелі.
Проблема була в тому, що військова частина не мала можливості забрати це одне тіло з моргу. То як це: хай там та мати чекає, доки ще кілька хлопців з Волині загинуть, щоб уже тоді усіх разом везти? Абсурд…
Ця ланка роботи з перевезення тіл на Волині теж великою мірою лягла на плечі волонтерів, зокрема ГО «Капелани Волині». Я неймовірно вдячна за це і Миколі Собуцькому із ГО «Чорний тюльпан» (який ще до вторгнення 24 лютого з окупованих територій вивіз приблизно 800 тіл), і Тетяні Потоцькій-Євчук. Вони роблять просто неймовірно великий шмат роботи. Проте є багато проблем. І, як на мене, то нині бракує вольового рішення від військово-цивільної адміністрації, щоб займатися цим організовано.
Читайте також: “В очі рідним не дивлюся, не можу”, – лучанка про те, як вивозить з передової тіла загиблих військових. ВІДЕО
Ми ж готові. Бо важко зібрати інформацію, важко забирати полеглих. Але це треба почати робити владі вже. Бо лише з останніх поїздок у нас зі списку із 22-х зниклих безвісти волинян 6 тіл вдалося знайти.
Велика проблема, що контрактники і мобілізовані обліковуються по різному: перші — військовими частинами, другі — військкоматом. І бригад насправді безліч, і волиняни в усіх служать.
Нам дають інформацію по загиблих, де вони лежать. Але що з того? Треба їхати, відкопувати. Одне діло – забрати ціле тіло, яке лежить на поверхні. А зовсім інше – знайти і підтвердити особу тіла, від якого майже нічого не лишилося. Бо під час прямих попадань від людини немає що збирати…
Буває, привозять кілька тіл у жахливому стані. Бійці загинули на тих позиціях, де стояло два підрозділи. І в обох є зниклі безвісти… Треба ідентифікувати. А росіяни стараються зривати навіть шеврони. На одного бійця фактично необхідно зробити 50 дзвінків, щоб частина його підтвердила загиблим.
У нас було таке, що хлопчину вже забрали й поховали у статусі «зниклий безвісти». Лише через тиждень змінили на «загиблий».
Немає алгоритму дій, як, наприклад, загиблих волинян із різних підрозділів забирати і привозити додому. У нас є люди, які готові їздити, є рефрижератори для перевезення тіл. Але треба знати, куди, і що тіло віддадуть. А зведеної інформації немає. І згрібається вона важко.
Складність і в тому, що іноді самі шукаємо, як повернутися. Бо ж женемо машини і віддаємо. А самі або на підсадку на блокпості, або шукаємо, хто до цивілізації приїде і забере. Навіть ночували у гарячих точках. Наприклад, у Кураховому чи у Слов’янську.
Константинівка, Слов’янськ, Бахмут, Краматорськ… Там практично нема цивільних. Ті, що лишилися – або дійсно не їдуть навідріз з рідного дому, або й чекають асвабадітєлєй. А переважно там або такі камікадзе-волонтери, як ми, або медики та військові. Все.
Кажу чесно: у мене з батьками часто виникають конфлікти з приводу того, що я їжджу у зону бойових дій. Мама наголошує на тому, що вони обоє пенсійного віку, а мої діти ще малі, тож ради їм вони не дадуть, якщо зі мною щось трапиться. Я їй пояснюю, що насправді ніхто ні від чого не застрахований. А я відчуваю потребу допомагати.
Коли й куди треба їхати, намагаюся нікому зайвому не говорити. Але мама завжди знає. І, попри усі мої слова, вічно свариться.
У поїздках думаю про дітей. У мене два сини,13 і 8 років. І я не хочу, щоб війна тривала ще 8 і їм довелося брати до рук зброю. Тому я мушу робити усе це – щоб ми швидше перемогли.
У кожному 20-річному воїнові я теж бачу своїх синів. Вони мають не воювати, а здобувати освіту, створювати сім’ї, народжували дітей, будувати хати й Україну, жити.
Мої діти мене розуміють і підтримують, передають вітання тим, хто на сході, пишуть листи.
Війна додала мені ще двох дітей. Бо маю знайому родом з Авдіївки. І з 2014-го року вона у ЗСУ, в морські піхоті. У неї син 16-ти років. Коли почалися активні обстріли, я запропонувала забрати його.
І той хлопчина та його дівчина у березні приїхали до мене. Вони ніби планували на початках за кордон. Але далі не рушили. І з того часу живуть у мене, на квартирі, яку винаймаю.
Бо, як я їй казала, де є три тарілки борщу – знайдеться ще дві. А на чужині, у якомусь таборі для біженців, їм точно краще не буде.
Раніше приховувала, що їжджу на схід. Навіть матеріали публікувала під псевдонімами. Бо мамі казала, що буду на тренінгах у Києві.
Зараз, після 24-го, почала писати у себе на «Фейсбуці». Щоб у такий спосіб звітувати хоча б частково. Коли це виносити у публічну площину, тоді будуть довіряти донори. І допомагати знову. Бо потоки гуманітарної допомоги зовсім не ті, що були у березні-квітні. Тому я безмежно вдячна тим людям, які поруч, з якими разом вдається це все робити…
Мене тригерить, коли не хочуть ворушитися по повній ті, хто має це робити в силу своїх обов’язків, коли нема вольових рішень. Криє від скандалів із допомогою. У мене розчарування у багатьох людях, Розумію тих, хто втомився, тих, у кого закінчуються ресурси. Але не можу пробачити відвертої байдужості. Бо два дні затримки тут – це смерть там.
Хлопці на передовій мене заряджають, мотивують. Вони роблять неймовірне – і я розумію, що теж мушу. Там, серед війни, смертей, біди, є безліч таких душевних моментів.
Волонтерство затягує. Так, я залежна від 150 дзвінків хлопців, які звідти телефонують і покладаються на мене. І просто не маю морального права їм показати нотку своєї слабини. Адже вони знають, що Елька знайде, допоможе, вирішить. А я знаю, що мушу.
Текст: Ольга Булковська
Фото: Людмила Герасимюк та з особистого архіву Елі Коротинської
