21 червня минає сорок днів, як на полі бою загинув 53-річний Валентин Мельник. Рідні постійно моляться за упокій його душі. Тільки от тіло його ніяк не доїде до рідної Великої Глуші Камінь-Каширського району. Воно так і лежить на полі бою – рашистські нелюди не віддають, повідомляє Вісник.
– Я вже не знаю, кого просити, – тремтить від сліз голос Валентинового тата Петра Петровича по телефону. – Якби був молодшим, сам би поїхав, а так куди у 80 літ!
Чоловік розповів, що 2022 рік для їхньої сім’ї був чорним. Його дружина Надя, з якою народили і виростили трьох дітей, ледве не померла від ковіду – 70% ураження легень, її буквально витягнули з того світу. Тепер жінка не може прийти до тями, оплакуючи сина. Мельники уже похоронили одну свою дитину – у 21 рік померла дочка. Тепер у них залишилась лише Людмила, яка через війну втекла до Франції. Валентин же вилетів з батьківського гнізда одразу після армії – залишився працювати у шахті на Донбасі. П’ять років був у забої, а потім перейшов у воєнізовану гірсько-рятувальну частину. Як розповіла його дружина Ляна, спочатку командував відділенням, а потім взводом. Паралельно чоловік вступив в інститут. Йому був 41 рік, і у них з Ляною якраз народилася донечка Дар’я.
– Валік рятував гірників під час великих аварій на шахті Засядька, Скачинського. Там стільки людей погинуло! Чоловік там такого жахіття надивився, що по три дні не розмовляв. А взагалі був люблячим і добрим, – згадує щасливі роки Ляна. – Коли ми зійшлися, моєму синові Андрію не було ще й року. Валік йому став справжнім татком. Ну а коли вже Дар’я народилася, ніколи нам ні у чому не відмовляв. Усі проблеми вирішував. Ми за ним були, як за кам’яною стіною. Жили у Торецьку. Це місто сепарське. Валік спочатку ще якось терпів, а у 2016 році розрахувався з державної роботи і підписав контракт із ЗСУ. Сказав, що цей «безпрєдєл» треба кінчати і йти захищати країну. Контракт він підписував тричі. Останній – з 25-ю бригадою.
Війна застала Валентина Мельника на передовій. Незважаючи на втому, він щодня дзвонив рідним, не хотів, щоб вони за нього переживали і не спали ночами від невідомості. А треба було їм чути всього два слова: «я живий».
– Востаннє розмовляв із сином 12 травня о 13.59. Він того дня багатьом своїм друзям дзвонив. Ніби прощався. Щось відчував. Казав хлопцям, що на душі погано… Перед тим там сильно били, загинули багато наших, – з болем розповідає батько Петро. – А потім кілька днів не було дзвінка. Аж тут внук з Києва, Валіків племінник, скинув фото із сайту їхнього «опознай хохла по чубу». А там лежить мій син мертвий. Поряд каска і камуфляж з його прізвищем. Фашисти…
Старенький не може стримати сліз. Бачила ті фото і Ляна. Вона з дітьми ще на початку війни поїхала до Чехії. Одразу повернулася в Україну, зупинилася у Дніпрі. Там уже більше місяця оббиває пороги частини, дзвонить в СБУ, Червоний Хрест, на всі можливі «гарячі лінії».
– Вони слухають, реєструють заяву і кажуть чекати, бо він на «тій» стороні лежить. А рашисти його мертвого не віддають, – тремтить голос жінки. – Ні священники, ні влада – ніхто не допоміг. Валік загинув у Новоселівці Костянтинівського району. Лежить за 15 кілометрів від нашого дому. Зараз там жахливі обстріли. Ми так любили одне одного. Дуже добре жили! Поки не прийшли ті «асвабадітєлі» й не забрали і чоловіка, і житло. Від кого ті тварі нас «асвабаждают»? Вони принесли горе у кожен дім.
Цими днями Ляна має привезти дітей з Чехії – разом чекатимуть повернення Валіка. Хоч і розуміють, що навіть притулитися до рідного обличчя, віддати йому прощальний цілунок не зможуть.
А тато Петро і мама Надя у Великій Глуші хочуть дожити до того, поки син повернеться додому. Щоб піти і поплакати на його могилці.
