Ковельчанин Олексій Дейнека на Великдень мав з дембелем повернутися додому, втім так і не зміг розпрощатися з військовою формою. У кінці лютого 20-річний юнак поліг у бою з орками біля міста Токмак Запорізької області.
І замість найочікуваніших слів від онука «Я їду додому» бабуся, для якої він був сином, почула: «Вибачте, не вберегли», йдеться в сюжеті 12 каналу.
Два місяці тому Мирослава Іванівна поховала улюбленого онука. Ні, не просто онука – у розмові жінка каже лиш «Мій Альошка» або «синочок». Бо ж саме вона виховувала хлопця, саме з нею і переживав він перші злети й падіння. А що ворожі кулі заберуть його життя у 20 років, не припускала і в найстрашніших думках.
«Батьки розійшлися. Одне пішло в один бік, інше – в другий. Він народився в цій хаті, бо це дочка моя. І як розійшлися, то пішов у садочок сюди, до школи, і так ми й жили. То було все, коли й сварилися трохи», – розповідає жінка.
Сварилися, каже, бо життя хлопець мав непросте. Мати випивала, з батьком тісні взаємини теж не склалися. Тож ріс Олексій запальним, але дуже добрим.
Бабуся була для нього усім, а він – її сенсом життя. Тож потихеньку й складали плани на світле майбуття.
Мирослава Івнівна каже: подорослішав Олексій рано і після закінчення 9 класу пішов навчатися в училище у сусідньому селі. Згодом отримав водійське посвідчення й почав працювати на шиномонтажі. То, каже жінка, була його мрія. Аж тут повістка. Довго хлопець не вагався.
«Піду. Раніше піду і раніше прийду. Не буду я відкуплятися», – пригадує слова внука бабуся, яка підтримала таку позицію.
Рік, каже, минув швидко.
Так добре йому було служити в Запоріжжі. Я зараз розумію, що Запоріжжя і Донецьк поряд. А він: та що там, яка війна, у нас все тихо.
«Так добре йому було служити в Запоріжжі. Я зараз розумію, що Запоріжжя і Донецьк поряд. А він: та що там, яка війна, у нас все тихо», – розказує Мирослава Іванівна.
Розмовляла з онуком щодня. Без телефонного дзвінка не лягала спати. Ще більше раділа, коли отримала звістку про швидке закінчення служби.Та спокій перервала нещадна війна. Коли дізналася жінка, що в Україні повномасштабне вторгнення росіян – серце, каже, оніміло. Жила лиш надіями, що таких молодих строковиків у пекло війни не посилають. Аж тут і дзвінок від Олексія.
«Ой, бабусю, яка війна. Тут ніяка не війна. Там полякають нас трошки… Я передзвоню», – сказав він 24 лютого. І не передзвонив. Ця розмова стала останньою.
Уже 28-го числа надійшла страшна звістка. Сусідка сказала, що військові шукають матір хлопця. Жінки вдома якраз не було. Серце, ділиться, все відчувало. Востаннє ж бачила онука в листопаді минулого року. Тоді мала ювілей – 70 років, а онук не привітати улюблену бабусю просто не міг.
Йому тоді дали відпустку. Втім 10 днів промайнули, як мить, а як довелося проводжати рідну кровинку на потяг, ноги, каже жінка, здавалося, не йшли.
«В мене серце чуло, що я його більше не побачу. Сусідка каже: «Чого ти плачеш?». А я не могла до поїзда дійти і назад. Кажу, відчуваю, що щось буде…» – пригадує Мирослава Дайнека.
Так і сталося. Через кілька місяців сенс життя Мирослави Іванівни – улюблений Альошка – повернувся додому назавжди, у домовині.
Герой загинув біля міста Токмак Запорізької області під час виконання бойового завдання. Тож для рідних і близьких він назавжди залишився білявим 20-річним юнаком, сповненим жаги до життя. Проводжали бійця в останню путь усім містом.
Поховали Олексія Дайнеку на Алеї Героїв. Посмертно бійця нагородили орденом «За мужність». Тільки от що тепер нагороди, каже Мирослава Іванівна, коли від серця забрали найрідніше, а дім став назавжди пусткою…
