Повномасштабна війна поділила на «до» і «після» життя кожного українця. Сьогодні, у День журналіста, ми познайомимо вас із жінкою, яка показує реалії жорстокої війни ще з 2015 року.
24 лютого для журналістки Вікторії Семенюк стало новим викликом у роботі на передовій. Про відрядження у гарячі точки, інтерв’ю під обстрілами і ризики воєнної журналістики – у сюжеті 12 каналу
Вікторія Семенюк сьогодні відзначає своє професійне свято – День журналіста. Та цьогоріч воно з гірким присмаком. Чимало колег на війні загинули. Вікторія ж, на щастя, із зони бойових дій повернулася живою. Робота на передовій для неї – не щось нове. Перший виїзд на нульові позиції відбувся ще у 2015 році. Тоді, каже жінка, було більше впевненості у своїй безпеці. Наліпка «преса» ще щось важила для росіян. Тепер же все кардинально інакше.
«Журналісти – це ціль. Тому іноді в певних місцях навіть думаю, чи ту наліпку чіпляти. Тобто працювати у бронежилеті і шоломі, без розпізнавальних знаків», – розповідає Вікторія Семенюк.
24 лютого для неї не було шоком. Своїх трьох дітей вивезли за місто. Чоловік пішов у добровольчий батальйон, вона – боронити свій фронт, інформаційний. Робота у редакції в Луцьку, волонтерство, потім поїздка у звільнені Бучу, Ірпінь, Гостомель та Ворзель. Перше, що побачила, – братська могила у самісінькому центрі міста.
«Заїжджаєш в містечко – а там запах мертвих тіл разом із порохом. Обгорілі будинки і оці тіла – такий солодкувато-гнилісний запах. Я його потім три дні не могла із себе відмити. До цього треба бути готовим», – впевнена журналістка.
Окрема історія – морг.
«Там тіла були складені на вулиці, в рефрижераторах, які не працювали, в декілька рядів, одне на одному. І для того, щоб знайти людину, упізнати – треба заглядати в кожен мішок. Якщо вона була без документів – треба зазирати, дивитися», – пригадує Вікторія.
Бачити все це було важко, попри те, що жінка була готова до цього. Масштаби людського горя та руйнувань перевершили її очікування. Після цього було ще одне відрядження, але вже в зону бойових дій на схід України. На «дорозі життя» Бахмут-Лиман-Сєвєродонецьк опинилися в той момент, коли росіяни почали стріляти.
«Або ночувати в Донецькій області під обстрілами, або пробувати виїжджати. Ми вирішили виїжджати», – розказує Вікторія Семенюк.
Їхали назад під прицілом двох ворожих дронів. Пощастило лишитися цілими і виїхати до того часу, як росіяни встановили свої блокпости. Поговорити з мешканцями Луганщини й Донеччини Вікторія все ж встигла. Каже, щоб спілкуватися з людьми, які пережили страшні речі, слід бути більше не журналістом, а психологом.
«Якщо втрапити на людину, яка ще переживає стрес, а хтось ще й насильство пережив, – може людина кидатися, кричати, лаятися, тікати. По-різному буває», – стверджує журналістка.
Люди з проросійською позицією жінці не траплялися, ба більше, багато хто зі сходу старався відповідати українською. Хоча в деяких населених пунктах і поговорити було ні з ким. Наприклад, Краматорськ у день візиту виявився геть порожнім.
«Там дев’ятиповерхівка – і ввечері одне вікно світиться. Дітей нема на вулицях. Або вони поховані, або їх немає. Поодинокі люди, в основному старенькі, і на контакт вони не йдуть», – каже Вікторія.
З часу повномасштабного вторгнення журналістка задокументувала дуже багато інформації. Втім, не всю нині має право публікувати. Але на все свій час.
Ще одна важка сторінка в роботі Вікторії – похорони загиблих Героїв. Вона пише про це ще з 2014-го, але до усього підготуватися неможливо.
«Тіло військового не збереглося в цілісності, а мама поривається відкрити труну. І треба їй пояснити, що цього робити на дорозі не варто», – розповідає журналістка.
Важко й перемикатися з роботи на фронті до праці в тилу: «Там смерть, там кров, там вбивають – тут атракціони».
Нині Вікторія намагається балансувати й писати про різне. Втім, основною своєю місією вважає документувати війну, розповідати і показувати правду тут і за кордоном.
«Що це ніяка не спецоперація, що у нас ніяка не постановка, що ми не божевільні, щоб бомбити себе, щоб ґвалтувати самих себе, щоб знущатися із самих себе. Я хочу це показувати не лише українцям, а й всьому світові», – заявляє Вікторія Семенюк.
Тим, хто ще не впевнений у своєму бажанні працювати на фронті, журналістка радить не спішити. Насамперед, до цього потрібно добре підготуватися. Крім того, що Вікторія знає, чому туди їде, вона має навички стрільби, спецспорядження, вміє надавати першу медичну допомогу, пройшла курси воєнної журналістики. А ще – прийняла той факт, що на війні можна загинути. Це потрібно усвідомлювати, але не переставати працювати, кожен на своєму фронті. Саме так ми переможемо у цій війні!
