Співачка та авторка віршів Тетяна Власова жорстко відповіла коментаторам, які засуджують співвітчизників, яким довелося ховатися від війни за кордоном.
Допис про це вона опублікувала у фейсбуці, – пише Таблоїд Волині.
«Натрапила вчора на черговий пост на тему «Ми залишилися в Києві, ми тут пережили страшний час. Я дуже рада, що у тих, хто виїхав, все чудово, але пліз, можна менше ваших фоточок-піроженок з тих місць, де ви перебуваєте».
Це цитати.
В коментарях своїй знайомій — яка, очевидно, зараз за кордоном і трішки обурилась через таке ставлення — авторка написала: «Не хворійте там, будьте здорові. Ми працюємо для вашого швидшого повернення!».
І знаєте, мені стало дуже гидко. І образливо. Не за себе.
Я подумала про Настю. Геніальну художницю, яка виїхала з мамою у Швецію, болісно переживає кожен день і висловлює це у своїх геніальних картинах, які потім продає по всій Європі, а гроші передає на армію. Зараз Настя з мамою робить велику виставку, присвячену Україні, і знову пропускає цю війну крізь себе. І я знаю, як Насті боляче, коли в коментарях їй дорікають тим, що вона виїхала з України.
Я подумала про Галю. Прекрасну співачку і викладачку вокалу, яка мужньо протрималась у Харкові кілька тижнів, а потім не витримала і виїхала з донькою. Я бачила, як вони плакали, коли виїжджали. Я знаю, як важко вони вибирались із Харкова і якими розгубленими спочатку були за кордоном. Зараз Галя знову співає і на Кіпрі збирає українською музикою кошти для України.
Подумала про Оксану. Яка написала дуже болючий текст про те, що день, коли вона перейшла кордон із малою дитиною, став найчорнішим днем у її житті. Я знаю, як Оксана, така маленька і така сильна, тримається. І яку величезну соціальну діяльність вона вже розгорнула в Польщі, об’єднуючи там українок, яких називає не біженками, а амбасадорками України по всьому світу.
Я подумала про Світлану, яка виїхала з України з кількарічною донькою і молодшою донечкою — в животі. Яка народжувала в іншій країні, з чужими людьми. Яка зараз дуже важко, але справляється з двома дітьми. А їхній батько свою новонароджену ще досі не бачив.
Я подумала про всіх своїх подруг і знайомих, котрих війна змусила виїхати з країни, яку вони так люблять. Залишити дім, рідних, свої речі. Поїхати в чужі міста, жити в чужих людей. Носити гуманітарну допомогу замість свого одягу. Жити в невідомості і не розуміти, коли можна повертатись. Не знати, чи буде куди повертатись. При цьому мати сили допомагати Україні там, де вони є зараз.
І мені стало гидко від того, що такі от моралізатори змушують їх соромитись.
Соромитись, що вони врятували себе і своїх дітей. Соромитись того, що зараз вони в безпеці. Почуватись за це винними. І боятися сфотографуватись у чужих містах, де вони живуть уже три місяці, щоб ненароком не розсердити умовну Ярину з Києва.
Я дуже радію, коли бачу фото моїх подруг з тих міст, де вони зараз живуть. Я тішусь, коли вони усміхаються і п’ють каву. Коли гуляють парком і граються з дітьми. Бо я знаю, що стоїть за цими фото.
Я хочу, щоб українцям було добре. І якщо моїм подругам за кордоном зараз потрібні їхні «фоточки-піроженки», якщо так їм буде трішки легше — я проситиму робити ці фото більше.
Не треба, будь ласка, ображати чи знецінювати людей, які через війну виїхали з України. Не треба порівнювати людські історії. Не треба ділити на «ми, які залишились» і «ви, які виїхали».
Ми всі переживаємо цю війну разом. Це наш спільний великий і страшний досвід. Давайте виходити з нього гідно».
