Якби в Україні була відзнака солдатським матерям за виховання гідних захисників Вітчизни, на неї цілком могла б претендувати скромна жінка з поліського села Верхи Любов Смолярчук. Бо всі четверо її синів, онук, зять захищають сьогодні Україну. На моїй рідній Камінь-Каширщині є немало сімей, де чоловіки ледь не у повному складі пішли на війну. Ідуть до війська сини з батьками, брати, навіть дівчата. Але щоб шестеро чоловіків з однієї родини одягли військову форму – випадок унікальний.
Виплакала очі, поки сини служили в Афгані та Югославії
…Доля ніколи не балувала Любов Карпівну. Росла напівсиротою, бо тато помер, коли їй було три рочки. Вона й не пам’ятає його зовсім. Тож доводилося Любі разом з мамою підлітком і косити, і орати. Встигла напрацюватися й набідуватися, поки у вісімнадцять літ не вийшла заміж за односельця Петра Смолярчука. Тоді тільки відчула, що таке бути за чоловіком. Хоч працювала завжди тяжко в радгоспі на різних роботах, дояркою.
– Ніколи не була ні в декреті, ні в отпуску. Усіх чотирьох хлопчиків своїх родила вдома. Посипалися вони один за одним, через два роки. А найменшу, доцю Надічку, родила, як уже під сорок було. Різниця між старшим сином Віктором і нею двадцять літ. Коли Толіка, середульшого, у 1991-му в армію проводжали, то Надюшка йому вже платочка чіпляла – їй три рочки було. Усім хлопцям виряджанки робили: з лєнтами, платочками,– згадує щемливі моменти минулого 72-річна Любов Карпівна.
Як чекати дітей з війни, жінка знає дуже добре, бо двом її синам випала на долю війна ще в молодості. Старший, Вітя, потрапив в Афганістан у 1986-му, а додому повернувся майже через три роки. Ще не дочекалася першого свого солдата, як до радянської армії забрали Сашка. За ним погони десантника одягнув третій – Анатолій. Він теж потрапив у гарячу точку – тоді якраз розгорівся кривавий військовий конфлікт на Балканах.
– Коли Вітя туди попав, я за ним слідом ходила у тому Афгані, хоч нічого там не знала. Думками літала скрізь, де він був і писав у листах. Усі його листи складала, перечитувала кожен день і молилася, плакала та знов молилася. А як вернувся – всі попалила! – згадує пережите жінка. – Він останнім виходив звідти. По телевізору дивилася, як на бетеерах їдуть хлопці, а його нема й нема. «Дитинко, де ж ти був тоді?» – допитувалася, коли син повернувся. «Мамо, я всередині машини їхав, бо ж зв’язківець – мені нагорі не положено», – пояснив Вітя.
«Мамо, я тут не зможу бути, коли йде війна»
Ще не відійшло серце після пережитого, як Олександр став солдатом. Пропав, листів ніяких. Не витримала мати – погнала чоловіка у військкомат, щоб сказали, де син подівся. Там заспокоїли – служить у Німеччині. Можна вже було б видихнути, так Анатолій пішов у десантні війська й опинився на війні в Югославії. Знову безсонні ночі, молитви, сльози. Але Бог почув її – усі сини вернулися додому живими. Найменший, Павло, уже міг би й не служити, бо два брати були в гарячих точках. Сам пішов до військкомату, щоб бути, як старші.
Чи могла подумати Любов Карпівна, що її сивочолим дітям знов доведеться воювати, але вже на рідній землі? Коли 24 лютого війна чорним крилом обпалила всю Україну, четверо синів, не вагаючись, пішли до військкомату. Хоч не всі уже могли похвалитися хорошим здоров’ям, бо пережите раніше дало про себе знати. Матері не признавалися до останнього. «Ми вдома, все добре, – заспокоювали неньку старші, які мешкають у Луцьку. Анатолій, біля якого живе Любов Карпівна, якраз перед війною ремонт у хаті затіяв.
– Бачу, взяв рюкзака. «Толічку, ти куди?» – питаю. «Мамо, мені треба. Я до Луцька». Покинув усе і поїхав. Дзвонить, що вертається вже додому. Але не доїхав. Зайшов у військкомат – там якраз формували групу якусь, і він туди записався… Почала казати: дитиночко, куди ж ти? «Мамо, я тут не зможу бути, коли йде війна», – от і вся відповідь. Додому ще не приходив. А у нього дві операції було, колінні суглоби міняли. Але вже без милиць, дякувати Богу, ходить, – розповіла Любов Карпівна. – І онук Славко, Вікторів син, теж на війні. Покинули мене, стару, саму… Невістка мусила в Польщу їхати, бо ж на ремонт найняли людей – їм треба заплатити. Переживала, як я сама справлюся, як ту картоплю посаджу. Але людки наші такі добрі. Зійшлися, все помогли. Попросила дочку, щоб онучка мені привезла. Удвох веселій таки в хаті. Брат мого покійного чоловіка дзвонить хлопцям усім і мені все передає…
Служать Смолярчуки у різних точках України, бо мають різні військові спеціальності. Шостим у родині чоловіком, який одягнув військову форму, став зять Ігор – він з перших днів війни у теробороні. Відкрила свій фронт, волонтерський, й онука-красуня Оля. Дівчина у Києві з допомогою іноземних колег зібрала на потреби ЗСУ понад шість мільйонів гривень. А ще відправили на передову 17 автівок, квадрокоптери, тепловізори, аптечки, інше обладнання та продукти харчування. Отож баба Люба молиться тепер і за онука, і за онучку, і за всіх своїх хлопців, які захищають Україну. А найбільше – за мир, щоб діти усіх матерів повернулися додому…
