20 років тому лучанин Богдан Гаврилюк вперше ступив на льодяну землю Антарктиди. У той час, коли ще не було широкого доступу до інтернету, онлайн зв’язку та можливості погуглити, що тебе чекає серед засніженої пустелі, відправитися на полюс було не меншою авантюрою, як полетіти у космос.
Зараз Богдан Гаврилюк повернувся із своєї дев’ятої експедиції, в якій мав почесну місію – керівника. Дев’ять повних років свого життя він провів серед вічних морозів Антарктики, щоразу – в умовах повної ізоляції від світу, у компанії лише кільканадцяти колег, а ще – унікальної природи, колоній пінгвінів та невимовної краси краєвидів, які створюють характерні лише цьому континенту атмосферні явища.
Із Богданом Гаврилюком нам вдалося поспілкуватися ще під час експедиції і навіть через онлайн-зв’язок пройтися коридорами славнозвісної станції «Академік Вернадський». Виглянути на подвір’я, де, ніби дворові коти, гуляють пінгвіни. Побачити найпівденніший у світі бар «Фарадей». Незвичне тут – на кожному кроці. Взяти хоча б той факт, що у Богдана була 7 ранку і тепле полярне літо з температурою -2оС, а в Луцьку на той час приближалась обідня перерва і був лютий.
Детальніше про життя полярників – у розповіді Богдана Гаврилюка, керівника 26-ої Української антарктичної експедиції.
– Як потрапили в свою першу експедицію?
– Моя перша експедиція була в 2002 році. Для нашої держави це загалом була 7-ма Українська антарктична експедиція. Але потрапив сюди я лише з другого разу. Роком раніше так само проходив співбесіду в Національному антарктичному науковому центрі, проте, мабуть, не зацікавив їх.
– Але руки не опустилися?..
– Після першої безуспішної спроби я не відчув великого розчарування, а навпаки, усвідомив, що є час попрацювати над собою. І чесно кажучи, тоді мені важливо було стати більш дисциплінованим, мати якусь невідому нікому мету і пробувати йти до неї.
Як і у всіх, у мене тоді життя йшло своїм руслом: працював молодим інженером на заводі, думав про дівчат і рок-н-рол. Але з’явився інтерес до далекого континенту. І всю інформацію про Антарктику, яка попадала мені на очі, я просто поглинав.
Довідково. «Академік Вернадський» – єдина українська антарктична станція. Розташована на острові Галіндез за 7 км від західного узбережжя Антарктичного півострова. Станція працює безперебійно із 1947 року. Спершу працювала як британська станція «Фарадей», а в лютому 1996 року була передана Великобританією Україні та перейменована на честь видатного українського вченого, академіка Володимира Вернадського.
Я зрозумів, що в експедиції будуть корисними технічні знання, тому готував себе як механік, освоював різноманітні навички: токарну справу, зварювальні апарати, пайку, різного виду слюсарні роботи, почав заглядати в технічні книги. До речі, перша моя посада на станції – інженер-механік із систем забезпечення життєдіяльності станції.
Але головне, і я це добре розумію зараз, потрібна була не технічна підготовка, а правильно налаштувати себе морально. Якщо людина внутрішньо готова до невідомих викликів, то все вийде, а якщо є якесь коливання, то краще за справу не братись.
– Як готувалися до експедиції? Дивились фільми, читали книги про Антарктиду?
– На щастя, у мене були знайомі друзі, які вже працювали на станції, то від них я отримав багато корисної інформації, поради – як і до чого готуватись. В ті часи не було інтернету, не було загальної інформації про діяльність антарктичного наукового центру чи про станцію.
Це зараз ми живемо в світі, де можна знайти будь-яку інформацію, в тому числі – про Антарктиду. А 20 років тому, коли я їхав на станцію перший раз, це було – як в космос полетіти. Зараз це простіше, але точно – не менш цікаво!
– Якими були найперші враження від Антарктиди?
– О, перші враження завжди найяскравіші! По-перше, я був сильно вражений самою атмосферою відправки експедиції. Серйозний процес, урочистість, увага зі сторони медіа. Ніби в кіно.
Потім – літаки. Я перший раз вилетів за кордон. Декілька перельотів. Тоді міста Південної Америки. Коли ми вилітали із Борисполя, було -20оС, а в Буенос-Айресі – близько +20оС. Пальми, папуги, затока Ла-Плата, мені тоді здавалося, що навкруги навіть якесь інше повітря.
Потім маленьке чудове місто Ушуайя, на самому півдні Південної Америки, там вже було прохолодно, відчувалося, що це Фін-дель-Мундо – Кінець Світу…
Але судно пішло далі на південь. Коли ми проходили повз мис Горн, мені здавалося, що я вже колись бачив саме ці кольори моря і неба в дитинстві. Пригадав, що колись мама подарувала мені набір карток з різними мореплавцями: Магеланом, Амеріго Веспуччі, Дрейком, і ці спогади – це з тих малюнків.
А потім була протока Дрейка, почалась морська хвороба, страшенна нудота… Тільки після декількох днів важкого стану від бовтанки якось вранці я виглянув в ілюмінатор і побачив величезний айсберг на сірому фоні неба і такої ж сірої води… Па-бам!.. Антарктида вітає!
– Як тоді пройшла перша експедиція? Це ж – цілий рік поза домом, фактично, в ізоляції від світу?
– На диво – рік минув дуже швидко. Робота, нова невідома територія, якась зовсім інша флора і фауна… Пінгвіни, морські птахи, різні тюлені, котики, кити, косатки… Неймовірна кількість снігу, льоду, айсберги… Про це можна годинами розповідати.
З першої експедиції залишилось дуже багато вражаючих спогадів. Якось з надувного човна ми зблизька, буквально за кілька метрів, побачили кита, коли він винирнув з води. Переді мною винирнуло величезне око величезної істоти і було моторошне відчуття, що кит дивиться просто на мене.
А ще розкішним був досвід піднятися на вершину гори на материку. Це справді враження – як з іншого життя.
День іде по-іншому. Спочатку бачиш, як світловий день стає все меншим і меншим, а потім – навпаки: сонце взагалі не заходить за обрій! Все вражає.
А ще дуже важливим для мене було відчуття, наскільки важливу справу я роблю. Що моя робота важлива для станції, для нашої держави.
– Розкажіть про роботу, що саме досліджують науковці на станції?
– Станція «Академік Вернадський» є науковою. Основна ціль – проведення або виконання наукових програм у трьох основних напрямках: геофізичний, метеорологічний і біологічний.
Геофізичний – це дослідження магнітного поля Землі, геокосмічні дослідження – електро-магнітного оточення землі. Ми маємо дуже потужну магнітну обсерваторію, вона розташована на віддалі від самої станції, щоб наші електронні шуми не заважали дослідженням.
Другий напрямок – метеорологічні та гідрометеорологічні спостереження, вимірювання озонового шару, зокрема, вимірювання того явища, про яке говорять, що це «озонова діра».
На нашій станції – найдовший ряд метеорологічних спостережень на Антарктичному півострові, і це – один із козирів нашої станції, такі дані важливі і для прогнозування, і для розуміння трендів. Ми маємо можливість переглянути дані, які отримували найперші дослідники в цьому регіоні – наприклад, експедиція Жана-Батиста Шарко 1911 року чи експедиція Джона Раймілла 1934 року.
Зараз в світі говорять про потепління, і таке явище справді спостерігається. Це непокоїть, весь світ зараз разом робить загальні кроки, щоб дати можливість природі відновитись.
Ще один напрямок роботи – біологічний, це вивчення птахів, здебільшого колоній пінгвінів та морських ссавців – китів, фітопланктону, зоопланктону тощо.
– Що входить у ваші обов’язки тепер, коли ви очолюєте 26-ту експедицію?
– Організація робочого процесу, життя станції. Абсолютно за все, що відбувається на станції, я несу відповідальність.
– А як виглядає ваш робочий день? Це ж, мабуть, далеко не так, як офісна робота – з 9:00 до 18:00?
– Особисто мій робочий день виглядає наступним чином. Із вечора я планую для себе головні моменти, що потрібно зробити наступного дня. Вранці, поки п’ю чай, уже більш детально розплановую роботу.
Далі я займаюсь обробкою даних у своєму науковому напрямку. Це може зайняти від трьох годин. Крім того, завжди є якась оперативна робота. Це листування, зв’язок або із Великою Землею, або з суднами, які працюють в нашій акваторії.
Далі – робота на станції. А ввечері знову перевіряю стан апаратури, з якою я працюю.
Наступний день – такий самий. Я не роблю собі вихідних, бо якщо пропустити хоч один день, наступного буде дуже важко зібрати і систематизувати дані. Потрібно завжди контролювати всю ситуацію на станції, тому у мене робочими є абсолютно всі дні. Я вже звик до такого режиму життя.
– Розкажіть про команду. Скільки вас в останній експедиції?
– Склад 26-ї експедиції не сильно відрізняється від інших за кількістю людей чи складом фахівців. Є затверджені наукові і технічні програми, під їх використання і формується команда.
Отже, нас – 12 зимівників, це команда, яка працювала на станції близько року. Серед них – 5 технічних працівників і 7 науковців.
Якщо конкретніше, то 2 геофізики, 2 метеорологи, 3 біологи, механік із систем забезпечення життєдіяльності станції, дизеліст-механік, ІТ-інженер, лікар та кухар.
Це представники Києва, Київської, Львівської області, Полтави, Харкова, Одещини, Мелітополя, Волині. В нашому складі – одна дівчина-біолог. Вік працівників – від 25 до 49 років.
– В одному з інтерв’ю ви згадували про те, що під час роботи в Антарктиді дуже легко отримати опіки… Поясніть детальніше, та і загалом розкажіть про нетипові умови роботи.
– В атмосфері Землі є молекули озону, які створюють для планети захисний шар від вбивчого сонячного випромінювання. Якби не було озонового шару, то не було б життя. Термін «озонова дірка» з’явився після того, як стало зрозуміло, що озоновий шар не є постійним над Антарктидою.
До речі, «озонова діра» була відкрита британськими фахівцями після аналізу даних з двох станцій «Халлі» і «Фарадей» у 1985 році. А пізніше станція «Фарадей» була передана Україні і тепер це наша станція «Академік Вернадський».
У весняно-літній період (для України це – кінець жовтня – початок грудня) концентрація молекул озону зменшується, тобто захисний шар стає тоншим. В цей період обов’язково використовуємо сонцезахисні окуляри, щоб зберегти очі. На обличчя бажано наносити захисний крем. Іноді пару годин роботи без крему – і можна отримати опік, лице обгорить, шкіра злазить, неприємно.
Але це – не найбільша небезпека. Сильні вітри, велика кількість снігу в зимовий період – це те, що справді створює проблеми. Особливо небезпечними є сильні холодні шторми. Якраз від штормів і бувають найбільші неприємності, коли потім доводиться багато чого відновлювати, ремонтувати. Така специфіка роботи.
– Як розділяєте між собою на станції побутові обов’язки? Чим загалом відрізняється побут від звичайних умов?
– Для нормального життя, щоб все було під контролем, якісно працювало і була можливість відновити сили, то чітко організовується графік роботи, денних та нічних чергувань на станції. Існують чіткі правила, розклад, правила – що робити в аварійних ситуаціях. Кожен повинен знати, що йому робити, як реагувати. Є правила виходу за межі станції, виходу в море на плавзасобах. Цих правил необхідно дотримуватись, від цього може залежати людське життя.
– А як харчуєтесь? Чи відчувається гостра потреба в якихось конкретних продуктах? Магазинів поруч немає…
– Забезпечення станції всім необхідним для життя здійснюється раз на рік. Коли приходить судно, то приймається весь вантаж. Головне – прийняти близько 120 тон палива для дизель-генераторів на рік. Паралельно приймається весь інший вантаж для технічних і наукових потреб, а також – річний запас харчів.
На станції є велика морозильна камера, яка підтримує температуру -20оС, для м’ясних, рибних продуктів, а також камера з температурою +4оС для овочів, фруктів. Харчування забезпечує станційний кухар. Він чітко розраховує всі запаси і робить наше меню різноманітним.
Двічі на добу ми збираємося на обід і на вечерю всі разом, нам готує кухар. Але сніданок кожен сам собі готує по-різному, бо у кожного свій режим роботи, дехто працює і вночі.
Звісно, що не всі фрукти можуть зберігатись рік, то стараємось не дати їм пропасти. Під кінець зимівлі, звісно, може не вистачати якихось конкретних продуків. Але скаржитися немає на що – останні роки забезпечення у нас просто чудове.
– Як відпочиваєте, чим займаєтесь у вільний час?
– Свій робочий день на зимівлі кожен організовує сам, як вважає потрібним. Є робота, є станційні чергування, загальні роботи, авральні роботи, але вільний час залишається. Але це – протягом зимівлі. А коли починаються сезонні роботи, то вільного часу набагато менше. За сезон потрібно багато всього встигнути, це дуже насичений період.
Проте відновлювати сили потрібно кожному, і кожен це робить це за своїми потребами і бажаннями. Хтось відсипається, хтось фільм на ноутбуці подивиться, хтось просто в барі з колегою спілкується. Раз на тиждень, по суботах, у нас – святковий вечір, коли за столом можна спокійно посидіти під алкоголь і страви, які приготує кухар.
А ще у нас є баня, це чудовий засіб для перезавантаження.
Особисто для мене кращий відпочинок – це зміна діяльності. Я люблю пройтись островом: на лижах чи просто так. За цю зимівлю я прочитав декілька цікавих книг. Коли є натхнення або коли важко, мене рятує гітара, можливість побути з музикою. Вона завжди чекає і ніколи не злиться.
Є у нас і специфічні свята. Наприклад, День станції, який ми відзначаємо 6 лютого. У цей день в 1996 році коли на флагштоці станції був опущений британський прапор і піднятий український.
Найбільш яскравим антарктичним святом для всіх станцій є Midwinter – середина зими. Це найкоротший день року. Всі станції вітають одна одну. Святкування відбувається з обов’язковими змаганнями і культурною програмою, все залежить від креативу команди. Але обов’язковим є купанням в океані. Якою б не була погода! Цього року залазили в крижану воду при сильному вітрі, є що згадати!
– Ще цікаво почути про психологічний клімат. Мабуть, це непросто – жити цілий рік і бачити лише 12 одних і тих самих людей?
– Від психологічного стану команди залежить загальний успіх та ефективність експедиції. Тому і попередньо, перед тим як сформувати команду, з кандидатами працюють психологи. Відверто нестійкі люди відсіюються відразу. Потім, ще на етапі формування складу зимівлі, ми всі проходимо навчально-тренувальні збори, де теж працюють психологи.
Тобто нас серйозно готують. Але як показує досвід, коли люди так довго знаходяться на краю світу, коли розраховувати доводиться тільки на свої сили і підтримку колег, коли на мозок впливають фактори, які в цивілізованому житті не помітні, коли розумієш, що іноді життя залежить не тільки від тебе, то психологічно справді буває важко.
З мого досвіду – на кожній зимівлі бували різні нюанси. Тут потрібно відчувати енергію, відчувати стан. Замикатись в собі просто небезпечно. Потрібно створити умови, щоб щось об’єднувало всіх. Наприклад, переключитись від справ, вийти і зіграти на снігу матч на 20 хвилин в футбол. Ну, і загальні роботи добре об’єднують.
На жаль, бували випадки, що люди не витримували, коли відбувались якісь зриви. Бувало, що і евакували людей за станом здоров’я. Але це може бути або на початку зими, або вже ближче до кінця. А загалом посеред експедиції евакуація неможлива. Ніяке судно, ніякий гелікоптер не прибуде і не забере. Так що розраховувати треба тільки на свої сили і справлятись з будь-яким важким психологічним станом.
Зрештою, це можливість випробувати себе, багато чому навчитись, отримати новий досвід. Одним словом, в будь-якій ситуації бажано розвиватись…
– Антарктида для пересічної людини – це в першу чергу, надзвичайна природа і пінгвіни… Розкажіть трохи більше про це.
– Регіон, де розташована наша станція, заселяють пінгвіни дженту, аделі, чінстрапи, іноді заявляються імператори і королівські пінгвіни. Їх можна побачити, просто вийшовши з будівлі. Періодами тюленів і пінгвінів буває просто дуже багато.
А ще тут є південно-полярні поморники, домініканські мартини, тюлені Уеделла, тюлені крабоїди, морські леопарди, слони, коти, кити, іноді можна побачити косаток.
Незважаючи на те, що це льодовий континент, флора і фауна тут справді дуже цікава. Навіть зимою, коли тут все покрито снігом, поруч з нами – унікальні тварини і птахи, яких в природі не побачиш в жодному іншому куточку світу.
– Зараз уже є туристичні маршрути в Антарктиду. Вони недешеві. Як порадите, чи варто все ж потрапити, якщо є така можливість?
– Туристичний бізнес в Антарктиді розвивається, це факт. Побачити дивовижну природу, нехай тільки в літній період, хочуть тисячі людей з усього світу. І ті у кого така можливість є користуються нею. Я не можу давати пораду, чи варто побачити все це, чи ні, це має бути вибір кожної людини. Але особисто я завжди вибрав би можливість побувати в новому місці: Антарктика це чи Арктика, Африка чи Аляска.
– А що потрібно, щоб потрапити в експедицію, як частина команди? Для кого це взагалі реально?
– Потрапити в експедицію цілком реально. На сайті Національного антарктичного наукового центру кожного року подається інформація про набір кандидатів до наступної річної експедиції. І всі мають шанси. Доступні всі технічні посади: механіків, кухаря, лікаря, системного адміністратора. А для біологів, метеорологів або геофізиків взагалі шанси навіть більші. На щастя, відбір відкритий. Чинне керівництво НАНЦу оприлюднює всю цю інформацію, так що, кому цікаво – welcome.
* * *
Наразі Богдан Гаврилюк повернувся до Луцька, щоб стати на захист своєї держави. Богдан розповідає, що полярникам коштувало неабияких зусиль, щоб зібрати себе до купи і завершити заплановані наукові дослідження в той час, коли на Батьківщині триває кривава війна.
Але зараз головне завдання – це захист України, тому науковець уже завітав до луцького військкомату, щоб стати до лав ЗСУ.
Спілкувалася Людмила ЯВОРСЬКА
Фото: з архіву Богдана ГАВРИЛЮКА, офіційних ресурсів 25 і 26 УАЕ
