Ганна Босак з Гути-Боровенської на Камінь-Каширщині народилася у 1942 році. Тому воєнне лихоліття не пам’ятає, бо геть маленька була. Та війна забрала у неї батька. Спомином про найдорожчу людину зостався безцінний подарунок – хустка, яку тато купив своїй новонародженій доні Ганнусі…
Темно-рожеву хустку з квітами Михайло купив у поляка в сільській крамничці, коли дружина подарувала йому другу дитину. Після сина-первістка у родині Кузьмичів перед Покровою народилася донечка. «Як пойду на войну, то буде дочці споминок», – казав щасливий молодий батько, ховаючи за пазуху квітчасту салісовку.
– Тато любив мене запинати тою хусткою. Понесе до тітки й тішиться: «Дивітеся, яка моя дочка хороша!» «Та тьху на неї, та яка вона хороша?» – спльовувала дядина, щоб не наврочити. Брат старший трохи ніби його запомнив, а я ніц. Як забрали на войну у 1944 році, так і не вернувся… – каже стиха Ганна Михайлівна.
А у поліську хатину, де з трьома дітками бідувала молода вдова Уляна, прилетіла сумна звістка: «Михаил Кузьмич пропал безвести». Добре пам’ятає пані Ганна голодні повоєнні роки. Як мама обрізала картоплю, висушувала в печі лушпайки, терла їх на попіл, додавала пригорщу вівсяного чи житнього борошна і пекла хліб.
– Потім у магазині хліб був. Але його давали по пів буханки тільки тим, хто у колхозі робив. Тож матері давали, а нам – ні. Дітям не треба було їсти… А тепер підеш у магазин – хліба всякого! Люди у розкоші живуть, все мають. Жити б і радіти, але біда прийшла. Знову война… – ледь стримує сльози жінка.
П’ятеро синів і двох доньок подарував Бог Ганні з чоловіком Юрієм (уже покійним). Коли росія підло напала на Україну, мати подзвонила дочці, яка живе у Сибіру, і розказала, яка біда сталася. А там…
– Я їй кажу про войну, а вона кричить мені: «Яка война? То ваш Зеленський з путіним не помирилися і воюють!» Нічого чути не хоче. То я виключила «Вайбер» і більше не дзвоню. Нема про що говорити. Раньше з дочкою по два рази на тиждень балакала. А тепер все… – як відрізала Ганна Михайлівна.
У перші дні і спати не могла. Вона про всі події на фронті знає. Хоч телевізор намагається менше дивитися, щоб не переживати. Роботою тугу перебиває. Але ж кортить побачити, як наші воюють! Хіба думала вона, дитина війни, яка забрала у неї батька, що їй знов доведеться переживати це страхіття? Баба Ганна добре знає, як то важко чекати синів-воїнів. Бо її Вітя як пішов навесні 2014-го захищати Батьківщину, то вернувся через рік перед жнивами.
– Як згадаю, скільки я тоді пережила, скільки сліз вилила… У старшого сина весілля, а я думала не йти. Але ж онук жениться – нехороше. Пішла. То люди співають, танцюють, а я плачу… – згадує Ганна Михайлівна. – Вернувся, слава Богу. Осколки мав у грудях. Знов у воєнкомат ходив, але поки не взяли.
Татову салісову хустку вона уже давно не запинає. Як молода була, то часто брала. Десь на «беседу» яку чи на свято. А тепер не хочеться ні прибиратися, ні веселитися. Сховала подарунок тата у вузлик, який нарихтувала в останню дорогу. Наказала дітям тільки ту хустку одягти. Більше ніякої не хоче…
