«Я батька одразу запитав: «Ми йдемо?». Той відповів: «Ідемо!». Ось і всі дискусії», – каже Єпіфанович-молодший
В одному з батальйонів 100 Окремої бригади Територіальної оборони ЗСУ є чимало військоослужбовців, яких крім загального братерства підрозділу поєднують і родинні стосунки. Є чоловік із дружиною. Є батько з сином. Є брати. Є дядьки і племінниці. Є куми та похресники…
Власне, в цьому й полягає суть гасла сил Територіальної оборони ЗСУ – «Захистимо рідний дім, захистимо Україну!». Бо рідну землю повинні, насамперед, відстоювати в будь-якій географічній точці нашої держави справді рідні та близькі між собою люди. Незалежно від родинних стосунків…
Серед цієї специфічної категорії військовослужбовців солдатами-техніками ІТВ одного з батальйонів пліч-опліч із перших днів чергової атаки рашистських окупантів захищають Україну й батько та син Єпіфановичі. Юрій Святославович – Єпіфанович-старший, народився в 1975 р., Олександр Юрійович – Єпіфанович-молодший, у 1998 р. Обидва – корінні лучани. Як жартують, навіть одну й ту ж школу №11 закінчували.
Тому запитую в обох солдатів Єпіфановичів те, про що думає багато українців: а чи варто було боротися з режимом президента-втікача, якщо в результаті ми отримали масштабну війну з цинічним та кривавим ворогом?
«Я і зараз, якщо було б потрібно, був би на Майдані знову! Чому? Щоб наш народ міг жити в нормальній країні, а не в рашистському «совку», який я ще застав у юності. Тому й зараз я тут, у підрозділі Територіальної оборони Збройних Сил України!», – каже Юрій Єпіфанович.
А його син додає:
«Українці не будуть ніколи терпіти свавілля та наруги. Ми, вибачте, маємо національну гідність, на відміну від безхребетних росіян та білорусів, які дозволили своїм диктаторам спочатку панувати в їхніх країнах, а потім – атакувати Україну! Хіба тільки путін і лукашенко в усьому винні?! Чому всі інші безвідповідально існують за принципом «моя хата скраю», коли представники їхніх народів проливають у нас ріки безневинної крові чи надають кремлівському агресорові максимальне сприяння своєю інфраструктурою?».
Я озвучую одне з актуальних питань щодо ставлення до влади.
«Я голосував за Президента Володимира Зеленського. І не приховую цього. Правда, за якийсь чс мене почали критикувати за це… А зараз? Та зараз усі переконалися, що він – справжній боєць! Тому я ціную його обіцянку, що обирався лише на один термін, але тепер я вважаю, що Володимир Зеленський повинен бути Президентом України і надалі!», – вважає Олександр Єпіфанович.
А тепер я пригадую той тривожний ранок 24 лютого. Рашистський обстріл ракетами м. Луцька, спішне формування нашого підрозділу, висування особового складу у визначений район… І запитую в обох солдатів:
«А важко було вирішити батькові й синові разом іти служити в Територіальну оборону ЗСУ? Бо інколи чую, що, мовляв, «старшому треба дбати, щоб молодший рід продовжував, не можна обом ризикувати…». Тим паче, що Олександр навіть не одружився!
«Я батька одразу запитав: «Ми йдемо?». Той відповів: «Ідемо!». Ось і всі дискусії», – каже Єпіфанович-молодший.
«Так, це було спільне рішення», – підтверджує Єпіфанович-старший.
«А вас не стримувало, що, як потім дехто думав, підрозділи Тероборони ЗСУ – це зовсім не добровольчі формування громад? Що це повноцінна армія, і тут не бувають наїздами, а повноцінно служать як військовослужбовці стільки, скільки це буде потрібно!», – деталізую.
«Так ми саме цього й прагнули! І це справжня українська армія. Тут є потрібні фахівці, досвідчені воїни, які передають бойовий досвід, грамотні командири, надійні товариші. А про «дідовщину» ніхто й не чув! Знаєте, всі наші офіцери – взірець статутного та дбайливого ставлення до всіх військовослужбовців. Головне, що вони знаходять найкраще застосування кожному військовослужбовцеві на тій чи іншгій посаді», – відповідає Олександр Єпіфанович.
«Ми прагнули бути в цьому підрозділі, і наша мрія здійснилася. Все ОК!», – додає Юрій Єпіфанович.
Ми говоримо про те, що батальйон продовжує військову підготовку…
«Життя – одне. Усвідомлюючи це, я дружині, синові та доньці сказав, що я знаю, за що і за кого воюю. І я готовий виконати наказ командування в будь-якій точці України», – аргумент від Юрія Святославовича.
«І я також!», – додає син, а на контраргумент про юність, що навіть не одружений, каже:
«Зараз я часто думаю, що треба було б одружитися… Але я не поспішаю. Все життя попереду! Знайду ще свою половинку!».
«Ми можемо вже зробити якийсь висновок із того, що сталося після масової атаки рашистських головорізів на Україну?», – цікавлюся.
«Ми неодмінно переможемо цього лютого ворога. Але ненависть до москалів залишиться надовго! Більше нема ніяких емоцій…», – говорить солдат Єпіфанович.
Знову про стосунки з представниками «запарєбріка»… А як ця проблема вирішується в солдатів Єпіфановичів?
«А в нас там нема нікого з рідних! Нам простіше!», – каже молодший.
«Справа ж не тільки в тих, хто там. Проблема в багатьох, які тут! Чимало кумів, наприклад, після перших вибухів втекли за кордон. Дехто по селах поховався… Тому війна показала справжнє обличчя кожного», – вважає Юрій Єпіфанович.
А його син додає ноток оптимізму:
«І саме цей час показав, що колись ніби як ніякі люди раптом стають справжніми особистостями! Як не на фронті, так у армійській територіальній обороні, а ні, то як волонтери допомагають Україні! Чесно вам кажу: таких дуже багато – звичайних непомітних героїв нашого часу…».
І тут розмову довелося завершувати… Солдатам час виконувати невідкладні завдання.
«Слава Україні! Героям слава!», – разом промовляємо.
