Представники Волинського національного університету імені Лесі Українки з перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну активно долучилися до боротьби проти окупантів. Викладачі, студенти, працівники навчального закладу займаються волонтерством, є учасниками тероборони, служать у ЗСУ.
Не стоять осторонь і представники іноземного студентства Лесиного університету. Вони занепокоєні ситуацією в Україні, чекають перемоги українського народу та в силу своїх можливостей роблять внесок, допомагаючи українцям.
Ми поспілкувалися з іноземними студентами, які були змушені на деякий час покинути Луцьк та очне навчання в Університеті. Іноземці розповіли, що відчували, коли покидали Луцьк, Україну та що роблять зараз закордоном.
Подаємо текст без змін.
«Існують певні дати в житті людини, які вона ніколи не забуде. Для мене, і я впевнений, для багатьох із вас, 24 лютого стало однією з таких дат. Посольство США протягом місяця попереджало американських громадян, щоб вони покинули Україну. У мене тоді були такі думки: “Врешті-решт, це ж 21 століття, все мусить якось вирішитися шляхом діалогу та дипломатії”.
Тепер ми розуміємо, як різко такі думки можуть змінитися. Коли того ранку ми почули вибухи на аеродромі поблизу Луцька, стало ясно, що настав час їхати. Я разом із трьома іншими американцями в Луцьку постаралися якомога швидше зібрати найбільш необхідні речі, зателефонували знайомому водієві й попрямували до кордону. Посольство порекомендувало найкращий спосіб – перетнути кордон на КПП Шегині-Медика, бо там розташовувався приймальний центр США. Наш водій довіз нас якомога ближче до пункту перетину, поки величезна кількість автомобілів не заблокувала йому дорогу. Отож він висадив нас за 6,5 кілометрів від кордону, і ми пішли далі пішки, досягнувши черги на пункті пропуску приблизно о 17:00. У черзі в мене було багато часу, щоб познайомитися з людьми навколо, послухати їхні розповіді, спробувати зрозуміти їхні почуття. Мені було дуже важко покидати дім, який став рідним за останніх три роки, і я усвідомлював, що для тих, у кого це – єдина домівка, залишати її у рази важче. Вони не знають, коли й чи взагалі буде в них можливість повернутися на свою Батьківщину. Вони не знають, чи вціліють їхні будинки, коли вони повернуться. Під час спілкування з людьми моє серце краялося.
Я не тільки знайомився з людьми в черзі, але й обдумував останні три роки, які я провів в Україні, думав про багатьох людей, яких я полюбив, про доброту українців до мене, про те, як я зростав у своєму розумінні прекрасного українського народу та його культури. Саме у той час я також зрозумів, як тяжко мені залишати Україну. Відчував себе зрадником, боягузом, дезертиром, але це було необхідним. У мене було багато часу, щоб поміркувати над усім цим, адже ми стояли в черзі близько 15 годин. Ті емоційні «американські гірки» ще досі в моєму серці, хоча відтоді минув уже майже місяць.
Я ще міг стримувати сльози доти, доки ми не опинилися в Польщі та не поїхали до друзів, які запропонували нам у них зупинитися. Якось все і відразу навалилось на мене, і я просто сидів і ридав. Відтоді я намагаюся робити все можливе, щоб допомогти біженцям у Польщі. Я не здатний робити багато, хіба що маю можливість показати, що цей світ не визначається такими монстрами, як Путін. А навпаки – він за добрими й турботливими людьми.
Я відчував таку доброту й турботу протягом останніх трьох років в Україні, і це те дрібне, що я можу зараз зробити у відповідь.
Світ тепер дізнається про Україну те, що я вже давно зрозумів. Українці – сильний, хоробрий, мужній і свободолюбивий народ. Вони будуть боротися за свою свободу. Вони не дозволять злодію диктувати їм їхнє майбутнє.
Я люблю Україну, я люблю українців і зроблю все можливе, щоб їх підтримувати й проявляти свою любов. Я відлічую дні до свого повернення. Слава Україні!»
«There are a few dates that a person never forgets. For me, and I’m sure for many of you, February 24th has become one of those dates. The United States Embassy had been warning Americans for a month that we should leave Ukraine, but it all seemed like such a distant possibility. My thoughts were something like this, “This is the 21st century after all. Surely this will be resolved through dialogue and diplomacy.” We now know how quickly those thoughts can change. When there were explosions at the airport near Lutsk that morning, it was clear that the time to leave was now. I, along with three other Americans in Lutsk, quickly tried to pack our most necessary belongings, called a driver we knew, and headed toward the border. The embassy had advised that it would be best to cross at Shehyni/Medyka because there was a United States welcome center set up there. Our driver got us as close to the border as he could before there were too many cars blocking the way. We got out of the car about 6,5 kilometers from the border and began to walk, reaching the line at the border about 17:00. While standing there, I had a lot of time to meet people around me, to hear their stories, to try to understand the feelings they must be having. It was very hard for me to leave my home for the last three years, so I understood that it was many times more difficult for those who were leaving the only home they had ever known. They didn’t know when or if they would be able to return to their home country. They didn’t know if their home would still be standing when they returned. With every person I talked to, my heart broke a little bit more.
In addition to meeting people while in line, I reflected on the last three years, thought of the many people I had come to love, the kindness of Ukrainians toward me, the way I had grown in my understanding of the wonderful Ukrainian people and culture. It was also at this time that I understood how hard it was for me to leave. I felt like a traitor, a coward, a deserter, but for reasons that were beyond my control, it was necessary. There was lots of time to consider this as we stood in line for nearly 15 hours. The emotional roller coaster of those hours is still with me almost a month later.
I was able to keep from crying until we were in Poland and driving to some friends that had offered us a place to stay. Somehow, everything hit me all at once, and I just sat there and cried. Since that time, I’ve tried to do what I can to help refugees in Poland. I can’t do much, but if nothing else, maybe I can show to someone that this world isn’t defined by the monsters like Putin that exist, but it’s defined by people that care and are kind. I felt that care and kindness for three years in Ukraine, and it’s a small thing to show it now in return.
The world is learning things about Ukraine that I have understood now for quite some time. Ukrainians are a strong, brave, courageous people that love freedom. They will fight for that freedom. They will not allow a bully to dictate their future. I love Ukraine, I love Ukrainians, and I will do what I can to stand with you and to show that. I count the days until I can return. Слава Україні!»
Даніел ВАЙСКАП, США
«Привіт, мене звуть Діалло Амаду. Я із Сенегалу й навчаюсь на магістратурі за спеціальністю 242 Туризм у ВНУ імені Лесі Українки.
24 лютого Росія вторглась в Україну. Ми прокинулись від вибухів. Я ніколи не міг уявити, що таке може статися у XXI столітті, а особливо в Європі.
Спершу я подумав, що це просто ДТП або прокол автомобільної шини на вулиці. Тому зателефонував друзям, щоб дізнатися, що трапилось. Я був шокований, коли дізнався, що на Україну напали.
Це було дійсно складно, до того ж в Україні запровадили воєнний стан. Банки, супермаркети й аптеки були заповнені людьми. Виникла загальна паніка.
Спершу я не дуже піддавався паніці, оскільки знав, що Луцьк завжди був тихим та спокійним містом. Проте мої батьки були дуже і дуже стурбовані. Вони телефонували мені по декілька разів на день, надивившись новин. Ситуація погіршувалась із кожним днем.
Зрештою, я вирішив виїхати з України, як й інші іноземці. Я поїхав до Львова та сів на потяг до Угорщини, де кілька днів мені допомагав Червоний хрест, а потім я мусив платити за готель. Я хотів поїхати в Посольство Сенегалу, що в Польщі, але на кордоні було багато людей, і потрібно було чекати 2–3 дні для того, аби перетнути кордон. Друг порадив мені їхати через Словаччину або Угорщину. Зрештою, знайома в Німеччині (до речі, українка) запропонувала прихисток в українській родині, яка живе в Дортмунді. Я дуже вдячний їй за допомогу.
Сподіваюся, що війна скоро закінчиться, і я повернуся в Україну, тому що у мене там багато друзів, вони мені – наче родина, Україна – це моя друга Батьківщина. Слава Україні!»
«Hello, my name is Diallo Amadou. I’m a student from Senegal and studying Tourism in a Master’s programme at Lesya Ukrainka Volyn National University in Lutsk.
On February 24th Russia invaded Ukraine. We were awakened by explosions. I never imagined that in the 21st century such a thing will happen, especially at the doorstep of Europe.
At first, I thought it was just an accident, or car flat the tire. So, I called some friends to get more information on the situation. I was shocked to hear that Ukraine was attacked.
It was a difficult time and martial law was decreed in Ukraine. Banks, supermarkets and pharmacies were full of people. There was general panic.
I wasn’t too worried at first since Lutsk was quiet and safe compared to other cities in Ukraine. But my parents were very, very worried. They called me several times a day because they watch the news on TV. The situation was getting worse every day.
Finally, I decided to leave like all foreigners in Ukraine. I went to Lviv and took the train to Hungary where I was assisted by the red cross for a few days because I had to pay for the hotel afterwards. I wanted to go to the Embassy of Senegal in Poland but there were a lot of people at the border and it takes 2-3 days to cross the border. A friend advised me to go through Slovakia or Hungary. An acquaintance in Germany asked me to come (she is Ukrainian) to the Ukrainian family who lives in Dortmund. I thank her very much and I am grateful for helping me.
I hope the war will end soon and I will go back to Ukraine because I have many friends there, they are like my family, my second country. Glory to Ukraine!»
Діалло АМАДУ, Сенегал
