Вдруге у своєму житті він змушений бігти від війни, рятуючи сім’ю, і розпочинати все буквально з нуля. Віталій Юрченко понад десятиліття представляв інтереси рекордсмена збірної України за кількістю зіграних матчів, зірки Шахтаря, Баварії та Зеніта. Проте вже багато років вони перебувають по різні боки барикад – ідейно, світоглядно і навіть фізично.
«Син упав на підлогу, затиснув голову і вуха руками, почав кричати та плакати»
– Віталію, де вас зустріла війна? Як для вас почалася ця історія?
– Історія почалась дуже цікаво, адже 23 лютого я остаточно відновився від коронавірусу. Цьому передували дуже важкі два тижні лікування – і в мене, і в дружини, щоправда вона одужала трохи раніше. Я вже міг сісти за кермо, активно чимось займатися.
Тож 23-го я допізна, за звичкою, сидів в інтернеті. Дивився виступ Зеленського. Після опівночі побачив повідомлення, що Москва не відповіла на його дзвінок. Я зрозумів: має трапитись щось страшне, адже така сама ситуація була у 2014-му з Кримом, коли вони повністю відрізали контакти. Та, мабуть, як і 99 відсотків людей, я не уявляв, ЩО і наскільки швидко може статися.
Ми мешкали в Ірпені, на кордоні з Бучею. Неподалік – аеропорт Гостомеля. Прокинувся від кількох повідомлень від вчителів, що уроки скасовуються, а також від звуку боїв. Якщо раніше ми із зацікавленням спостерігали за злетом “Мрії” (її маршрут пролягав над нашими будинками), то цього разу було багато винищувачів, розпочалися повітряні бої між гелікоптерами. Бачив російські вертольоти Ка-52. Дивився на все це, як на справжній блокбастер. Усвідомлення прийшло трішки пізніше.
Найважче було пояснити своїм дітям – а їм 17, 6 і 3,5 років – що відбувається? Їх це все дуже лякало. Упродовж дня Гостомель горів. Ніч минула дуже тривожно – чутно запеклі бої, працювала артилерія, постійні обстріли. Читав новини кількох регіональних чатів. Побачив, що 80 одиниць техніки рухається через Катюжанку, Димер – це 30-35 хвилин від нас. Розумів, що збираються атакувати Київ. Ми швидко зібралися і виїхали. А через 2 години після цього вже почали підривати мости навколо Ірпеня. Під час руху багато спілкувались, чи правильно вчинили, адже полишили місто, коли потрібно його захищати.
В Угорщині заїхали в Макдональдс, там дітям дали кульки, випадково одна кулька луснула від тиску, маленький син, який народився в Санкт-Петербурзі, а зараз забороняє нам вимовляти слово «Росія», впав на підлогу, затиснув голову і вуха руками, почав кричати та плакати. Заспокоював його і переконався в тому, що вчинили все правильно. Хоча кожна людина, яка залишилась в Україні, має право нам дорікнути, але намагаємось допомагати країні та людям зовні.
Та частина міста, в якій ми жили, окупована (розмова відбулася 26 березня, – Футбол 24). Там багато ворожої техніки і військових. За інформацією від останніх сусідів, які виїжджали, поруч були вибухи. Поранення отримав сусід, який жив у 10 метрах від нас, його дружина зникла. Також неподалік мешкав фанат Шахтаря Олександр Синельников – Сін, який лише того року переїхав в Ірпінь, закохавшись у місто і сподіваючись почати нове життя. Ми за нього хвилювались, я постійно перебував із ним на контакті. У неділю переписувались, розмовляли. Я тішився, що він нарешті мав змогу вийти з підвалу. А у вівторок з’явилася новина, що Синельников помер. Від серця відірвався тромб…
– Куди ви перевезли свою сім’ю?
– Спочатку взяли курс на Львів, зупинилися у друзів по університету. Потім виїхали до Праги, де велику допомогу надав футбольний клуб Славія. Так сталося, що по справах спілкувалися з Іржі Білеком, директором Славії. Десь о 9-ій годині 24 лютого, побачивши новини, він зателефонував запитати, як справи. Пам’ятаю, ми розмовляємо, а наді мною точаться повітряні бої між літаками. Тож чехи запропонували допомогу. Враховуючи, що у мене троє дітей, нам дозволили виїхати закордон у повному складі. На додаток до дітей ми ще евакуювали кішку, якій зараз 18 років, і яка з нами подорожує ще з 2004 року і вже може вести тревел-блоги, собаку та мурашину ферму. Мені важливо було показати дітям, що нікого не можна кидати напризволяще.
Дуже приємно, що довкола виявилось так багато добрих людей, які запропонували допомогу з різних куточків планети: США, Німеччини, Великобританії, Чехії, Польщі, Угорщини, Нідерландів, Італії. Від малих до дорослих, українці пропонували їжу, напої, прихисток уздовж доріг до Львова та Мукачева… Щира всім вдячність.
– Чи маєте інформацію, у якому зараз стані ваше помешкання в Ірпені?
– Стовідсоткова інформація: всі оселі, які розташовані у цьому напрямку, – пограбовані. Вціліли чи ні – взагалі незрозуміло, бо поки ніхто не може дістатися до того району. Знаю від свідків, що окупанти ходили по квартирах і розстрілювали людей. Багато мешканців розстріляно на вулицях. Це взагалі… Дуже великий жах.
– Сподіваюся, ваші родичі та близькі – у безпеці?
– Так, відносно можна сказати, що в безпеці, хоча зараз вся країна в небезпеці. Я народився в Макіївці, біля Донецька, велику частину життя провів у цьому місті. У 2014-му, як і переважна більшість людей, втратив власне житло і не маю змоги повернутися. На той час перебував у Санкт-Петербурзі, але в таких умовах було складно там залишатися. Тож ми дочекалися закінчення навчального року для дитини і переїхали в Ірпінь, придбали будинок. Здавалося, що починається друге життя. Але історія розвивається таким чином, що все знову доводиться розпочинати з нуля.
Сподіваюся, звісно, що Ірпінь, як і вся Україна, будуть звільненими. Буде дуже приємним сюрпризом – повернутися додому і побачити все цілим. Але маємо залишатися реалістами і розуміти, що це стане надзвичайно великою удачею.
– Зараз вам психологічно легше, опираючись на досвід 2014-го, чи так само важко?
– Якщо не зациклюватися на думках, то легше, коли щось робиш. Росія відрізала дитинство та юність, остаточно. Зараз намагаються відрізати зрілість та позбавити нас майбутнього. Найскладніше – із запитаннями від дітей. Якщо на запитання “Чи переможе Україна?” у нас є чітка відповідь: “Так, переможе”. То ось на друге запитання “Коли ми повернемось додому?” – не хочеться їм казати неправду. Ми самі не знаємо відповіді.
– Упродовж місяця війни багато українців, зокрема – наших спортсменів, намагалися донести правду до своїх родичів чи знайомих у Росії. Усі спроби марні – тотальна зазомбованість адресатів. Ви також переконалися у цьому? Чи відрубали всі контакти на корені?
– Певна чистка контактів відбулася ще у 2014-му. На той час, нагадаю, я із сім’єю мешкав у Санкт-Петербурзі. І мені було дуже приємно, що 80-85 відсотків із мого російського кола спілкування виявились абсолютно нормальними та адекватними людьми, які розуміли, що діється.
Але загалом – і зараз, і в той час – у росіян є проблема, яка полягає у запитанні “А що ми можемо зробити?”. В них є панівними ознаками страх та смиренність. Коли українці потрапили у таку складну ситуацію, то роблять все, щоб її переламати. Росіянам же притаманна пасивність. На Новий рік ми подарували сину ферму мурах. Так от, спостерігаючи за ними, я можу порівняти українців з мурахами, ми всі щось ворушимось, робимо при небезпеці, захищаємось тощо, а росіяни в цьому випадку мені нагадують рибок в акваріумі: мовчазні та приречені.
Після 24 лютого ті, хто мешкають у Санкт-Петербурзі і з ким ми досі спілкуємось, пропонували допомогу та прихисток. Для мене і моєї сім’ї такий варіант – виключений. Вони це також розуміють, але, з точки зору гуманності та людяності, не могли не запропонувати.
«Можливо, йому настільки сильно затисло руку в банкоматі Газпромбанку, що треба визволяти»
– Від Тимощука очікували якоїсь реакції?
– Взагалі, його постать і його реакція – це для мене найбільше, найприкріше особисте розчарування. Я можу сказати, що не тільки зараз, але й коли ми співпрацювали, очікував більшої активності. Ми розмовляли з цього приводу ще з 2014 року, адже належало записувати слова підтримки для українських військових та громадян. Спершу вдавалося довести, були певні аргументи, що це треба робити й надалі. Моя позиція полягала в тому, що на той момент у нього був контракт, який він не міг розірвати в односторонньому порядку. Головна ідея переходу в Казахстан (у 2015-му Тимощук став гравцем Кайрата, – Футбол 24) була пов’язана саме з цим – якомога скоріше полишити Росію, продовжувати ігрову кар’єру чи розпочинати тренерську вже за її межами.
Ми організовували гуманітарний збір у Санкт-Петербурзі. В основному це були вболівальники Зеніта, але не тільки. Цю гуманітарну допомогу – винятково для дітей і матерів – скерували в Донецьк і Луганськ, адже на той момент з боку України вона вже не приймалася. Суть була такою: якщо Росія навмисне спровокувала і скоїла такий жах у Донецькій та Луганській областях, то єдиний варіант – зібрати поміч для дітей, які там мешкають, для тих категорій населення, які не можуть себе забезпечити. І хоча б таким чином їх підтримати, бо інших інструментів для їхньої підтримки вже не було.
Надійшло кілька дзвінків приватного характеру від достатньо відомих у футбольному світі людей, які також передавали гроші, наприклад, Герман Ткаченко, який народився в Донецьку, декілька гравців Зеніта. Дехто пропонував допомогу з дітьми, які потребували лікування. Ці люди були готові оплатити переїзд у Європу та всі медичні процедури. Але після перших акцій ентузіазм Толіка чомусь повністю анулювався. Продовження гуманітарної діяльності не було, хоча з його авторитетом, з його медійними можливостями і з тією зацікавленістю від населення, я впевнено стверджую, що ідея виявилася вдалою і корисною.
Переконувати Тимощука в якихось очевидних речах мені особисто стало неприємно. Якщо людина не хоче, я ж не можу це зробити силоміць. Тож зараз я не здивований. Минуло вісім років. Людина – доросла і вона, на мій погляд, вже давно визначилася з пріоритетами, власним майбутнім.
Мені прикро спостерігати, як Тимощук мовчить, коли атакують Луцьк, де живуть його батьки, де він робив свої перші кроки у футболі. Коли атакують і вбивають людей у Донецьку, де прославився, як футболіст, став капітаном Шахтаря, провів безліч матчів – він мовчить. Коли атакують Київ, де грав, як лідер національної команди, як капітан збірної України, де співав державний Гімн – він мовчить.
Можливо, це мовчання – навіть гірше, ніж якісь навмисні дії, спрямовані проти України. Власною поведінкою та бездіяльністю він увійшов в історію. Таких прикладів – обмаль навіть у світовій історії. Я намагався пригадати, хто вчиняв щось подібне, і мені не вдалося. Традиційні випадки, коли відомі люди чи спортсмени були на боці своєї країни або навіть на боці ворога. Але щоб хтось так поводився, як Тимощук, згадати не зміг.
– У чому його найбільша проблема?
– Можливо, йому настільки сильно затисло руку в банкоматі Газпромбанку, що треба визволяти. Можливо, чекає на те, щоб долучитись до сторони, яка буде перемагати… Зараз найбільша проблема – обговорювати Тимощука та його вчинки. Я вважаю, що є багато важливіших речей, справ та людей, яким потрібна увага чи допомога. Існує таке слово “забуття”. Ось це – найбільш правильна реакція щодо Тимощука.
Якщо говорити про його мотиви, то мені, як журналісту і професіоналу в медійних справах, цікаво розуміти позицію від першої особи. Що там стоїть на кону, які інтереси – це в нього потрібно запитувати.
– Свою останню розмову із Тимощуком ви пригадуєте? Наскільки давно це було?
– 26 грудня 2015 року. Це день народження моєї старшої доньки. Він запросив мене на зустріч, де пропонував укласти контракт щодо співпраці, підвищення зарплатні. Належало підписати папір про нерозголошення, хоча до того ми співпрацювали 12 років і обговорювали найрізноманітніші теми. Здавалося б, за цей час можна переконатися у моїй надійності – був витік інформації чи ні. Це те саме, що ви своїй дружині після 12 років життя у шлюбі скажете: “Давай укладемо контракт” (Усміхається). Не претендую на статус дружини і таку довіру, але ця вимога виглядала дуже дивно.
Ще він сказав, що хоче написати книгу і я повинен допомогти. А остання умова – я маю взагалі припинити спілкуватися з його дружиною. Я ще раніше зрозумів, що ми з ним розходимося у багатьох принципових питаннях, що мені складно працювати з людиною інших поглядів. Остання ж вимога Тимощука взагалі була недоречною. Тож я відповів, що сам вирішуватиму, з ким мені спілкуватися, а з ким – ні. Якщо ти робиш таку пропозицію, отже взагалі не розумієш мене, як людину. На тому ми закінчили розмову. І все.
“Постав Толіку єдине запитання: “Путін – х*йло?”
– Думаю, всі бачили документ про співпрацю Тимощука з ФСБ. Якщо не помиляюся, цей матеріал ви отримали ще 4 роки тому…
– Так, це було надіслано після перших публічних виступів його дружини Надії “Толік оголосив мені війну”. Дружина Тимощука – про розлучення із капітаном збірної України в українських медіа. Дуже цікава справа. Певний час я консультувався з провідними українськими журналістами – чи варто це публікувати. У мене був власний аналіз усіх подій, я не мав особистого озлоблення чи старих образ. У мене власне життя, я не зводжу порахунків. Але все ж цю інформацію взяв до уваги.
Читай також: ВІДОМИЙ ФУТБОЛІСТ З ЛУЦЬКА ПРИКРИВСЯ САНКЦІЯМИ ПРОТИ РОСІЇ, ЩОБ НЕ ПЛАТИТИ АЛІМЕНТИ
– Чому?
– Є багато прямих і непрямих свідчень та доказів. Наприклад, всі водії, які обслуговували Тимощука у Санкт-Петербурзі, були працівниками місцевого ОМОНу. У нього було багато особистих контактів як з представниками політичних еліт Росії, так і з силовими відомствами. Якщо зупиняла поліція, йде “дзвінок другу” – і все, відпускали. Останнім часом він цим дуже хизувався і навіть навмисно порушував правила під час руху. Мав “проїзний” – без будь-яких обмежень.
Тимощук товаришує, зокрема, із сином Боярського, який зараз відмикає росіян від Інстаграму, Фейсбуку, всіх соцмереж. У нього були особисті контакти з Умновим, начальником Главку СПБ та ЛО і помічником Міністра МВС Росії, той самий Міллер та Медвєдєв з Газпрому. Останніми роками він активно співпрацює з РПЦ, навіть став гравцем їхньої команди (це після перемог в Кубку УЄФА, Суперкубку Європи та ЛЧ і численних трофеїв в Україні, Росії та Німеччині). Пізніше виявилось, що адвокати у його справах мають стосунок до правлячої партії “Единая Россия”. Було багато інших фактів особистих контактів з відвертими дрібними зрадниками чи ворогами України, як Мармазов, наприклад. Тобто, потихеньку складаються всі пазли.
Про контакти з ФСБ він казав приватно – і не тільки мені, а й друзям. Хизувався. Це можна було трактувати, як належну увагу до капітана Зеніта. Але, з іншого боку, можу сказати (і це підтверджено соціологією), що після великих перемог Зеніта, а також успіхів збірної України, Тимощук мав високий рейтинг серед українських спортсменів. У нього була унікальна ситуація, адже народився на заході України, але мав повагу також і на сході. Багато українських політиків з ним контактували – аж до президентів. Принаймні, з останніми трьома він точно був знайомий особисто. Міністри, мери – це в даному контексті вже політики “другої ланки”.
Траплялися ситуації, коли заступник міністра чи заступник мера телефонував Толіку і казав: “Я не можу зв’язатися зі своїм керівником. Чи можеш мені допомогти?” Толік набирав міністра або мера, передавав це питання і воно вирішувалось. Тож доступ до перших осіб України був. Якщо ми оцінимо це з точки зору ворога, який має певні наміри стосовно України, то отримати у своє розпорядження людину з доступом такого рівня – стратегічно вигідно.
Пам’ятаєте скандальну ситуацію, коли дружина Аршавіна влаштувала скандал у літаку? Кричала, що вона – співробітник ФСБ, що має певне офіцерське звання і так далі. Так ось, жінка, з якою останні 10-12, а може й 15 років живе Анатолій (спершу він вів подвійне життя), є подругою Аршавіної. Так дивно, що подруги цікавляться футболом і намагаються дійти до близьких стосунків з футболістами. Також дивно, що ці люди не мають минулого. Адже все їхнє минуле – це певні легенди. Якщо ви переглянете події, звичні для нормальної людини – де народилася, навчалася і так далі – то одразу виникають підозри. Це велика хитра структура – як павук. Сітка тягнеться у різних напрямках.
Кілька днів тому мені телефонували з Франції – їх також зацікавила ця історія. Запитували про джерело документа, який опинився в моєму розпорядженні. Я не є журналістом-розслідувачем, у мене немає інструментів, щоб усе це фахово дослідити. Але я вважаю, що навіть наявність такої інформації – це вже привід для спецслужб зацікавитися питанням, провести розслідування і довести – так це чи ні. Адже це стосується національної безпеки.
З тих аналітичних здібностей, які є в мене, можу сказати, що витік інформації міг бути спровокований навіть цією жінкою, яка мешкає з Тимощуком. Щоб уникнути розподілу майна під час розлучення з Надією, він усі статки перевів у Росію з різних куточків світу і зробив цю жінку бенефіціаром. Вони неодружені, тобто навіть за російським законодавством – це не майно, яке надбано під час спільного життя. Тож їй вигідно його “злити”, щоб стати повним бенефіціаром усіх статків, які він заробив упродовж ігрової та тренерської кар’єри.
Згадайте, до 2014 року кожну велику перемогу традиційно святкував з українським прапором. Після 2014 року я жодного разу не бачив його з українським прапором, навіть після значних перемог. А з георгіївськими стрічками бачив. До речі, ані приватно, ані публічно інформація про співпрацю з Росією ним не була спростована…
На той момент, коли я отримав документ, був сенс притримати інформацію – щоб не вестися на те, до чого тебе провокують. Чому – зараз? Є людина, з якою Толік підтримує стосунки і з якою розмовляю я. Перед оприлюдненням інформації я все ще вагався – варто чи ні, хотів отримати тригер. Тож попросив цього посередника: “Постав Толіку єдине запитання: “Путін – х*йло?” Він поставив. “І що, якою була відповідь?” – “Відповів, що не може так сказати, адже Путін – людина у віці, а він так вихований, що не буде ображати старців”. Коли я почув цю відповідь, то зрозумів – ніяких стопів не має бути. Публікація стане правильним кроком, а кожна людина нехай самостійно зробить певний висновок. Для мене в цьому питанні відповідь очевидна.
“Були домовленості з Павелком та Шевченком”
– Тимощук – пасажир великого російського корабля, який прямує у відомому напрямку. Маю на увазі, зокрема, їхній футбол – ізольований від звичних європейських і світових турнірів. Яким вам бачиться найближче майбутнє окупантського футболу і яким може бути стимул для Анатолія, щоб там залишатися?
– Перед тим, як повернутися до Зеніта в якості помічника головного тренера Луческу, у нас були тривалі розмови щодо продовження кар’єри. Один із варіантів – початок тренерської чи менеджерської роботи в Баварії. Мали діалог із Румменігге, який пропонував таку можливість. Власним рішенням на користь Росії він відмовив мюнхенському клубу – це його усвідомлений вибір.
Мені здається, Тимощук робив певні спроби залишитися в українському футболі. Були деякі домовленості з Андрієм Павелком, який є (чи, може, був) другом Толіка і пропонував стати віце-президентом федерації. Плюс – була домовленість із Шевченком, що після того, як очолить збірну України, запросить Толіка своїм асистентом. Мені невідомо, чому цього не сталося, адже на той момент я вже не займався справами Тимощука. Також він приїжджав і просився у Шахтар, але йому чомусь відмовили. А ще була пропозиція від Кайрата – посада спортивного директора.
Тож казати, що Зеніт виявився єдиним варіантом, – це неправда. Можливостей було багато. Зокрема – розвиватися в такому цікавому напрямку, як business speaker. Це коли людина з послужним списком високих досягнень виступає перед керівниками і співробітниками великих корпорацій, отримуючи за це хороші гонорари. У Європі та світі – це дуже популярна річ, прибуткова і для іміджу спікера, і для його гаманця. Година виступу персони рівня Толіка коштувала близько 20 тисяч євро. Зараз це приблизно місячна зарплатня на посаді асистента тренера Зеніта. Петербург – його усвідомлений вибір. Можливо, він сподівався, що стане головним тренером команди після відходу Луческу. Я не знаю…
Щодо російського футболу, думаю, це буде такий собі чемпіонат СРСР 2.0. Гратимуть Росія, Білорусь і, можливо, ще якісь країни, які підтримують агресора. Але футбол – це економіка. Якщо санкції продовжуватимуть працювати, то суттєво впаде якість чемпіонату, його фінансова спроможність. Буде повна деградація. Як ми пам’ятаємо, найталановитіші футболісти, хокеїсти, баскетболісти намагалися вирватись із СРСР, щоб побачити світ. Тим паче, у сучасних реаліях взагалі нереально мати успішний розвиток в ізольованому стані.
Історично, в Зеніті кілька українців отримали російські паспорти: Попович, Співак, Горшков, Сємак, начальник команди – Кошелєв, який сам із Донецька. Отже виникає питання: чи є Толік також в цьому переліку, чи він такий унікальний і патріотично налаштований українець, якого тримає Зеніт? До речі, є й інший список українців із Зеніта, який очолює Вернидуб, що захищає Україну. І в цьому переліку Тимощука точно немає.
– На якій діяльності ви зосередилися після співробітництва з Тимощуком? Чи розглядаєте можливість написання книги мемуарів про роки, проведені із таким неоднозначним персонажем?
– Були думки про таку книгу. Але я вагаюся, чи буде це комусь цікаво. Ви ж розумієте, яким є ставлення всіх українців до його постаті. Свого часу Тимощук був героєм для української молоді і не тільки – зіркою світового футболу. А зараз, навіть з боку пересічних громадян Європи з Німеччини, Франції, Чехії, Великобританії, Польщі, я чую, яке негативне до нього ставлення. Раніше хтось, можливо, захотів би повторити його спортивний шлях, тож існування такої книги мало б сенс. Були певні думки та нотатки. На жаль, усе залишилося в ірпінському будинку, у комп’ютері. Під час евакуації про це ніхто не думав.
Як би там не було, але 12 років співпраці, якщо не брати до уваги моє особисте життя, стали для мене найщасливішим періодом. Вдалося поставити амбітні завдання і реалізувати їх не без допомоги Анатолія, який зі свого боку доклав багато зусиль. Комусь це може різати вухо, але, як футболіст, він зробив понад максимум від того потенціалу, що у нього був. Досягнення Тимощука – це труд і тренерів, і партнерів, і оточення, і його ж самого. Проте тепер він – антигерой. Зараз Україна має справжніх героїв – вони не тільки вдягають футболку збірної чи капітанську пов’язку, а це і звичайні рядові люди, які щодня роблять свій подвиг. Тож справедливо буде першу книгу написати про них, і лише наостанок – про Толіка.
Щодо мене, то займаюся спортивною менеджерською діяльністю. Дуже люблю футбол. Все, що в мене є, – завдяки футболу. Тож зараз допомагаю молодим гравцям переїжджати в Європу і робити тут власну успішну кар’єру. На мій погляд, це нам вдається.
