Анестезіолог Олександр Бєлаш провів у блокадному Маріуполі перші три тижні війни. Останні миті життя пораненої дівчинки, розбомблений пологовий, відчайдушний порятунок вагітних жінок та їхніх ненароджених дітей. Лікар був свідком та безпосереднім учасником історій, які облетіли увесь світ, – повідомляє Перший.
Він залишив місто, коли в захопленій росіянами лікарні стало просто неможливо допомагати. А ризик загинути в Маріуполі був таким же, як і при спробі покинути його. Вагатися було ніколи.
Олександр Бєлаш разом із родиною – у Луцьку. Повертається до роботи вже в іншій міській лікарні, адаптується до життя тут.
Його історія – одна з найстрашніших із тих, що ми публікуємо з початку повномасштабної російсько-української війни. Проте вона мусить бути почутою. Далі – пряма мова.
Люди втрачали руки і ноги, коли просто шукали їжу і воду
Я працюю в обласній лікарні інтенсивного лікування міста Маріуполь. Вранці 24 лютого подзвонили колеги і сказали: «Олександр Миколайович, почалася війна». Я зібрався і пішов на роботу. Те ж зробили інші співробітники. Ми навчені, що у будь-якій ситуації потрібно йти і допомагати.
Тим паче, вже проходили це у 2014 році. Тоді обстріляли східний мікрорайон міста, було багато постраждалих, яких у тому числі привозили в нашу лікарню.
Проте ми не могли й припустити, що цього разу все буде настільки погано. Відразу – просто незліченна кількість поранених: як військових, так і мирних жителів.
Ми запитували у цивільних: «Нащо ж ви виходили на вулицю?». Хоча й самі розуміли: потрібно десь шукати їжу, воду, зігріватися. На вулиці -8, а опалення зникло. Люди розводили вогнища просто біля під’їздів, куди й прилітали снаряди. Багато вбитих, поранених з відірваними руками і ногами було на вулицях.
У перші дні на свій страх і ризик їздила «швидка», волонтери підбирали поранених. Потім і це стало неможливим. Ми втратили відлік часу. Знали тільки, який день війни триває.
У перший тиждень я ходив з лікарні додому під обстрілами раз на день. Перебіжками – від під’їзду до під’їзду, постійно шукаючи поглядом хоч якесь укриття. Прислухаючись, як далеко стріляють: у твоєму напрямку чи ні.
Ходив додому, тому що в ті перші дні волонтери ще привозили в лікарню гарячий суп. Я відносив його сину, щоб той хоча б раз на день міг поїсти гарячого. Поки це ще було можливо.
У ті ж перші дні у двір біля нашого відділення інтенсивної терапії прилетіла чи то ракета, чи то «град». Повибивало всі вікна, осколки порозліталися. На щастя, ніхто не постраждав. Проте реанімацію довелося організувати в одній з операційних і передопераційній.
Приблизно через чотири дні війни зникли зв’язок, світло, газ. Я був майже весь час на роботі, а дружина з дитиною вдома. Проте у їхній двір теж прилетіла авіабомба і лишила по собі дуже глибоку вирву. В будинках повибивало вікна. У нашій квартирі було +2.
Чи то 11, чи то 12 березня дружина з сином під кулями, ризикуючи життям, прибігли в лікарню. Там хоча б був генератор, від якого можна було увімкнути чайник чи зарядити телефон. А якщо піднятися на верхні поверхи, можна було спробувати отримати або відправити СМС. Виходило не у всіх.
Однак ми піднімалися, щоб хоч щось дізнатися про ситуацію в Україні: Маріуполь був в цілковитій ізоляції. Ми розуміли, де йдуть бої і яку частина міста обстрілюють тільки по тому, що самі бачили з вікна. Якщо кому вдавалося кудись додзвонитися, це було великим щастям.
Як лікар-анестезіолог я звик працювати в екстремальних умовах. Але ж не в таких! «Гради» стали буденністю. Ми знали, що осколки розлітаються під кутом 45 градусів. Головне – коли чуєш свист, відразу лягати на землю. Не думати, діяти миттєво.
В останні роки місто стрімко розвивалося – багато що було збудоване. А зараз все це просто зруйновано!
Новий басейн не встиг толком відкритися, як його відразу розбомбили. Пологовий був новенький, льодовий палац. Багато що робилося для інфраструктури. Але, на жаль, все втрачено. 16 березня, коли я виїжджав, міста вже фактично не було.
Росіяни сховалися за спинами лікарів
Орієнтовно 12 березня в нашу лікарню в’їхали росіяни або «днрівці». Зайшли в оперблок, сказали стати біля стіни, роздягнутися. Чоловіків перевірили, чи не мають синців від автоматів. Врешті сказали з операційного блоку не виходити без дозволу.
На той момент усі будинки навколо були вже розбиті і спалені. Люди, коли виходили з підвалів і бачили, що їхнього житла більше немає, закономірно йшли в лікарню. Ті, на вході, всіх впускали, запрошували селитися в палатах. А от якщо спробуєш вийти, тебе з великою вірогідністю розстріляють.
Ми бачили, як три машини з білими рушниками і стрічками на дверях, які привезли поранених, були розстріляні біля лікарні. Тому вийти і пошукати на руїнах якісь речі, які могли зберегтися, було нереально.
Ми, лікарі, повинні надавати допомогу попри все, але коли над тобою стоять люди з автоматами, це дуже страшно.
Фактично вони сховалися в лікарні за спинами у персоналу і пацієнтів. Під вікнами поставили танки і БТРи. Територія лікарні перетворилась на точку, з якої велися обстріли в напрямку центру міста.
При цьому з українського боку в лікарню не прилетів жоден снаряд. Ви знаєте, деякі маріупольці після 2014-го лишалися проросійськими і говорили, що нібито батальйон «Азов», який захистив місто, ховається за спинами мирних жителів. Тепер же всі побачили, хто насправді ховається.
У лікарні – кров, бруд, сміття, яке не було кому вивозити під безперервними обстрілами, гори непраної білизни.
Спочатку доставляли питну воду, потім – технічну, потім якийсь час не привозили взагалі, а 15 березня, воду набрали з річки в пожежну машину, де раніше був мильний розчин. Такою водою можна було хіба підлогу помити.
Останні миті життя пораненої дівчинки втрапили в об’єктив журналістів
Я радів, що ті росіяни чи «днрівці», які захопили лікарню, не дивляться телевізор і не впізнають мене.
Тому що на початку війни ми надавали допомогу пораненій дівчинці. Поруч були журналісти, які зняли на відео, як я посилаю путіна. Це відео дуже розійшлося інтернетом. Ще коли був зв’язок, лікар наш приходить і каже: «Олександр Миколайович, а ви там зірка ютюба». Думаю, якби вони мене впізнали, просто на місці розстріляли б.
Я дуже добре пам’ятаю, як приїхала «швидка» і хтось крикнув: «Анестезіолога! Швидко!».
Коли ми прибігли, в приймальному відділенні вже лежало тільце цієї маленької дівчинки. Відразу почали реанімацію. Ми бачили поранення на грудях, але ж не знали, наскільки воно глибоке. А тоді прийшов хірург і сказав, що осколок потрапив в серце.
Я починаю розуміти, що все, потрібно зупинити реанімацію. Але в моїх лікарів, які, звісно, теж розуміють, сльози капають просто на груди дитині. Як я можу сказати, що більше нічого не зробиш?
Тоді я і вигукнув: «Покажіть тому путінському хуйлу очі цієї дитини. Хай побачить, що він зробив… Щоб він здох…» Це потрапило на відео.
На той момент ми вже частково звикли, що дорослі отримують поранення, гинуть, але що війна забирає дітей… Це було шоком.
А лікарю з нашого відділення потім ще й дзвонили родичі з росії і казали: «Бачили фейкове відео з тобою. Ну, актор!». Він був в шоці, не розумів, що настільки можна мозок промити людям.
