Історія народження хлопчика Дмитра з Луцька не вигадана, а це, швидше, наше сьогодення. Щодень такі ж маленькі українці народжуються у всіх населених пунктах України: у лікарнях, бомбосховищах, під звуки вибухів та обстрілів,, – повідомляє Волинська служба новин.
Вони – наше майбутнє, ті, хто гордитимуться своїми батьками, та дідусями, які пліч-о-пліч стали на захист своєї країни, своєї України! Гордитимуться своїми мамами, тітками та бабусями, які сміливо тримають тил, волонтерять, і моляться за кожного… і за Україну.
23 лютого в одному з роддомів Волині народився хлопчик Дмитрик. Його мама до декрету працювала у дитсадку, тато – учасник АТО, який не з розповідей знає, що таке війна ще з 2014-го року. Свого часу він воював на сході України. Повернувшись додому, влаштувався на роботу в одне з луцьких підприємств. Сім’я придбала автомобіль, і попри те, що жили у Луцьку, відремонтували хату в селі, і чекали на появу синочка. Старша донечка Христина, мріяла про братика. І він народився за день до війни…
“Я народився за день до війни. До того, я в животику мами відчував її тривогу, чув заспокійливий голос татка. Він казав, що все буде добре. І ось 23 лютого настав час… Я ще не встиг побачити сонце, чисте небо, почути голос бабусі, як прокинувся у пологовому від гучних звуків. Мама щось казала про вибухи, плакала, та пригортала мене до себе. Бігали лікарі. Я ще нічого не знав про цей світ, але мені було страшно…
Через день нам сказали, щоб їхали додому. Приїхав татко. Мама каже, що ми вже вдома. Я вперше почув голос своєї сестрички, бабусі, двоюрідного братика, тіток. А їх в мене аж дві. Кажуть, що нам з мамою треба спокій, і відпочинок.До нас прийшов священник. Мама каже, що мене зватимуть Дмитром.
Йшли дні… Я не розумів чому всі такі схвильовані, адже ми вдома, і все має бути добре. Мама знову плаче, постійно пригортає мене… Татко каже, щось про війну, що мусить їхати… Цілує маму та мене, щось довго розповідає мені на вушко. Каже, що сильно любить. Я ще не розумію слова, але відчуваю… І він їде… Мама з бабусею, яка на ніч приходить до нас, часто моляться. До бабусиної хати приїхала рідня з Києва. Вони знову говорять про війну, обстріли, оборону, Київ. Кажуть, що мої рідні, у теробороні столиці. Я не знаю, що це, але відчуваю тривогу.
Татко телефонує мамі, і каже, що все буде добре. Що він зробить все для того, аби я жив у вільній та незалежній країні. І ми віримо йому… Любимо, і чекаємо… А мама знову молиться… Я відчуваю стук її серця, а вона все пригортає мене до себе”.
Юлія Антонюк.
