Ольга Олексіївна та Іван Володимирович Мишаки із села Згорани живуть у парі 60 років. Найголовніше у подружньому житті – це довіра, – кажуть чоловік та дружина..
І хоч їхній «подружній стаж» сягнув восени 60-річної позначки, однак і досі у їхніх очах світиться щира любов і турбота, варто лише їм поглянути один на одного. Романтики на початку їхнього подружнього життя було дуже мало, бо обоє – з ранку до вечора працювали у місцевому колгоспі (Ольга Олексіївна – зоотехніком, Іван Володимирович – трактористом), тримали чимале господарство та обробляли ще й свої городи, пише газета «Новий погляд+».
Ольга Олексіївна (у дівоцтві – Шевченко) – східнячка, родом із Черкаської області. Народилася в селі Роги поблизу Умані. У 1958 році закінчила зоотехнічний технікум в селищі Талянки поблизу, хоча мріяла про навчання у педучилищі, бо закінчила сім класів школи на відмінно. Та батько відмовив: мовляв, 35 кілометрів по бездоріжжю добиратися, хто ж сумки буде тягати? А так близенько, 10 кілометрів можна й велосипедом заїхати.
Після закінчення технікуму усіх його випускників направили усіх на Західну Україну піднімати …. колгоспи.
«Попала я саме на той період, коли з кожним роком укрупнювали колгоспи, – пригадує свою історію життя Ольга Олексіївна. – У Луцьку, куди нас привезли для розподілення, ткнула пальцем на карту Волині, де були самі озера: на Шацьк. Приїхала туди, а звідти направили в Грабове. Через два місяці Грабівський колгосп з’єднали зі Світязькими Смолярами, а мене перевели в Острів’янський, ще за трохи часу його з’єднали з Піщанським. А Ольгу направили у Самійлицькій колгосп, який за трохи приєднують до Згоранського. І то все – за три роки часу! На той час у підпорядкуванні Згоранського колгоспу було аж вісім сіл. І мені в кожне з них треба було їздити. Бувало, що за день три машини міняла, поки все треба було зробити».
У розмові Ольга Олексіївна пригадує й те, що там, на своїй малій батьківщині, мала хлопця, котрий пішов до армії та потрапив служити у Москву. Та й вона думала, що відпрацює два роки на Волині та повернеться додому. Зрештою від хлопця отримала листа, в якому той написав, що знайшов собі дівчину, доньку одного з воєнних начальників, тож там і хоче залишитися.
«Я ж залишилася працювати у Згоранах, жила на квартирі в тітки Марії. Якось вона й каже, що повернувся її кум-сусід з армії, – пригадує Ольга Олексіївна. – Перший раз я його побачила у клубі на танцях. Як зараз пам’ятаю, ми з подругою танцювали біля сцени, і тут відчиняються двері і заходить він: з чубом, у білому светрі під комір. Питаюся у Віри, хто то такий? Вона ж каже: та твій сусід! Наступного дня тітка Марія стала знову виряджати мене у куб на танці, мені ж іти не хотілося. А тут вона Івана побачила та й гукнула йому, щоб забрав і мене, бо одна не піде. Тоді ми і до клубу разом пішли, і з клубу разом уже верталися. Так і пішла любов….»
Іван виявився на три роки старшим за Ольгу. До армії закінчивши місцеву школу, вчився у Володимир-Волинському технікумі, після чого поїхав на заробітки у колгоспи у Центральну Україну. Пригадує, як пасли 330 корів на полі, а поблизу хлопці будували дамбу. Потім там, на тому полі, стало Каховське море (водосховище). Їздив і піднімати цілину, звідки «весною Хрущов забрав їх в армію», хоча хлопці його віку мали призиватися на пів року пізніше.
Повернувшись зі служби, пішов працювати у місцевий колгосп трактористом. Зустрів на танцях у клубі й свою Ольгу, вечірні прогулянки під зорями з якою пригадує ще й досі. А в 1961 році, на 9 жовтня, на день народження Івана Володимировича, розписалися та зіграли скромне весілля на 35 чоловік. Згодом у 1962 році у серпні у молодої пари народилася старша донька Любов (зараз живе поблизу Києва, у Фастівському районі). У 1966 році народився син Микола, котрий тепер живе у Згоранах.
«Робота зоотехніка на той час важка була, – пригадує Ольга Олексіївна. – Бувало, як поїдеш по селах або худобу здавати у Нововолинськ – то на цілий день аж до пізнього вечора. Задумали ще будувати свою хату. От свекруха і каже, що до нової хати треба й хорошу честь робити: що ж вам двоє діток? Треба третє….
І от через 12 років після народження сина у подружжя народилося найменша донька Наталія. А через два роки, у 1980-му, родина вже увійшла в свою нову простору хату. Допомагала з дітьми та господарством свекруха, з якою прожили у мирі та злагоді.
Був у Ольги Олексіївни ще один етап в житті, коли їй, 33-річній працівниці колгоспу, керівники району запропонували очолити Згоранську сільську раду. Зізнається, було важко прийняти рішення, адже за пару днів до того родина пережила важке горе – трагічну загибель свекра. Пригадує, як після сесії сільської ради, де її обрали головою, ще два тижні ходила на ферму, бо ж боялася йти на нову посаду. І якби не треба було вчителям, медикам та іншим працівникам зарплату оформляти – то б і не наважилася.
Потім Ольга Олексіївна працювала касиром та на інших посадах в сільській раді. Звідти, маючи чималий трудовий стаж, вийшла на заслужений відпочинок.
«Хазяювали ми, не лінувалися, – розповідає Іван Володимирович. – Тримали і по дві свиноматки, по дві корови, кобилу тримали, по 12 овечок бувало годували. Обоє – по роботах були, але все ми робили по хазяйству разом! Все разом скрізь: і в городі, сіно робили, і в господарстві поралися, фундамент разом заливали на нову хату, блоки разом носили».
Більше двох десятків років Іван Володимирович пропрацював шофером у санаторії «Згорани», бо сумлінному працівнику поручали найбільш відповідальні поїздки. І хоч обоє були на роботах, в різних колективах, він – завжди у поїздках, вона ж – зоотехніком також об’їздила всі райони, проте ні ревнощів, ні підозр ніколи не було, бо головне, кажуть, у сімейних стосунках довіряти один одному.
У жовтні було 60 років, як вперше подружжя ступило на рушничок щастя.
«За роки, які прожили разом, ніколи не сварилися, слова поганого від свого Івана поганого не чула, – розказує Ольга Олексіївна. – Терпіння, довіра, любов, підтримка – те, що справді важливо в родині».
Зараз Ольга Олексіївна та Іван Володимирович тішаться сімома внуками та чотирма правнуками, бо це – найголовніше у житті.
