Шачанка Марія Копитко у 60-х роках минулого століття працювала на місцевій хлібопекарні, приміщення якої згодом слугувало для виготовлення газованих напоїв. Воно й зараз знаходиться неподалік опорного навчального закладу нашого селища.
Про це пише газета «Шацький край».
Жінка прийшла на роботу в 1963 році. Представники колективу працювали у декілька змін. Одна з них налічувала п’ять фахівців: майстра, лаборанта, тістоміса, пекаря і пакувальника.
У заміс так званого «хрущовського хліба» додавали п’ять видів борошна: 4 кг горохового, 15 кг кукурудзяного, 2 кг пшеничного та відбійного, майже 20 кг висівок. Згодом до його складу входили лише пшеничне (житнє) борошно та висівки.
Інгредієнти змішувалися за допомогою електричного тістоміса, насадка якого нагадувала форму лопати. Спершу тісто порційно накладали на тарілку та важили по 1 кг. Після цього його перекладали у форми, що нагадували цеглини.
А якщо шачани відзначали велике державне свято, вибори голови сільської ради або депутата, то ще й випікали до 5 тисяч булочок з пшеничного борошна, яке на той час було великим дефіцитом. Тісто для здоби місили на основі борошна першого ґатунку, маргарину та цукру.
Булочки було надзвичайно складно формувати: нестерпно боліли не лише руки, а й усе тіло. Не менше таких виробів виготовляли під час навчального року, адже трикопійчана булочка та чай за дві копійки становили традиційний сніданок для школярів. Згодом асортимент розширився, і шачани отримали змогу споживати не лише хліб, а й батони та плетінки.
Пані Марія пригадує, що була спритною та невтомною, і усі ці процеси їй вдавалося виконувати найшвидше та найкраще.
«У ті складні часи ретельно контролювали постачання та використання будь-якого виду борошна й хлібобулочної продукції. Не дай, Господь, пропасти хоч одному виробу. Булочки, наприклад, довіряли виготовляти лише певним особам, які вміли відважувати тісто до єдиного грама. А ми усі – живі люди й за цілісінький день тяжкої праці заслуговували взяти додому хоч по буханці хліба. Представниця спеціальної служби оглядала нас із ніг до голови, чи бува, не заховали під одягом хоч жмені борошна. У разі чого, вела до завідувача підприємства, аби він «прочитав лекцію».
Микола Портний був надзвичайно доброю людиною і після тих «лекцій» тихенько, аби ніхто не чув, шепотів:«То вже ж візьміть, дівчата, по буханці, але так, щоб ніхто не побачив», – розповідає жінка.
Печі на той час називали «люльками». Вони вміщували 420 буханок хліба, які для рівномірного пропікання обертав спеціальний механізм.
Хлібобулочною продукцією забезпечували усі села району, харчувальні заклади, дитячі табори, та навіть возили в Томашівку. Житній та пшеничний хліб також доправляли на Грабівську прикордонну заставу.
