Дружина 54-річного Михайла Шелестака, який посмертно став донором серця для 13-річного Максима Давидюка з Волині, потерпала від цькування родичів з боку покійного чоловіка. Ті звинувачували жінку в тому, що, мовляв, давши згоду на трансплантацію, продала органи за велику суму, тим самим нажившись на біді.
Про це Надія Шелестак розповіла в ефірі соціального токшоу, пише ІА Волинські Новини.
Драматична історія жінки, яка втратила чоловіка, але врятувала чужу дитину, сколихнула всю країну. Першим на трансплантацію органів батька погодився старший син. Зрештою і дружина зрозуміла важливість змоги дати шанс на життя іншим людям.
Своїм вольовим та, мабуть, найскладнішим у житті рішенням пані Надія врятувала п’ятьох важкохворих людей, яким пересадили від її померлого чоловіка легені, нирки, печінку та серце.
Серед реципієнтів дивом опинився і 13-річний мешканець села Зарудці Камінь-Каширського району Максим Давидюк, який став першою дитиною із пересадженим в Україні серцем.
Родичі дорікали, що «продала органи чоловіка і заробила мільйон»
Пані Надія зізнається, що рішення підписати згоду на трансплантацію органів покійного чоловіка Михайла їй далось важко. У цьому її переконав старший син Мар’ян.
«У чоловіка стався крововилив. Але серце ще билося. Він перебував в лікарні у Львові. Я сама бачила, що чоловік вже не буде жити. Як швидка приїхала, він вже не говорив, тільки серце билося ледь-ледь. Через добу до мене приїхали лікарі і запропонували підписати згоду на трансплантацію органів. Я вирішила, що хай буде те, що буде. Підписала документ. Все відбулося за законом», – каже жінка.
Ледве стримуючи сльози, вона поділилася власним болем: «Моя родина мене підтримала, бо не було коли дзвонити і радитись. Я потім розповіла їм про своє рішення. А ось родичі покійного чоловіка, особливо його братова, дорікала, казала, що я мала за це великі гроші взяти. Я місяць ходила і плакала. А люди казали, мовляв, Надька здала хлопа на органи і має мільйон. Ще родичі чоловіка казали, що я винна, що він помер. Але я що? Хіба ж його забила?» – бідкається вдова.
Натомість жінка каже, що її старший син показував фото врятованого Максима і запокоював: «Дивись, мамо, тата нема, але хлопчик живе. Його серце б’ється».
Операції з пересадки органів повністю оплачує держава
«Я хотів вам подякувати за найскладніше рішення у вашому житті. Я спілкувався і з іншими родинами, які давали згоду на трансплантацію, й розумію, через що вам потрібно було пройти. Але наші лікарі роблять все можливе для порятунку життя будь-якого пацієнта, у тому числі й вашого чоловіка. Є процедура, яка підтверджує смерть головного мозку. І такі дії вчиняють лише за повної впевненості лікарів, що допомогти пацієнту нічим уже не можна», – зазначив генеральний директор Українського центру трансплант-координації Дмитро Коваль.
Він наголосив, що рішення про смерть мозку ухвалює не одна людина, а цілий консиліум лікарів. Письмову згоду на використання своїх органів після смерті людина може дати ще за життя і посвідчити її у сімейного лікаря. Пацієнт, який потребує пересадки органів, має звернутися до будь-якого центру трансплантації – їх в Україні 25.
«Ніхто в Україні із тих, хто дав згоду на пожертву органів близької людини, не отримав ні копійки, так само, як і люди, які отримували ці пожертви, нічого не сплачували. Операції з пересадки органів повністю оплачує держава», – акцентував Дмитро Коваль.
«Зелене світло» загориться тільки тоді, коли на іншому боці буде «червоне» – смерть мозку
Натомість заступниця міністра охорони здоров’я у 2014-15 роках Наталія Лісневська зауважила, що доки людина жива, її згоду на донорство органів ніхто не бачить. Вона у закритій системі.
«Зелене світло» загориться тільки тоді, коли на іншому боці буде «червоне» – смерть мозку. Дані про донорів та реципієнтів вносять до Єдиної державної інформаційної системи трансплантації. Система надійно захищена», – переконує посадовиця.
Побачила дитину, в грудях якої б’ється серце її коханого, та чоловіка, який дихає його легенями
Віктор Бабій – перший в Україні пацієнт, якому провели трансплантацію донорських легень в Україні. Із діагнозом бульозна емфізема легень відлік його життя йшов на місяці.
Чоловік пригадав, як йому зателефонував лікар і сказав негайно їхати в лікарню, бо знайшовся донор. Зізнається, що відчував і радість, і розгубленість, і страх.
«Але в мене іншого виходу не було, бо рахунок йшов на місяці. Після операції я дихав – і це було головним. Раніше сходами не піднявся би, а зараз можу. Я вдячний пані Надії та її дітям, які дали дозвіл на трансплантацію і своїм вчинком врятували мені життя», – усміхається Віктор.
Як поінформував кардіохірург Ігор Гуменний, нині його пацієнт живе звичним життям, ходить у магазин, планує майбутнє й очікує народження онуків.
Після знайомства із врятованим чоловіком пані Надія зізналася, що як його побачила, трошки відійшла і їй стало легше. Вкотре жінка переконалася, що ухвалила правильне рішення.
«Живи здоровим і пам’ятай мене»
Понад три місяці тому сину волинянки Тетяни Давидюкпересадили серце. В Україні таку операцію провели вперше.
Каже, що якби не пересадка, її 13-річного сина вже не було б серед живих.
«Час йшов не на нашу користь. Залишалися лічені дні, і якби не знайшовся донор, ми його уже поховали б. 22 липня, коли він прокинувся, у сина раптово стався інсульт. На той час з ним була бабуся. Вона до нього говорить, а він дивиться в інший бік. Потім він вийшов на вулицю, пройшовся до паркану, а назад іде й плутає ногами. Вона його потягнула, посадила у крісло, зателефонувала мені. Я приїхала. Дивлюсь, а стан його дуже тяжкий: перекосило обличчя, відняло руку й ногу. Нас повезли у районну реанімацію. Медики довго не наважувались повідомити нам невтішний діагноз – дилатаційна кардіоміопатія. Кажучи простою мовою, серце дитини збільшилося й не перекачувало кров, а лише пульсувало», – не може стримати сліз жінка.
Мати хлопчика зізналася, що одразу все зрозуміла, бо, на жаль, знайома із важкою хворобою, яку виявили у її сина. На неї хворіли троюрідні брати Максима.
«Одного у 17-річному віці прооперували в лікарні у Мінську, та він не отямився після трансплантації. А інший їздив на пересадку до Індії, але, на жаль, не дочекався донорського серця. Я подумала, що все, це вирок. У серпні нас скерували на МРТ до Києва. Чекали результатів два тижні. Для Максима це було велике навантаження. Його стан погіршився, почалася ядуха, а згодом – блювота. Я викликала швидку. Його трусило, він синів. Ми зрозуміли, що потрібно стати у чергу на пересадку серця. В черзі у Львові він був 60-м. Максим не знав про свою хворобу. Ми сказали йому, що переїжджаємо у Львів на лікування», – ділиться гірким досвідом жінка.
Генеральний директор Українського центру трансплант-координації Дмитро Коваль розповів, що на момент трансплантації Максим був у критичному стані. Окрім цього, були й інші показники, за якими саме він мав першим отримати анатомічний матеріал.
Тож, коли одного пізнього вечора Тетяна Давидюк побачила на дисплеї телефона фото завідувача відділення Романа Домашича, яке висвічувалося під час дзвінка, похолонула. Знала, що медик міг подзвонити у двох випадках: або Максима вже нема, або знайшли донорське серце.
«Лікар повідомив, що є донорське серце. Мене скував страх, бо це – великий ризик. Ми поїхали до лікарні здавати аналізи на сумісність. Це означало, що якщо орган підходить, наступного дня зранку потрібно бути в лікарні й готуватися до операції. За хірургічне втручання ми не платили нічого. Реабілітацію теж оплатила держава. Далі через чотири тижні нас виписали додому, де вже Максим проходить реабілітацію коштами батьків та небайдужих. Нам допомагає наша Любешівська територіальна громада», – розповіла жінка.
Насамкінець врятований Максим запропонував Надії доторкнутися до його грудей і відчути, як б’ється серце її чоловіка.
«Живи здоровим і пам’ятай мене», – обійняла його у відповідь жінка.
На фото – Михайло Шелестак, який посмертно став донором органів для п’ятьох важкохворих людей, зі своїм первістком. Надія та Михайло Шелестаки народили і виховали двох дітей.
