Мешканець Луцька Дмитро Калашев активно займається загартовуванням із 16-ти років, з далекого 1986-го.
Почав здобувати цей досвід із поступового обливання холодною водою, пише ІА “Волинські Новини”.
Ще раніше, 1980 року, він вперше побачив по телевізору Порфирія Корнійовича Іванова, який не тільки ходив по землі, по снігу босоніж, а й виробив свою життєву філософію співіснування людини та природи. З того часу Дмитро вважає його своїм учителем, прочитав багато його праць і багато чого для себе зрозумів. Із лікарями ж конкретно ніколи не консультувався щодо цього оздоровлювального заняття.
«У холодну річку головою об лід, звісно ж, я одразу стрімко не пірнав – починав загартовуватися поступово. Сідав у ванну та починав обливати ноги вище колін та руки вище ліктів. Дні три-чотири я так пообливався і згодом відчув, що вже можу стати під холодний душ. Потім став купатися у відкритих водоймах, незалежно від пори року», – поділився досвідом лучанин.
Він не вважає себе аж таким уже затятим моржем, а просто людиною, якій подобається купатися в холодній воді. Друзі й рідні підтримують його захоплення, хоч і не завжди фізично, але морально – точно. Та й сам він купається під настрій: в першу чергу, аби загартувати свій дух, а заодно й тіло, коли в людини пробуджується центральна нервова система.
Один із таких оздоровчих днів він розпочинає так:
«Підйом о 6:20 – і на річку: просити в природи здоров’я собі, рідним, усім людям. Занурююся у воду, плаваю, а тоді виходжу на берег задоволений, щасливий. Посміхаюся, і навколишні це бачать, відтак у них теж настрій покращується. Це ланцюгова реакція, бо довкола хорошої людини завжди хороші люди».
Дмитро також не приховує, що всі ми – діти природи, живемо на одній кулі, і нас народила матінка-Земля. Тому маємо поважати не тільки її, а й одне одного, незалежно від віри, релігії, яку кожен із нас сповідує, або й ні. У цьому сенсі купання на Водохреще, безумовно, вважає ритуалом, але без надмірного фанатизму. Бо річка, на його щастя, є кожного дня.
Чоловік ще музикант, автор й виконавця пісень, зокрема й власних.
«Коли не обливаюся, то в мене починається творчий простій. Коли ж знову починаю, то в моїй душі завжди пробуджується поезія. Як і розуміння того, для чого я живу на цій Землі», – зізнався Мана. Саме таке псевдо він має у музичних колах Луцька.
Звісно ж, у своїх віршах він згадує і воду, і природу… Декілька власних поетичних рядків наспівав наостанок, наче в подарунок на зимові свята не тільки мені, а й нам усім:
«Де ріка тече за край, де лісів співучий гай, де дівчина ходить та, що чека тебе-е-е… Гуля вітер по землі та й шепоче щось тобі. Ніч покаже зорепад, листя встелить шля-а-ах».
Світлана ЗОЗУЛЯ
Фото автора та з архіву Дмитра Калашева
