Маловідомі подробиці про те, як у волинському селі через радянського партизана повбивали й спалили невинних людей
У роки Другої світової війни українцям багато біди завдали не лише німці, а й радянські партизани. Про це десятиліттями мовчали, і лиш тепер починають спливати страшні факти. Свідченням того, що пам’ять жива, є пам’ятник на хуторі Заполона біля села Яревище донедавна Старовижівського району Волині. Тут є братська могила – розстріляне й спалене через партизана весілля. Загинуло майже тридцять невинних душ, – пише Вісник+К.
Запросили озброєного чужинця на гостину
Від часу трагічних подій минуло 77 з гаком літ. Але ще живі свідки, які переповідають про кривавий день 12 лютого 1944 року. Серед них – Домна Бідзюра. Їй тоді було всього сім. А в пам’яті досі стоїть лапатий сніг, що кружляв над нареченими, а потім – червоні плями на подвір’ї, де гуляли весілля.
– Партизани зробили дуже багато врєда, – плаче.
І розповідає, з чого усе почалося:
– Те весілля гуляли у нашої хрещоної мами Харитини – вона дочку видавала замуж, Гликерію. Нас у батьків було шестеро дітей, найменшому, Володі, всього рік і п’ять місяців, а мамі – сорок два. Вона стала нам варити вареники. Сім’я велика, багато треба. Спішила, бо хотіла ж помогти щось кумі. І таке сказала: «То вже мені й вмерти нема коли…» А батько відповів: «То біжи, а я сам вареники доварю».
Домна сиділа на припічку і спостерігала за тим, що у хаті робиться. Згадує, як раптом зайшов озброєний чоловік у шинелі:
– То був партизан. Він відбився від своїх і просив, щоб хтось його відвіз у Гуту (село на кордоні з Білоруссю – авт.). А в нас у хаті були люди. Хтось і каже: «А нащо Гута? У нас тут весілля – ходіть, погуляйте». І він туди пішов.
Наречена присягала чекати з війни іншого
То було на Трьох святих, у неділю. До шлюбу стали Гликерія та Фокій.
– Взагалі на Трьох святих весілля не робиться, – розповідає педагог-організатор гімназії села Яревище Тамара Бідзюра. – Батюшка зразу їм відмовив. Але молоді просили, наполягали. Бо їх мали в Германію відправити на роботи, а жонатих не брали. І так воно, певно, вийшло, що не було благословення Божого.
Переказують, були різні знаки. І колесо від підводи нареченого відлетіло, коли їхав до молодої, і весільний хліб господині не вдався.
– Не любила Лукерка Фокія, мені її брат Гнат розказував, – згадує баба Домна. – А любила вона другого – Романа, з ним стрічалась. Коли його забирали на войну, прощалися, він питав: «Ти будеш мене ждати?» – «Буду». – «То на, Євангеліє поцілуй». І вона поцілувала. Присягла, що ждати буде. Але її заставили замуж виходити.
Старожили згадують, що Гликерія дуже гарна була. А впросили її йти за Фокія, бо його мати Ганна Сех овдовіла – щоб у хаті лишився господар.
Весілля було у розпалі. Гості пили-гуляли, грали музики. Добряче напоїли і заїжджого партизана. Він заснув, а молодь взяла його зброю і почала з неї «пулькати». А неподалік їхали поліцаї (з місцевих). Почули стрілянину – і на хутір завернули. Здогадались, що там є партизани.
– А перед тим батько мамі каже: «Піду додому, попораю і гляну, як там син наш». Бо малий Володя лишився вдома зі старшою сестрою, а ми пішли на весілля. Я побігла за татом, а осталась там мама і сестра Катерина. Вже були у хаті, дивимось – їдуть три підводи, а на них люди у зелених плащах. Поліцаї. «Ой-ой, щось то недобре», – сказав батько, а потім ми почули, що сильно стріляють. Коли стихло, побігли туди шукати маму.
Молоду впізнали по косі та недогарках одягу
Картину застали страшну. Хата молодої вже палала. На подвір’ї у калюжах крові лежали вбиті та поранені. Серед них – Дарочка, яка першою вийшла з хати до непроханих гостей й отримала кулю.
– «А де ж моя жінка?» – у всіх питав тато. Але ніхто нічого не знав. Він зайшов у хату, а там – вогонь. Почув крик: «Рятуйте, хто є живий». А то в коморі люди були закриті. Кинувся батько до них, одщипнув, щоб освободити, і вхопив на руки маленького хлопчика, який лежав при дверях, Терешка. Як зараз бачу, він тримає в руці затиснутий вареник, а батько виносить його. А позаду страшний вогонь, як це зараз в кіно показують. Не дай, Боже, що то було.
– Врятував дитину? – запитую.
– Та де там. Потім ми побачили, що Терешко вже був убитий. Ніхто звідти живий не вийшов, – плаче жінка.
Убивця втік в Англію і шкодував, що прикінчив не усіх
Що там сталося, потім Домні розповіла її сестра Катерина. Коли поліцаї наїхали, пробудився партизан, взяв зброю і в бік підвід пальнув. Сам втік, а ті давай по весіллю стріляти. «Отакий подвиг зробив», – кажуть люди. Першою вбили Дарочку, яка вийшла з хати, щоб усе розказати. За нею – усіх, кого бачили. У дворі куля наздогнала молодого.
– Молода поклала на лаву вінок, а сама під стіл полізла. За нею – й усі гості. Так їх обгорілих потім і знайшли. Впізнавали по залишках одягу. Лукерку ще й по косі. Коли у хату зайшов поліцай Кирило Зварич, а всі ж його добре знали, Катя кинулась бігти в іншу кімнату. В спину кулю пустили, – розповідає Домна Максимівна. – І вижила! О, вона до дев’яноста літ дожила і не так давно померла. Її поранена баба і мама підсадили – і вона через вікно вилізла. Але тоді ніхто не знав, чи до ранку Катя дотягне, бо у неї куля в боку застрягла. Німці допомогли. Їх визвали і розказали, що сталося. «Люди невинні. Коли хто є живий, переказуйте, хай приходять, будемо лікувати», – так сказали. І батько сестру повіз.
– А як склалася доля Зварича, який розстрілював людей? Чи не мстили йому та його родині сім’ї загиблих? – розпитую у селі.
– Що ви, у нас люди дуже толерантні, – каже вчитель зарубіжної літератури Марія Стецюк. – Ніякого самосуду не було. А сам Зварич виїхав в Англію. Селяни розповідають, що він за кордоном став священником. А вдома його заочно судили.
– Хоча до нас делегація з Англії прибула – такий кортеж крутих машин їхав під хатою до могили, у якій поховали кісточки спалених на весіллі, – розповідає її колега Тамара Бідзюра. Вона, до речі, теж багато знає про ті події, бо була невісткою сестри убитого нареченого Фокія. – Свекруха врятувалася, бо втекла на болото. Її й інших, хто кинувся навтьоки, заховав дим з охопленої вогнем хати. Розповідала, що одну дівчинку Зварич тоді пожалів. А коли потім йшов над ним суд, то прислав з Англії їй листа, що дарма її не прикінчив. Бо вона потім давала свідчення. Знаю, що пораненого нареченого Фокія принесли у хату матері. Дуже журився, що френч, якого позичив на весілля, був прострілений і весь в крові. Так і помер. Поховали його окремо від молодої.
А серед тих, хто врятувався, була вагітна Текля. Через стрес на снігу народила тоді мертву дитинку…
Про трагедію зняли кіно
На пам’ятнику, який звели на місці злочину, вибито 25 прізвищ загиблих. Його встановили стараннями покійного голови села Василя Туся. Доглядають могилку з постаментом учні місцевої школи. А педагоги кажуть, що з подвір’я забрали загиблих, які прийшли на весілля з довколишніх сіл, тому жертв було не менше трьох десятків.
До речі, за Союзу про цю трагедію зняли цілий фільм «Горіла сосна, палала…». У ньому брали участь справжні молодята з Яревища Людмила Зубчик і Володимир Старчук, а також Тамара Бідзюра та її рідні. Серед лютої зими приїхали кіношники з «Укртелефільму» і знімали, як грали весілля. Розмальовані брички для кіно привезли з Шацького національного парку. Навіть знайшли скрипаля Йосипа, який грав на весіллі у 1944-му!
– Правдиво показали трагедію? – запитую думку селян.
– Не зовсім. Зробили, що то німці винні, про партизана – ні слова. Потім, як фільм був готовий, то ще щось про Зварича вирізали, – розповідають люди і додають: – Знаєте, одне недобре: на пам’ятнику написали, що люди загинули від рук німців. Навіть у метриці записано, що усіх побила німецька поліція. Але це неправда. То ж були свої, місцеві.
Та поки міняти надпис ніхто не береться.
А ще пригадують, що на могилі Гликерії був коханий Роман, якому присягала. Вернувся з війни живим. Довго стояв і плакав…
Наталія КРАВЧУК
