Колись короваї випікали чи не всі господині. А тепер таких майстринь одиниці на цілий район або навіть декілька районів. Власне, до них і звертаються хрещені батьки чи старости перед одруженням молодят.
Про це пише газета «Шацький край».
На Шаччині серед коровайниць, що вміють виготовляти гарний, пухкий та смачний весільний хліб, відома Наталія Зуб. Мабуть, їй через те вдається коровай, бо має гарну дружну сім’ю, добру вдачу та з великою відповідальністю ставиться до улюбленої справи. На одному зі святкувань Дня селища Шацьк жінка стала переможницею конкурсу «Кращий коровай». За останніх десять років вона створила сотні короваїв, весільних калачів, пирогів та іншої випічки.
Пані Наталія з юних років мріяла стати кондитеркою та доля ще довго водила її зовсім іншими шляхами. Спершу здобула технічну освіту фрезерувальниці, згодом стала спеціалістом з технічного планування на підприємствах легкої промисловості та працювала за цими професіями. Далі продовжила свою трудову діяльність у фінансовому відділі та Управлінні Держказначейства району. І лише коли за певних обставин довелося залишити роботу, зайнялася весільною випічкою.
Якось на запрошення сусідки Наталія пішла подивитися на її коровайний витвір та й подумала: «Чому б і собі не спробувати?». Тим більше, що ця справа близька її серцю з дитинства, адже мама була шанованою коровайницею у селі Вишнівка Любомльського району, звідки родом жінка.
Вона й досі пам’ятає, як до їхньої оселі сходилися мамині помічниці, аби разом розпочати та завершити цю складну відповідальну справу, засновану на давніх українських традиціях. А хіба можна забути такі моменти, коли рум’яний запашний коровай так виростав у печі, що аби витягти його звідти , доводилось вибивати цеглини?! Тому моя співрозмовниця не заперечує, що вміння готувати та пекти їй передалося у спадок.
І варто було кулінарній майстрині спекти лише перший невеличкий коровай, оздоблений в українському стилі, як люди почали цікавитися та розповідати одне одному про її вміння працювати з тістом. Спершу жінка пекла на прохання близьких та знайомих, а згодом коло замовників значно розширилося. І на теперішній час її вироби, не враховуючи населених пунктів району, повсякчас вирушають у далекі міста України та ближнього закордоння: Луцьк, Рівне, Хмельницький, Київ, Брест, Варшаву. Усіх їх годі й перелічити. І коли одні й ті ж клієнти повертаються через чотири роки знов, то це зайвий раз дає змогу впевнитися у тому, що людям сподобався виріб, як на смак, так і на вигляд.
Рецепт свого особливого короваю пані Наталія створила завдяки багаторазовій практиці та запозиченому досвіду інших майстринь, хоча кожна з них неохоче ділилася власними секретами. І вже на теперішній день інтуїтивно відчуває чого бракує у тісто, скільки його ще треба місити чи пекти.
Аби так само смачно можна було поласувати коровайними прикрасами, замінила прісне тісто на пісочне. На її весільній випічці милують погляд так звані «шишечки», колоски із зелом, “квітнуть” троянди, соняшники та інші квіти; “тріпочуть” крильцями малі птахи та лебеді, що символізують вірність і кохання. Усе це, увінчане гронами калини та барвінком, згодом красується та духмяніє на святковому столі.
У весільну пору майстриня щотижня має якщо не одне, то декілька замовлень. Було, що найбільше за тиждень виготовила аж шість хлібів.
«Оскільки коровай випікається протягом трьох днів, то часто доводиться відкладати усі домашні справи, не спати ночами та добряче напереживатися, аби вчасно впоратися із замовленнями та не соромитися за власні вироби», – каже жінка.
Для роботи пані Наталія має перевірену роками муровану піч та усе необхідне. З тістом, яке місить руками не менш як годину поводиться, немов з дитиною, вкладаючи у нього свою любов та турботу. Бо чим краще воно вимішане, тим смачніший хліб. А у процесі випікання кулінарка дотримується давніх звичаїв: саджаючи та виймаючи коровай, хрестить і просить у Бога благословення. Окрім цього, виконує особисті побажання замовників, які також пов’язані з їхніми регіональними звичаями.
Оформлення обрядового хліба також потребує чимало часу, старань та терпіння. Тож допомагає у цій кропіткій справі донька Юлія. А обов’язок чоловіка Олександра – витопити піч. Він знає скільки і якої деревини туди слід покласти, аби досягти потрібної температури.
«Якось «допомогли» і онуки, одного разу, напередодні престольного свята, я працювала аж до третьої години ранку. І закінчивши роботу, лягла зі спокійним серцем відпочивати та спала довше звичайного. А коли встала та вийшла на кухню, то мало не оторопіла, навіть запитала сама у себе, чи бува, не сплю, бо рум’яна скоринка одного з коржів повністю зникла. Тож довелося відкласти підготовку до свята та негайно усе переробляти. Після цього випадку і Данило, і Євген добре знають, що не можна чіпати готовий виріб та питаються дозволу, аби пригоститися залишками коровайних прикрас», – з усмішкою пригадує Наталія Григорівна.
Читайте також: Майстриня з Шацька: викладає на полотні усе прекрасне, що заховане у середині душі
Ось так у доброзичливій атмосфері дружнього родинного кола і народжується обрядова випічка, яка є символом єднання молодої пари.
«Колись весільний обрядовий хліб так вишукано не прикрашали. А от сучасний коровай – це не лише оберіг, а й справжній витвір мистецтва. Тому кожен мій виріб – єдиний та неповторний. Прикрашаючи його тістяною символікою, у мене вистачає фантазії, аби щоразу придумувати щось нове. Адже на весільному столі коровай займає найпочесніше місце перед молодятами, щоб життя їхнє було таке ж багате і красиве, щоб завжди був хліб на столі і достаток у хаті», – зауважує пані Наталія.
Нещодавно жінка відзначала свій 60-річний ювілей. Зі святом її вітали не лише рідні та близькі, а й вдячні клієнти, які повертаються до майстрині, аби отримати найсмачнішу та найгарнішу оберегову випічку.
Читайте також: Надія Редько з Шацька: раціоналізм в роботі й романтизм в душі
