Надія Омельянівна називає себе «бандерівкою». Називає на Волині, тут у нас, де це звучить гордо і водночас страшнувато. Але вона не боїться. І на це є свої причини…
Про нашу землячку, яка у прямому розумінні цього слова відстоювала Україну. Надія Омельянівна Свирид родом із Волині. Життя і доля закинули її далеченько від рідної домівки. Але й тут, будучи, вона все своє життя працювала, говорила і доводила: я – українка. І це не просто слова.
Ми фактично мало що знаємо про те, як і чим жили люди у той невтішний час. А що там, як там, чому так? Щоб зрозуміти це – треба усе прожити, відчути смак страждань та репресій.
Відтак, новостворений ютуб-канал «Рожева душа» – волонтерки Анастасії Рудик з відеоператором Олександром Слободою висвітлює справжні реалії життя волинян, демонструючи у відео благодійну тематику із закликами до волонтерства та допомоги власним небайдужим прикладом.
ВІЙНА
12 березня арештували, на 10 років…за бандерівців. Я – родовита бандерівка.
Я ще за часи Польщі народилася і у школу ходила. Крім цього, 2 чи 3 класи класи закінчила, бо тоді німці прийшли і забирали в Німеччину, бо мусили школу тоді кидати. Ховалися, вдома не ночували.
Народилися в Сильному. Там в селі проживали. Мали господарство. Батько бандерку робив, бочки… було непогано. Було що їсти, а як стала війна – усе пропало.
«Рускі» прийшли, такі бідні були: в ботінках, ноги обмотували. Німці приїдуть – було панство, гарно вдіті. Ті «рускі»…..страхіття.
А то партизани були в Лопатні. Налетять на село, то вже забирають: ложки, миски, і все – все. Бо їм треба щось їсти. І свині забирають, і сало…
В нас свиняка була така годована. Витягли її з хліва, а інший – в комору зайшов і все сало забрав.
Вони не цікавились, як хто буде жити, аби їм було добре.
РОБОТА У ЛУЦЬКУ
Я поїхала в Луцьк. Там я получила савреде в обласній редакції. Мені сподобалась та робота. Але колись був шрифт, не те, що зараз друкують..
Там повчилася і приїхала в Цумань, і стали випускати газету. Я стала її ладнити.
8 березня мене преміювали, бо добра була газета. А потім..
12 березня мене арештували за бандерівців. Я – родовита бандерівка.
Спочатку тут в Цумані побувала, неділі дві. Били, катували, страшенно били. Але мені так, я думаю Бог дав. Що була сама і нікого не потягнула. Знаєте, як тоді було…
Ці наші хлопці – повстанці часом просили хліба, білизну стару. Часом як рана – треба перев’язати. Як арештують кого – не будь, то питають:
– Були бандерівці?
– Були якісь…
– А що просили
– хліба.
-А хто давав?
– Мама чи сестра…
Та й забирають того, хто давав.
Повезли мене потім у Луцьк. То там мене не били. Я у тюрмі була днів 5-6. Крепко було переповнена тюрма. Камера була не широка, туди головою, а в іншу сторону – ногами. А інша людина – наоборот, бо не влазили.
Згдом, усіх забрали на «етап». На вокзал, на вагони. То перед Пасхою було, і мама моя приїхала.
Посадили нас в машину, а народу море….страшно. А я впізнала маму, і кричу: «Мама». А той конвой, прикладом в голову… крепко били.
Приходить мама туди, куди нас погрузили і просить щоб прийняли передачу. І ніяк не хочуть. Наприкінці, відкрили два віконця маленькі..
Відчинивши двері, мама підбігла і усе кинула мені у вагон. Та й повезли нас на Донбас…
Колись Сталіно було… Спочатку на шахті на поверхні робили. Горб такий був.. Низ розносили носілками землю, в той низ носили.
Та й так було розтягнення, що не могла ложки тримати, наїстися не могла, руки попухли. Як перший раз пустили в той ствол, то кричали дівчата: «Мамочко…таточко. хто знає як….”
А шахта 5 років не робила. Пообвалювалася, але все одно тут була колія до головного штриху. І нас, як з забою витягають, ті вагончики з вуглем. Треба ж їх покронути на ту колію і пустити до ствола, щоб верх витягали.
Недовго там поробили. Не стали нас туди посилати. І туди мама приїхала. Не давали побачення. Ледь впросила. Дали на трішки, незнаю на скільки минут. Дещо мені привезла з їжі, з одягу… Але який колись одяг був… більше всього полотно… біднота була.
Мама поїхала. І скоро нас взяли на пересильний пункт. І там так: в одній стороні жінки сиділи, а в другій – мужчини. Роздягалися догола, як мати народила. А вони, всередині сиділи, начальство і провіряли чи немає ніяких ріжучих: ні ножа, ні бритви. І тоді нас організували і повезли на Сибір….
СИБІР
На Сибір везли довго, мабуть більше ніж 2 місяці. Крепко довгий ешалон такий був, багато тисяч нас було..
Де заженуть в таке місце, де якої баладни дадуть, що – не будь. А що давали? Ложечку жовтого цукру, я білого й не бачила ніколи. Кусочок риби і кусочок хліба.
Як випустили з вагону, щоб піти в зону і в барак.. Та й падаємо, одна одну піддержуємо. Вже поправилися, трошкі ворушилися. А тож на місці сиділи..
Послали на лісоповал. Тяжка робота. Але робили.. Валяли сосни і треба їх було ще розрізати… І то усе вручну. Там поробили, а опісля була так звана «Весела гірка».
Від табору не так далеко був льох, в якому було і картопля і буряк..і все таке і звідти бради все на зону і готували, нас туди женуть туди перебирати,бо ж гниє та картопля.
А вже навесні стало брудно, дощ. І така місцями глиїста земля. І де найбільший бруд – чути: «ложись». А вони йдуть по боках зроблені доріжки – вони йдуть тим шляхом. З собаками: «ложись», – ми і лягаємо. Тільки ми трішки піднімемо голову – вони відразу прикладом вдарять і бруд у рот набереш. І що хочеш -“ну піднімайся”, – кричать.
ТАЙШЕТ ( ТАЙГА)
А звідти нас в Тайшет, район там був. І як була колись з Японією війна, і тоді тих полонених змусили їх прорізати просіку від Тайшету до Братська. А це Тайга непроходжена. Ще сніг лежав. Нас женуть тією дорогою. Щодня давали ложечку цукру жовтого, шматочок риби і хліба.. одне і те саме. Як скажуть привал – як впадемо на той сніг – то піднятись не можна. А як хто відстає – то пускають собак, б’ють позаду.
Залізничну дорогу. Так було високо. І зробили ту дорогу. І там далі неподалік Братська. А вошей було страхіття. Та й загнали нас у веселикий барак. Холоднеча була.
Та й спимо.
Вигнали нас по дрова. То той хто взяв менше поліно – вертали назад щоб дві взяв. Але мусиш брати – бо б’ють. Протопили, осушилися трохи, та й на знову роботу. Пізніше переправляли через Ангару – річка в Братськ, широка річка. Переправили вагони. Там теж потяги і вагони. Грузили нас за річкою, то я запам’ятала на сьогоднішній день:
тако трохи проїхали від річки, і там село, і такі хатки невеличкі, коло хатки колодязь є і кожна хатка біла –біла. І що це за люди… чи то вивезені.. крепко багато виселених людей. З Східної України, а з Нашої Західної України- на Сибір.
Потім завезли в Монголію. Понад Байкалом їхали цілий день. Але помаленьку. А там, в Монголії так як, напів –дикі люди…в юртах живуть. На цілу Монголію – лише два міста: Улан-Батор та Сухе-Батор. Цеглу випалювати і там теж дорогу клали. Вони крепко багато мали скотарства. Але, як барана заб’ють, почистять і зварять в котлі цілого, так і їдять його. До того ж, як їдуть понад нами на верблюдах, то скажемо: «цайбайно»,- це добрий день. Одказують – «байно». Тай нас допитуються звідки, а ми кажемо – «Україна». А він взявся за голову і каже : «Ой, ой, Україна, там фрукт є».
Він такий старий, і де тільки чув, що Україна така…
Крепко великі були комарі, перенесла молярію, тяжко.. Там лікували, бо була медсестра. Утім, втратила колір через це, червона завжди була…
А опісля знову в Тайшет. Так пройшло 10 років. Батьки мені допомагали, посилки висилали.
Було й так що пропадали посилки..
При Сталіні було крепко тяжко. Була трава зелена, ми її геть вишкрібли, щоб не було нічого зеленого, щоб була чорна земля. Дав такий приказ. І дав ще такий приказ щоб нас на роботу не гонили. І то барак великий… По 120 – 150 людей.. І цілий день ми закриті, під ключем. Їсти принесуть, роздадуть тієї «баланди» і закривали, на роботу не посилали..
Так Сталін приказав. А як Сталін помер – легше стало. А були такі «рускі», але це між нами кажучи, плакали, як Сталін помер.
Нас забрали в селище Суєтіха. Там був такий будинок. І нас туди забрали. Нас тоді було до 100 дівчат, а хлопців – до 10.
І я там познайомилась зі своїм хлопцем. Думаю, привезу такого хлопця. А вони ж галичани, панькуваті такі, але гарно ставляться, відповідаючи : «прошу, перепрошую». А мої батьки… як усі… потрібно буде перекладача.. Вони ще так говорять..
Приїхали додому, а за що взятись… Одягнутись треба.. Батьки крепко бідно живуть, всі люди так жили.. А треба одягнутись, і на роботу треба, і не приписують .. І ми вирішили їхати назад, щоб заробити трішки грошей… А там шахта…
Але поїхали до його родичів, недалеко Сарни. А родичі хороші , добрі – добрі. Чоловік в Сарнах знайшов роботу, винайняли квартиру. Я вже мала йти на роботу, там побули трохи. Викликають чоловіка і кажуть йому:
«Ви мусите їхати на Сибір, бо ваша мама сказала, що через вас її вивезли, а ви розкушуєте, а вона там страждає. Отож, вас тут ніхто не припише, збирайтеся і їдьте»…
Ну і що робити. Відтак, ми вирішили приїхати до мене додому. Батько продає корівчину, і дає нам гроші. Їдемо знову на Сибір. Потрібно було їхати 8-9 діб, щоб туди доїхати.
Батько так мій плакав. Давно вже його немає, він крепко мене шкодував, такий добрий був.
Завіз нас на Рудочку, ( Дубове урочище) на Цумщину. Завіз підводою туди і сіли ми на поїзд та й попрощалися з батьком. Стою у дверях, а він схилився, та й плаче..
Так ніби зараз бачу, як він плакав. І підходить до нього перехожий чоловік і питає його: « Чому ти так плачеш», – а він відповідає: « Так ждав крепко дочку додому, а вона знову від’їджає, та й як не плакати..
Так мені це запам’яталося…
Так ми поїхали на Сибір. Приїхали і чоловік влаштувася на роботу, на шахту. І я влаштувалася туди. Там ми вже одягнулися, трішки підзаробили і стали окремо жити. Згодом, народила дочку, так тішилася.
РОДИНА
Думаю, підросте доця, і потрібно у школу її відправляти. Чого ж мені тут бути, хочу додому їхати…
Мотоцикла купили, взяли контейнера, усе погрузили і ту маму забрали. Я таку сім’ю привезла додому. Чоловік пішов у ліс на роботу. Я теж трішки у лісі робила. Щось у колгоспі давали… Вже ледь – ледь аби приписали. І батьки вирішили свою хату продати і разом побудувати з нами. Чоловіку дерево дали на хату, але треба вивезти та привезти, заплатити за постройку.
І батьки продали свою хату, а їм було – 2 кімнати і веранда в одному сторону, а нам- в іншу. І земля коло хати була … місця багато було… На корову сіно вистачило…
Жили так..
ВТРАТА БЛИЗЬКИХ
Батьки повмирали, чоловік випивав, добра не було. А в дочки був діатез. На підошвах, на нозі були такі пухирі, як сливки: лопне – і вода тече. Так мучилася..
Навіть у Білорусію їздили.. Бо там знахар був крепкий. В Чернівцях лікарня є велика, я туди потрапила по знайомству. Там повідомили, що у неї епілепсія: або вийде наверх, або – згине. Понад 49 років прожила, а опісля вже не стала говорити, і ходити. Така повна була..
Відтак, 49 років прожила. Батьки повмирали раніше. Насамперед, свекруха – параліч був.
Півтора року нерухома була. І дочка ж теж не ходила. І зробити усе треба було господарство: корови, поготів’я, свині, город. Так мені той хребет відійшов у сторону, через ту роботу. І свекруху треба було підняти, навчила її навіть їсти лівою рукою.
То свекруха вмерла, батьки повмирали..
Ну чоловіка не «було», часом був добрий і зумів усе зробити, але бувало й так, що сів на мотоцикла і повертався, коли хотів.
Потім помер чоловік – цероз печінки. Сама залищилася, жила сама, тяжко. Як зварю – то їсти не хочу, мені б полежати..
Так мені Бог дав…
