«Біля персика два рази прозівав – і ти вже персика не маєш», – розповідає волинянин Леонід Гнатюк, власник персикового саду в селі Колодеже Луцької громади.
Чотири роки тому Леонід разом з дружиною Раєю пішов на дуже ризикований крок – купив три сотні саджанців персика і заклав персиковий сад. Без знань і досвіду, але з великим бажанням робити щось особливе і мати власну справу. Про це пише «Конкурент».
Відтак, через чотири роки у саду Гнатюків росте шість сортів персика. Понад 500 дерев приносять солодкі плоди, які ще кілька років тому годі було й уявити на Волині. Сьогодні волинський персик покупці цінують нарівні з південними і закарпатськими, а сміливе подружжя з Колодежого знають далеко за межами їхнього села.
Свій незвичний для цих країв бізнес Гнатюки вирішили почати доволі спонтанно. Багато років Леонід і Рая їздили по заробітках – були у Польщі, Чехії, і навіть Німеччині. Працювали у чужих садах, доглядали чужі будинки. А потім, зрештою, вирішили: досить. Потрібно робити щось своє. Навколо їх хати, збудованої 12 років тому, Гнатюки мають кілька соток землі. Цю землю подружжя і відвело під сад. Спершу, пригадує Рая, хотіли посадити вишні, але оскільки вишень у кожного не бракує, ризикнули спробувати персик.
«Раніше ми нічого не вирощували. Це був перший досвід. Спочатку ми купили 300 дерев, а потім ще. Ми так кожного року досаджуємо, і вже зараз маємо більше, ніж 500 дерев. Найбільше ми боялися морозів. Думали, що дерева не витримають. І взагалі клімат нас лякав, адже на Волині персики, як правило, не ростуть. Нам було страшно уявити, як дерева пристосуються до наших кліматичних умов», – ділиться першими переживаннями Рая.
Дерева, на щастя, добре прийнялися, і вже наступного року потішили господарів першим врожаєм. Який, однак, Гнатюкам не довелося зібрати.
«Перший урожай у нас, можна сказати, пропав. Ми працювали у пана, поки персики дозрівали. Сонце припекло, і сезон почався на два тижні раніше, ніж ми планували. Персик раптово «запалився», дійшов і опав, поки нас вдома не було. А пан не хотів відпускати додому раніше, і погрожував, що не виплатить грошей», – розповідає жінка.
Після того Рая вже не їздить на заробітки. Хтось один і подружжя мусить доглядати сад, адже персики самі себе не зберуть. У догляді дерева складні і вибагливі, пояснює Леонід. Їх щороку треба кропити від безлічі хвороб, з-під них постійно треба вигрібати опале листя та опалі фрукти, аби раптом у саду не завелося шкідників. Інколи листя навіть вивозять подалі від саду, щоб імовірні хвороби, які могли на ньому бути, не вчепилися до дерев.
Сезон починається залежно від погодних умов. Якщо літо спекотне, то перший урожай дозріває вже в 10-х числах червня. Цього року весна була холодною, та й літо почалося не надто спекотно, а тому персики у саду Гнатюків повноцінно почалися хіба в середині липня.
«Того року ми думали, що не виживе садок. Добре, хоч дерева врятували. Два довелося викорчувати. І це все стається дуже швидко. Виходиш – ніби все добре, а за дві ночі дерево може скинути все листя і зачахнути. Найстрашніша пора – це березень-квітень. Цвіт розпускається, а вночі така мінусова температура – це великий стрес для рослини. Персик зими не так боїться, як весною цього перепаду температур», – пояснює чоловік.
Коли садок дозріває, біля нього відпочивати не доводиться. Одні фрукти треба зібрати, інші – прибрати з-під дерева. Треба підпирати гілки, які ломляться від врожаю, проріджувати кількість персиків, щоб дерева витримували. Роботи на двох більше, ніж достатньо. За сезон подружжя збирає близько 6-7 тонн фруктів. Крім того, кожного року у садку є близько півтори тонни відходів.
До слова, свої персики Гнатюки продають односельцям, везуть до Луцька на базар, розвозять, як замовлення. Кажуть, виростити гарний фрукт для них уже не проблема, а от з реалізацією часто трапляються халепи. Наразі чоловік і дружина шукають місце, де вони могли б постійно торгувати персиками. Таке, до якого приїздили б постійні клієнти. Таких клієнтів у Гнатюків уже чимало.
Через чотири роки успішної роботи Леонід і Рая вже не бояться розширювати свій сад, і минулої осені подружжя посадило поруч із домом ще кількадесят дерев інжирного персика. Спершу Леонід хвилювався, що ніхто його купувати не буде, адже інжир дещо дорожчий, ніж звичайний персик. Однак, як тільки він скуштував перший соковитий плід з молодого дерева, чоловік зрозумів: переживати не варто. За таку смакоту точно не шкода грошей.
У планах, звісно, – мати ще більший сад. А ще навчитися робити щось смачне із персиків, які не продаються. Що це буде – соки, варення чи консервація, подружжя поки не знає. Знають тільки, що тепер нізащо не покинуть дому, навколо якого кожного року росте і дозріває їхня маленька сімейна справа.
