Волинянка понад 40 років розшукує свою хрещеницю, пише Вісник.
Ірині Лесик із села Ворокомле Камінь-Каширського району постійно сниться, як вона веде за руку маленьку дівчинку. Просинається тоді й гірко плаче, мучиться від каяття. Колись давно, 18-літньою, вона хрестила цю дитинку. І коли через рік померла її мама, їй не вистачило сил і досвіду, щоб вдочерити сироту. Відтоді минуло багато літ, але знайти сліди своєї хрещениці Ірина Петрівна так і не змогла. Зі своєю найзаповітнішою мрією – дізнатися хоч щось про долю цієї дівчини – вона звернулася в редакцію.
Народила дитину «для себе»
Пані Ірина повідала неймовірно сумну історію. Щаслива доля чомусь вперто обходила стороною всіх її учасників. Єва Кунделяс із Ворокомле була сиротою, жила біля своєї братихи. Працювала дояркою, заміж так і не вийшла. Потім добрі люди допомогли їй поставити нехай і маленьку, але таки свою хатинку. Жити сама жінка не захотіла і дуже скоро прийняла до себе племінника із сім’єю. А потім, коли їй вже минуло 38 літ, знайшлася у неї дитинка. Записала у метриці – Кунделяс Тетяна Василівна, 18 лютого 1968 року народження. Хто був батьком дитини, Господь його знає. Підозри на одного Василя були, але допитуватися люди не стали. Всі знали, що народжувала жінка, як тепер кажуть, лише для себе. Але натішитися дитям Єва так і не встигла. Відразу після пологів її з немовлям перевели в Луцьк у лікарню: захворіла важко по-жіночому і цілий рік там лікувалася. Повернулася вона додому, коли Тетянці вже виповнився рочок. Тоді ж і охрестили малу. Хресною матір’ю стала Ірина Лесик. А ще через рік хвороба забрала у дитини матір. Сирота залишилася жити із сім’єю племінника. На той час у нього вже народилося троє своїх дітей. Ну і хата Єви залишилася йому. Він потім збудував свою велику поряд, а з цієї сарайчик зробив.
– Мені на той час вже 18 минуло, я влаштувалася на роботу, працювала позмінно, – розказує Ірина Петрівна. – Коли це ми з мамою взнаємо новину: позбувся той Євчин племінник сироти. Відвіз маленьку Тетянку в Камінь-Каширську лікарню і там покинув з кінцями. Навідалася я до неї, а вона всіх мамами називала, кинулася до мене. Шкода так дитинки цієї стало. У мами запитала, чи можемо її забрати до себе, вдочерити. І от все життя ношу в собі цей камінь, цей великий гріх, що розгубилася, що злякалася. Була ще незаміжня, мама моя теж на ланці постійно пропадала. У селі садочків ніяких не було. Хто ж буде те дитя глядіти бідове? Якби ж мені тій та й теперішній розум! І так поки ми з мамою зважували все та вирішували – хрещеницю мою з лікарні перевели у Будинок маляти «Сонечко», що у Ківерцях. Пізніше я вже дізналася, що це був червень 1971 року.
Хотіла забрати медсестра, та не встигла
Ірина Петрівна каже, що шукати Тетяну вона почала відразу після заміжжя. Але куди там! Зізнається, що у ті часи не можна було й поткнутися нікуди: з нею й говорити не хотіли. Вона ж бо чужа дитина. Величезна надія у пані Ірини з’явилася після виникнення телепередач «Жди меня» і «Ключовий момент». Писала вона туди кілька разів, але все без відповіді. Спробувала шукати й сама. У районній Камінь-Каширській лікарні дізналася про медсестру, яка на початку 1970-х років там працювала.
– Людмила її звати. Я поїхала до неї додому, ми стали балакати, – згадує Ірина Петрівна. – Вона розповіла, що запам’ятала мою хрещеницю дуже добре. Поки була в лікарні, Таня сильно прив’язалася до неї. І коли привезла її оформляти у Будинок маляти – дитя так вчепилося у ногу Люди і так слізно просило «Мамусю, не кидай мене тут!» – що її ледве відірвали. Люда вернулася додому і давай плакати. У неї з чоловіком якраз такого ж віку дочка росла. Так їм шкода стало ту сироту, що вони вирішили її всиновити. Через два тижні поїхали в Ківерці, щоб подати заявку, а їм повідомили, що дитини вже нема. Забрали люди. Чи правду сказали, чи ні – то вже ніхто не знатиме. Стали посилатися на таємницю всиновлення. От і все, що ми знаємо про Таню.
Ірина Лесик сподівається, що, можливо, хтось прочитає цю історію і відгукнеться. Можливо, Тетяна Кунделяс виросла у прийомній сім’ї і знає про це. Співставить факти, подивиться фотографію матері, впізнає у собі її риси. І нарешті знайдеться…
– Ну ми всі наказані були за те, що сироту не гляділи, – плаче Ірина Петрівна. – Ходили чутки, що відреклися племінник з жінкою від Тані, бо у них своя дитина померла. Почалися у них скандали. Жінка звинувачувала чоловіка, що він чужу глядить і вона жива ходить, а свою, рідну, не догледів. Може, стала їм та дівчинка немила, що й позбулися її. У них після того ще діти народилися, але ладу там нема ні у кого. Хлопці поспивалися та повмирали ще молодими, дівчата маються, одну з них блискавка вбила. У мене два сини поженилися, діток годували, і через 15 років шлюбу трах-бах – жінки їх кидали, бо знаходили собі інших. І головне, діти з татами позалишалися… Скільки сліз я через те виплакала. А зараз зовсім осліпла і бачу тільки обриси: глаукома зір «з’їла». Хоч би перед смертю дізнатися про долю Тані.
