На територію будь-якого монастиря не треба впускати, як кажуть, мирське життя. Бо то є спокуса. А спокуса приведе до гріха. Бо дорога монахів – з випробуваннями хитким мостом сьогодення. Проте часто монахи свідомо обирають отой шлях, – пише ІА Конкурент.
Конфлікт між монахами Милецього чоловічого монастиря УПЦ так званого Московського патріархату та родиною Ковалишиних триває понад 20 років. А все через те, що волею обставин будинок людей знаходиться на території святої обителі. Минають роки, але ніхто зі сторін конфлікту не може поступитися. Отож, настоятель монастиря без дозволів та попереджень вирішує просто знести будинок непроханих жильців.
Господар будинку Володимир Ковалишин розповідає «Конкуренту», що не живе в селі більше 8 років. Тут, у Луцьку, допомагає дочці з дітьми, тому переїхав до них. Право на свій будинок у Мильцях, що у Старовижівському районі, виборює уже сам, бо у березні дружина Ніна померла від ускладнень коронавірусної інфекції.
Розповідає, що у 1977 році чоловіка поселили у будинок на території інтернату для пристарілих. Там він працював лікарем. У 1992 році Володимирові вдалося викупити та приватизувати будинок. У 2000 році інтернат розформували і на території поселилися монахи. Загалом, це й були будівлі старовинного монастиря, будівництво якого почалося ще в 1542 році.
Отож, у 2000 році й розпочалася війна за територію. У будинку мешкала ціла сім’я – чоловік, дружина та дві доньки. Але оскільки монастир – чоловічий, то для монахів було неприпустимим проживання на території осіб жіночої статті. Як розповів настоятель отець Леонтій Бурко, в обитель приїжджали й молоді послушники, на очах яких завжди перебували дівчата. Вони також розвішували свою випрану білизну. Тобто вели звичайний спосіб життя, який для монаха є забороненим.
Намісник розповідає, для того, щоб вийти з незручної ситуації, родині Ковалишиних запропонували інший будинок у сусідньому селі. Нібито набагато ліпший і значно більший, ніж той, у якому вони жили. Проте Ковалишині не пристали на таку пропозицію. Натомість знайшли інше рішення. Отець Леонтій розповідає, що особисто написав так званий документ, у якому йшлося про те, що родина потребує виселення, тому їм потрібні кошти на будівельні матеріали, аби збудувати новий будинок. Але вже за межами монастиря.
«Я поставив на цьому документі особистий підпис і Ніна Іванівна сама зголосилася збирати кошти. Але справа у тім, що вона, думаю, щось могла дописати в тому документі, бо у всіх організаціях, куди вона ходила, думали, що кошти збираються не для неї, а на монастир. І от в одній організації її зустрів односельчанин і присоромив за цей обман», – розповідає монах.
Коли документ був уже недійсним, монах вирішив переписати документ так, аби на ньому неможливо було щось дописати. І, з його слів, жінка не дуже охоче взяла новий документ, бо нібито уже вона зібрала кошти. І їх вистачило на нове житло, бо, зі слів отця, Ковалишині придбали велику квартиру у Луцьку.
«У мене немає цьому документального підтвердження. Але він – лікар, вона – вчителька. Де вони могли узяти тоді гроші на квартиру в місті?», – каже монах. І додає, що після купівлі житла Ковалишині нібито мали віддати будинок для монастиря. Проте так і не виконали обіцяне.
«Я пропонував вирішити все по-людськи. Уявіть: я 20 років просив продати хату. Але не для того, щоб там жити, бо там жити неможливо. Це – напіврозвалений фінський будиночок, з якого вже сиплеться штукатурка. Я казав зятеві Володимира: я не для себе прошу, це – не моя територія, це територія монастиря, і все належить Богові. Я переступив. Я вже не міг інакше. Я не вигнав людей на вулицю. Вони купили квартиру за наші гроші, ми ще й хату їм пропонували. Що я ще міг запропонувати? Вони ж просто наперекір роблять», – розповідає отець Леонтій.
Кардинально інша позиція у Володимира Ковалишина. Він стверджує, що зібрана була мінімальна сума і її не могло вистачити на квартиру. А ті гроші й досі знаходяться “на книжці”. Те, що пропонували інші будинки, чоловік не заперечує, але, каже, що вони практично були не придатні для життя або знаходилися на окраїнах.
Володимир жаліється на те, що протягом ось уже восьми років монахи усіляко виживали їх – зривали замки з будинку та господарських споруд, збудували на неприпустимо близькій відстані від оселі туалет та хлібопекарню.
«Ніна Іванівна не була проти будівництва. Навпаки казала, що любить запах хліба. Хоча я попереджав про незручності. А туалет ми збудували, бо мусили, адже до нас приїжджають люди. Це туалет Ковалишиних мав неестетичний вигляд. Я пропонував їхній, напіврозвалений, знести і щоб вони користувалися тим, що ми побудували. Там є вода і взимку тепло. Туалет, до речі, збудований на території монастиря. До слова, й сам будинок також псував вигляд території. Все ж розбудовується, осучаснюється», – каже отець Леонтій.
Свого часу будинок Ковалишиних від монастиря відділяв високий дерев’яний паркан, який побудували з ініціативи монастиря. Проте пізніше монахи порахували, що він є зайвим, і також псує вигляд обителі, тому знесли паркан, оголивши своє і життя людей.
«Ми завжди заважали монахам. Ми ж бачили, як вони живуть, що роблять, хто приїжджає до них, що привозять. І стільки прикрощів вони нам зробили за ці роки. Було, що вирвали вікна з рамами. Я все те мусив забивати дошками, аби ніхто не проник усередину. Там же мої речі. Отець Леонтій тоді сказав, що все одно власноруч потрощить все сокирою. А одного разу приїжджаю, а там послушник живе. Каже, йому намісник дозволив. Виявилося, він там жив чотири місяці. Я заявив у поліцію, проте виїхав він звідти лише через місяць», – пригадує Володимир.
Отець Леонтій все заперечує. Каже, що не те що не казав подібного про вікна, а навіть й думати таке не міг. Та ще й давав Володимиру клейонку, аби закрити вікна. Але зізнається, що селяни просили дозволу на те, аби знести будинок, проте не міг дозволити подібного.
Проте згодом таки дозволив. На місці будинку Ковалишиних – лише спогад про колишніх мешканців та ще не зовсім прибрана територія. Іншого виходу, каже, не бачив. Володимира про свої наміри не попереджали. Чоловікові подзвонили односельчани і сказали, що з будинку знімають шифер. Володимир застав шокуючу картину: будинок дійсно був без даху, вікон, дверей. Скрізь були зрізані батареї, знятий котел. Стверджує, що зникли усі меблі, одяг, книги.
Зі слів отця Леонтія, цьому передувала телефонна розмова, у якій з Володимиром домовилися про зустріч. Ініціював її монах, адже хотів поторгуватися за ціну будинку. Власник озвучив вартість у 7 тисяч доларів, але одразу сам же запропонував знизити її до 5.
«Ця сума для нас неприпустима. Ми не маємо таких грошей. Коли я запропонував одну тисячу, Володимир відмовився», – розповідає монах.
Володимир каже, що у 2008 році будинок оцінили у 45 тисяч гривень і 18 копійок. А зараз, мовляв, 2021 рік, та й курс долара у же не по 8 гривень. Тому чоловік не готовий віддати будинок за безцінь.
На домовлену зустріч Володимир так і не приїхав. А через кілька днів він з’явився з адвокатом і поліцією.
Буде слідство, судові тяганини й кілометри вимотаних нервів. Можливо, все затягнеться ще не на один десяток років. Проте Володимир Ковалишин не збирається відступати.
“Буде йти боротьба. Якщо мирно не домовимося, буде суд”, – резюмує чоловік.
До слова, Володимир стверджує, що земля під будинком ні йому, ні монастиреві не належить: монастиреві землю в оренду виділила Волинська обласна рада, а одну соту для обслуговування будинку чоловікові виділила Старовижівська сільська рада.
***
У моїй уяві священник, а особливо монах, сан якого намолюється роками, – це втілення чистоти, доброти й покори. Це – світла людина, якій хочеться слідувати, йти за порадою й сприймати цю пораду, як стійке рішення діяти. А людина, яка, скажемо, не має відношення до церкви, попри все повинна, перш за все, лишатися людиною. Як би банально це не звучало. Звичайно, легко судити та підтримати позицію того, хто тобі більше припав до душі, особливо, якщо у конфліктній ситуації конфлікт абсолютно тебе не стосується. Проте вже найбільший клубок можна було б розмотати за два десятки років і вже знайти отой кінець нитки.
Що скажете?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
