Вони бачать, як на вході прощаються родичі. А раптом, це остання зустріч? Бачать, як починають легко і без надриву дихати ті, на кого вже й не сподівались. І, як помирають ті, в кого, здавалося б, попереду ще багато років, – повідомляє Перший.
Лікарі, медсестри, санітарки (так, частіше доглядом займаються саме жінки) вже рік працюють на передовій. У тимчасовий ковідний шпиталь, відкритий в корпусі №2 Волинської обласної клінічної лікарні у селі Боголюби під Луцьком, привозять найтяжчих хворих зі всієї області.
Цей текст – не про статистику і сухі цифри: стільки-то госпіталізовано, стільки-то померло. Він про людей, які тяжко працюють, і їхнє сприйняття епідемії.
Першу частину матеріалу можна прочитати тут: Рік епідемії. Ті, що борються. Олег Яковенко
«Пацієнти не бачать наших облич»
Людмила Галайда, старша медична сестра інфекційного відділення №2
«Я тут з самого початку – з 13 квітня, коли привезли перших пацієнтів. Раніше працювала у відділенні пульмонології з лікарем Олегом Яковенком. Фактично все наше відділення разом з ним сюди перейшло. Хоча ми не робили це примусово. Це був свідомий вибір. Я сказала, що навіть вагатись не буду, бо йде Яковенко. З ним дуже просто – він прекрасний керівник і людина з великої літери».
***
«В мене не було страху, але сім’я справді боялась. Були непорозуміння: «Куди ти йдеш, а додому принесеш, і що це буде?»
Я не переконувала рідних. Сказала лише, що захворіти можна будь-де. Врешті так і вийшло. Ми сюди прийшли в квітні, а захворіла я в кінці вересня. Не знаю, де це трапилося: я ж і в магазин ходжу, і в транспорті їжджу. На 100% впевнена, що це сталося не на роботі».
***
«Після побаченого тут було страшно самій хворіти. Тим паче, незадовго до офіційного карантину, у січні 2020-го, у мене помер чоловік. І коли попрацювали вже пів року в госпіталі, ми з Олегом Костянтиновичем аналізували ситуацію. Ми впевнені, що він не переніс коронавірус. Просто тоді цього ніхто не знав. Він дуже захворів, лежав в пульмонології, ніби вже йшов на поправку, як раптом тромб обірвався і буквально за секунду ми його втратили».
***
«Медсестри і санітарки по 4 години працюють в «брудній» зоні (де хворі лежать) і стільки ж – в «чистій». Вони постійно міняються. Поки одні доглядають за хворими, інші прибирають, заповнюють документацію. Тут (у «чистій зоні») теж ніхто не відпочиває».
***
«В «брудній зоні» дуже важко заповнювати документи. Але ми експериментуємо. Навчились фотографувати їх через скляні двері. Дівчата в «брудній зоні» підносять папери до скла, а дівчата ззовні фотографують і переписують».
***
«Ми вже тут поставали психологами. Деколи кажуть: «Ви знаєте, мені сьогодні вже краще. Вчора ви зі мною поговорили, так гарно все пояснили».
Хворих можна зрозуміти. Ніхто не звик до того, що не можеш вийти, винести нічого, передачі тільки через персонал, не можеш побачити рідних. Є ж пацієнти, які лежать 12 днів, а є ті, що місяць-півтора».
***
«Деколи пацієнти кажуть: «Боже, як вас впізнати? А з ким я говорю?». Вони ж не бачать наші обличчя – ми постійно в респіраторах, костюмах. Але якось впізнають. Мабуть, по голосу, по очах».
***
«Син в мене теж тут в реанімації працює медбратом. Він сам це вибрав – я не наполягала. Але запропонувала: якщо маєш бажання, є нагода пройти гарну школу. Він планує вчитись на лікаря. Вже дорослий і тому сам повинен розуміти: треба це йому чи не треба».
***
«На жаль, були знайомі, які казали: «Ай, що ти мені розказуєш? Ніякого коронавірусу немає». Я промовчала, а син сказав: «Ну, якщо ви не вірите, то приходьте до мене в реанімацію – я вам покажу своїх пацієнтів».
***
«На початках були люди, яким я робила уколи на дому. То вони сказали: «Не приходь, ти працюєш з ковідними». Але вже менше бояться, бо зрозуміли, що заразитись можна будь-де».
«Вірю, що колись ми всі знову ходитимемо без масок»
Світлана Кравчук, медична сестра інфекційного відділення №2
«Працюю тут з перших днів, а до того була медсестрою фізіотерапевтичного відділення. Прийшла сюди добровільно, коли оголосили набір».
***
«Звичайно, на початку був страх. Ми не знали, куди йдемо, в які умови, що таке той ковід. Йшли навмання. Але розуміли, що насувається велика проблема і пацієнти потребуватимуть лікування. Ми ж бачили, що робиться в світі. Не думали, що нас це може оминути. Варіантів не було».
***
«У липні-серпні відчули перший наплив. Тоді пацієнти вже були зовсім не такі, які поступали в квітні, а набагато важчі. До епідемії я ніколи не стикалась з такими хворими».
***
«Але за рік робота чітко налагоджена, ми знаємо, як і що робити. Одна одну підтримуємо і справляємось. В нас склався дуже дружній колектив – багато хто працює тут весь цей час».
***
«Раніше кожна смерть давалась важко: ми дуже переймалися, знали всіх своїх пацієнтів, йшли додому і думали про це. Навіть в той час, коли можна було відпочити, думки про роботу не покидали. Але зараз, наскільки це можливо, звикли. Ми працюємо в медицині і знаємо: є життя і є смерть».
***
«Фізично дуже важко. Постійно на ногах. В «брудній зоні» не присідаємо зовсім, бо постійно там комусь щось потрібно.
Зараз у відділенні 40 пацієнтів на 2 медсестри (станом на 16 березня, – ред.).
Важко в костюмах. Зараз то ще так, а літом в +30 градусів це жахливо. Костюм не пропускає повітря, а ти весь час рухаєшся».
***
«Всі ми сподіваємось, що поборемо цю пандемію. Ще трохи, можливо, цей рік.., а далі буде нормальне життя. Вірю, що ми всі знову ходитимемо без масок».
«Заходиш до хворих – треба добре слово сказати, посміхнутися»
Лариса Хілуха, молодша медична сестра інфекційного відділення №2
«Я прийшла сюди з пульмонологічного відділення обласної лікарні. Коли постало таке питання, навіть не було думки, що можу цього не зробити. Страх, звісно, був, як у всіх живих людей, але нічого: дружно прийшли, дружно стали до роботи».
***
«Наша робота – щоб було чисто. Треба – воду доливаємо в апарати, годуємо хворих, підгузки міняємо».
***
«Важко дивитися на безнадійних хворих. Йдеш додому і ці емоції несеш з собою. Але зайшли до пацієнтів – посміхнулися, добре слово сказали. Стараємось підтримувати хворих. Головне, щоб вони мали надію на те, що одужають. Гарне слово багато значить».
***
«Кілька чергувань тому була хвора. Її сусідку забрали в реанімацію і в неї серед ночі почалась паніка. Підійшли, заспокоїли, поговорили. Вона каже: «А я думала до мене серед ночі ніхто не підійде». В нас такого бути не може – цілодобово хтось є.
Наступного чергування ця жінка питає: «Це ви були 3 дні тому? Я вас по голосу впізнала. Я вам так дякую. Просто в мене була паніка, сама не знаю, чого».
***
«Є пацієнти, яких уже, на жаль, немає. Ми їх згадуємо і через кілька місяців. А є такі, що й на вулицях впізнають нас, хоча ми працюємо повністю в костюмах».
***
«Я захворіла, коли в нас був дуже великий наплив хворих, відділення було переповнене. Вийшла з зони і відчула, що мені самій недобре, температура піднялась. Але, дякувати богу, в легкій формі перенесла. Страху в мене не було зовсім, бо знала: якщо все своєчасно робити, то все буде добре».
***
«Були хворі, які казали: ми не вірили, поки сюди не потрапили. А тепер усім розповідаємо те, що бачили».
***
«Маска вже стала моїм життям. Не раз виходжу з хати, а чоловік каже: «Ти можеш її зняти? Ти йдеш на вулицю». Ні-ні, дякую, я багато надивилась – мені маска не шкодить. Вдома проходить та сама дезінфекція».
***
«Рідні співчувають, що мені доводиться так тяжко працювати. Але ніхто мене за шию не тягнув. Мій характер знають. Якщо я сказала, що тут працюватиму, значить, так буде. Мусимо це пережити, раз нам таке випробування дано».
«Коли тато лежав тут на 5 поверсі, було спокійніше, бо з ним колеги»
Тетяна Горщар, медсестра приймального відділення
«Ми працюємо по черзі в «брудній зоні» (там потрібно прийняти хворого, взяти ПЛР-мазки, зробити кардіограму та відправити хворого у відділення) і на посту, у «чистій зоні» (тут потрібно заповнювати історії хворих, направлення, відповідати на телефонні дзвінки, перевіряти наявність дезрозчинів, шапочок, рукавичок. В кожній зоні проводимо по 4 години, а загалом зміна триває добу».
***
«Я приймала ще першу пацієнтку – 13 квітня поступила 82-річна жінка. Було страшно, що заражусь. Не знала, що і як буде. Але поступово страх відійшов».
***
«Вдома було дуже тяжко. Двох малих дітей відправила до свекрухи. Чоловік підтримував, казав: «Йди і не бійся». А батьки навпаки були проти. Казали: «Нащо ризикувати, додому принесеш». Як приїжджала в село на Пасху, нікуди не ходила, щоб не сказали, що їм вірус привезла».
***
«Була у відпустці, а за кілька днів до виходу на роботу в мене зник нюх і смак. Хоча наче весь час сиділа вдома. Де взявся вірус – не знаю. Але виходить, що працюючи в ковідному госпіталі, захворіла вдома. Рідні були шоковані. Та й вони похворіли, але в різний час і без контактів зі мною».
***
«Тато в мене тут лежав на 5-ому поверсі. Переживала, бо все-таки вік, цукровий діабет. Але було спокійніше, що він тут, що з ним працюють колеги».
***
«Захисні костюми одягала завжди: і до хвороби, і після. Хоча літом з нас аж капало. Спочатку пробувала очі підмальовувати, але розтікалося все. Зараз вже навіть не фарбуюсь. Краса красою, але працювати треба».
***
«Постійно дихати дезінфекційними розчинами важко. Тільки заходиш сюди – починаєш хрипнути. Може, на початку якісь легші були, а тепер часом здається, що аж душить. Але працюємо – людина звикає до всього».
***
«Відчувається, що знову пацієнтів більше. Сьогодні зранку вже троє поступило і ще мінімум стільки ж буде. Це ті, що планово, а ще ж можуть бути несподівані госпіталізації».
«Батьки казали: «Може б ти розрахувалась»
Леся Гадзінська, офіційно – молодша медична сестра, фактично – кур’єрка
«Я їжджу в основний корпус на Грушевського, воджу в лабораторію зразки крові, матеріал для ПЛР-тестів, документацію. Звідти сюди – медикаменти».
***
«В ковідному госпіталі я вже рік, а раніше працювала тут же у приймальному відділенні. По суті я залишилась на тому ж місці, але все кардинально змінилося».
***
«Ми навіть не могли уявити такого. Думали, може, десятки чи навіть сотня пацієнтів буде, але щоб перевалило за тисячу – точно ні».
***
«Батьки казали: «Може б ти розрахувалася». Здалеку заходили. Але чоловік, діти, свекруха, в якої ми живемо, підтримали. Домовились, як буде, так буде. Навіть, якби я розрахувалась і пішла на іншу роботу, це ж не є гарантією, що не захворію. Це життя».
***
«Якраз восени, коли наплив був, в мене батьки похворіли. Тато був у важчому стані – на кисні тут, а мама вдома з легкою формою. Звичайно, переживала, особливо дивлячись на те, що може бути, але, слава Богу, обійшлося».
***
«Зараз відчувається нова хвиля – більше ПЛР-тестів робимо. Спочатку страшно було їх возити. Це ж дорога – раптом якась яма. Але, слава Богу, поки без таких пригод».
«Я досі сприймаю ковід як страшну і небезпечну хворобу»
Іван Шпарик, лікар-проктолог, на час карантину – лікар приймального відділення
«Наше проктологічне відділення було тут на 3 поверсі, а на час карантину нас задіяли в госпіталі – допомагати пацієнтам з ковідом».
***
«Спочатку, коли приходили страшні кадри з Італії, було трохи лячно. Але в цілому – ні. На щастя, і сусіди, і рідні знали, що я тут працюватиму і нічого поганого не казали».
***
«Мої обов’язки – прийом пацієнтів, огляд, надання первинної медичної допомоги і розподіл у відділення, залежно від важкості стану».
***
(Розповідаємо Івану Шпарику анекдот про те, що не так страшно маску носити, як те, що тебе інтубує проктолог. Запитуємо, як він ставиться до таких жартів, – ред.)
«Ну, заінтубувати чи прийняти пологи – це загальнолікарські навики. Інтубувати мені, звичайно, доводилося, бо це повинен вміти кожен лікар. Нічого страшного в цьому немає».
***
«Звичайно, по мірі того, як змінювалися наші знання про хворобу, змінювалося і ставлення до особистої безпеки. Спочатку це все нове, невивчене, а тому багато страху і зайвих дій, наприклад, обробка рук кожні кілька хвилин, носіння масок на вулиці. Зараз то вже розумію, що це непотрібно, але робив, як і всі».
***
«Хоча загальне ставлення до хвороби не змінилося. Я її сприймаю як страшну, небезпечну і з важкими ускладненнями. До смерті вона може призвести, незалежно від віку. Побутує думка, що молоді люди перебувають в безпеці, але це не так. Зараз і молоді поступає багато. Набагато більше важких випадків».
***
«Операції тут також проводимо, але якщо є крайня необхідність. Бо загалом ковід – це додатковий ризик і протипоказ. Оперуємо тільки, якщо є загроза життю. Наприклад, оперували пацієнта з тромбозом».
***
«Зараз мрію лише про одне – повернутися до своєї основної проктологічної спеціальності, проводити операції».
«Коли тяжкі пацієнти виписуються та ще й йдуть своїми ногами, ми всі виходимо подивитися»
Лілія Романів, лікарка-алерголог, зараз завідує приймальним відділенням
«Я працюю тут ще до відкриття госпіталю. Наше відділення було у цьому корпусі, тому я допомагала вивозити звідси все, облаштовувати для нових потреб».
***
«Чесно кажучи, думали це все на місяць, максимум – два. Але маємо те, що маємо».
***
«У жовтні стало набагато більше пацієнтів, а в листопаді – взагалі катастрофа. Хоча, все пізнається в порівнянні. Коли у перший місяць у нас було 30 пацієнтів, нам здавалося, що це дуже багато. Потім і 170 сприймалися вже нормально».
***
«Ми – фактично координатори. Лікарі оглядають, приймають пацієнтів. Беруться зразки для ПЛР-тестів. Кому потрібно – КТ робимо. Збираємо анамнез, заповнюємо купу журналів: журнал реєстрації хворих, журнал родичів, журнал екстрених повідомлень, журнал ПЛРів, журнал відповідей…»
***
«Родичі тут бачать пацієнтів востаннє аж до виписки. Доводиться їм пояснювати, що далі йти не можна. Є такі, що впадають в паніку, а є такі, що розуміють – пролікуються і все буде добре. Залежить від характеру людини, від того, як знайомі перенесли ковід. В кого знайомі нормально перехворіли, той спокійніший. В кого, не дай Боже, хтось помер, той зовсім по-іншому налаштований».
***
«Багато родичів плачуть і прощаються. Буває, що вже пацієнт заспокоює того, хто лишається за дверима. Ніколи не думала, що таке побачу».
***
«Ми знаємо, які пацієнти дуже важкі, бо викликаємо до них то тих, то тих лікарів. Знаємо кому зле, кого – оперують. Тому, коли тяжкі пацієнти виписуються та ще й йдуть своїми ногами, ми всі виходимо подивитися. Нам дуже приємно бачити щасливі фінали».
***
«Попри сотні і тисячі, майже всіх хворих пам’ятаю. Дуже багато даних потрібно зібрати, документи заповнити, тому й запам’ятовуються. З телефону потім видаляю тисячі фото з документами».
***
«У нас, у відділенні алергології, теж були важкі пацієнти, але все ж було спокійніше. А тут ургенція, зовсім інший режим роботи всієї лікарні. Раніше прийшли на 9 ранку і в 17:00 пішли, іноді мали чергування. А тут робота нон-стоп. Ніч така ж, як і день. Хворі, дзвінки, «швидкі» без кінця, сімейні лікарі телефонують».
***
«Це колишня обкомівська лікарня. Не знаю, на які випадки тоді її будували, але, як виявилося, це дуже вдале планування для таких госпіталів. Єдине, що додалося – буферні зони між «чистими» і «брудними» зонами. А все решта було продумано до нас: два ліфти, виходи на всі сторони, палати двомісні з санвузлами, балконами. Хтось розумний будував».
***
«Мрію повернутися на попередню роботу. Все ж я більше 20 років в тій спеціальності. Коли стільки вчишся і чогось досягаєш, хочеться тим і займатися. Але прогнозів вже не будуємо. Просто сподіваємось, що це все закінчиться».
«Я не маю відношення до медицини. Просто прийшла і сказала: дайте якусь роботу»
Наталія Ткаченко, прибиральниця, приймає передачі від рідних
«Інформації дуже багато і люди в ній плутаються. Є досі ті, хто їде сюди до гінекологів, проктологів. Я кажу: вже рік, як тут коронавірусний госпіталь, їдьте на Грушевського. А вони: «Ні, нам сказали сюди».
***
«Дехто думає, що тут курорт і везе ковбаси, копчене м’ясо, все перчене, солене. Поки ти поясниш, що це інфекційна лікарня, що треба поживну, нежирну, дієтичну їжу, то 100 разів втомишся».
***
«Проблем з тим, щоб щось передати нема. Лише з 08:00 до 19:00, а так – хоч 10 разів приходь, але це повинне бути те, що не зашкодить людині».
***
«Висять правила прийому передач, але 80% родичів їх не виконують. Кажеш: «Ви ж не перший раз приходите, напишіть, для кого». То відповідають: «Вам що, тяжко самій написати?». Не тяжко, але якщо 100 разів за день…»
***
«Постійно доводиться підтримувати, пояснювати, що тут добрі лікарі і лікування. Тоді й ставлення людини змінюється».
***
«Раніше я працювала за кордоном, але на початку карантину повернулась. Почула, що тут робитимуть госпіталь, прийшла і кажу: «Дайте мені якусь роботу». Я до медицини раніше ніякого відношення не мала, але жити за щось треба.
Страху ніякого не було і нема в мене. Донька була проти, але я пояснила, що в теперішній час добре, коли в тебе є робота. Ніхто ж тобі знижки не робить через те, що локдаун».
***
«Я тут поряд живу – одну зупинку тільки проїхати. То чому ні? А захворію, то вилікують. Страшніше було б захворіти за кордоном, бо ні мови, ні системи не знаєш. Не всюди, мабуть, ковід безплатно лікують, як тут».
Розмовляла Віта Сахнік
