Трохи більше, ніж рік тому, в Україні почався суворий карантин. Коронавірус, від якого вже кілька місяців гудів увесь світ, прийшов і сюди. Обмеження, які запроваджували на три тижні, то посилювалися, то послаблювалися, але не зняті досі.
У цю пору рік тому в селі Боголюби під Луцьком готувалися до відкриття тимчасового інфекційного шпиталю. На той момент керівництво Волинської обласної клінічної лікарні сподівалося, що небезпека все ж омине, а ремонт в будь-якому випадку зайвим не буде.
Не оминула. За минулий рік госпіталь прийняв найтяжчих пацієнтів з COVID на Волині. Тут бачили і трагічні смерті, і чудесні одужання, коли, здавалося б, надії вже нема.
З перших днів у шпиталі працює лікар-пульмонолог Олег Яковенко. Він очолює інфекційне відділення №2. «Перший» поговорив з ним про те, як змінювалося його ставлення до хвороби, які пацієнти запам’яталися найбільше та як він лікувався у власному відділенні.
«Стільки смертей я ніколи досі не бачив»
«У березні, коли оголосили локдаун, ми почали готуватись до відкриття госпіталю. Тоді ми йшли на випереджання. Хоча ніхто насправді не знав, що буде, і ніхто не повірив би, що буде те, що маємо зараз. Ми все робили фактично інтуїтивно».
***
«Я тут з першого дня. 13 квітня у моє відділення поступила перша пацієнтка. Вона ж була першою пацієнткою госпіталю».
***
«50% пацієнтів госпіталю – пацієнти мого відділення. У 2020 році загалом – 724 людини із ковідом різної складності, більшість – із важким. Спочатку були поодинокі хворі, але їхня кількість зростала в геометричній прогресії».
***
«Я з такою високою смертністю ніколи в житті не стикався. Якщо у 2018-2019 роках в моє, пульмонологічне відділення, госпіталізовувалося в середньому 1000-1300 пацієнтів на рік і помирало з них, може, 6-8 людей, то тут з квітня до кінця року померло 69 людей – 9,6% від усіх, що поступили. Лише у моєму відділенні! А є ще ж інші відділення, інтенсивна терапія!»
«Рік тому ми не знали, в який бік бігти»
«Відчуття страху на початку, звичайно, було. У першу чергу – через невизначеність. Одна справа, коли ти стикаєшся з якоюсь проблемою, яку знаєш, маєш досвід. А тут ти, як сліпе кошеня.
Слава Богу, в нас був час підготуватися. Ми не сиділи, чекаючи напливу пацієнтів, а працювали. Дякуючи першому карантину, змогли відтягнути час. Хоч що хто каже зараз, це було дуже вдале рішення».
***
«Тоді ніхто не знав, у який бік бігти і як лікувати. Протоколу не було, ситуація змінювалась щодня. Ми призначали препарати, не вивчені в контексті ковіду.
Зараз ми маємо досвід – якими медикаментами лікувати, якими – не лікувати, як розставляти пріоритети. Одні препарати виявилися такими, що допомагають, інші – неефективними.
***
«На початках використувався Плаквеніл (препарат від малярії, – ред.). У мене його отримало багато хворих – майже 600 людей. Я не можу сказати, що він негативно вплинув на перебіг хвороби, хоча про нього писали негативні речі. З власного досвіду – можливо, цей препарат і не допоміг у вирішенні проблеми, але й не зашкодив. Зараз він виключений із протоколу».
Персоналу трохи легше, коли в лікарню потрапляють сім’ями
«Вхід рідним у госпіталь досі заборонений – це вимоги інфекційного контролю. Тому догляд, який раніше часто виконували родичі, тепер ліг на плечі персоналу. В першу чергу – середнього і молодшого. Це дуже складно, бо пацієнтів у важкому стані потрібно годувати, поїти, підмивати, перевертати.
Є ситуації, коли потрапляють в госпіталь сімейні пари, родини. Тоді чоловік може за жінкою доглядати або навпаки, донька за мамою. В такому разі персоналу легше. Але це все ж виняток, а не правило».
***
«Самотність, заборона на побачення з рідними для пацієнтів – це психологічна травма і великий стрес. Кожен по-різному на це реагує. Залежить від того, яку нервову систему пацієнт мав ще до хвороби. Є ті, що заходять у депресію, є ті, в кого з’являються думки про суїцид, в інших – паніка.
Один старший пацієнт сьогодні всю ніч блудив – його наші дівчата ловили».
Буває, втрачаєш надію, а людина одужує. Попри все
«Які пацієнти найбільше запам’яталися? Цілу книжку можна написати, але так не хочеться про це згадувати…
У першу чергу це пацієнти, яких не зміг врятувати. Переважна частина пацієнтів (90%), які померли в мене у відділенні, переведені з інших закладів. Бувало, пацієнт поступає, проходить день-два – і він помирає. На жаль.
А є пацієнти, яких госпіталізуємо із самого початку захворювання. Вони лікуються, мають шанс на одужання. Ти думаєш, що все добре, а в один «прекрасний» момент щось йде не так, і хворий помирає.
Буває, ти борешся, намагаєшся щось зробити, але пацієнт потихеньку на очах гасне. А ти ж прив’язуєшся до цієї людини, хочеш вірити, що все добре, хоча насправді просто відтягуєш час. Слава Богу, таких випадків менше, ніж тих, що позитивно закінчилися. Але вони є».
***
«А буває навпаки: втрачаєш надію, а людина одужує, попри всі прогнози. У будь-якому випадку ти не можеш ставити крапку або хрест на людині. Ми лише робимо те, що повинні. А вирішує Бог!
Є речі, які не можна пояснити. Вчора виписав бабульку 93 роки. Має супутні недуги, вік у групі ризику, але легко перехворіла і через два тижні пішла додому. Водночас є молодші люди, які переносять хворобу значно важче, або й помирають. Не ми вирішуємо, не ми пишемо книгу життя».
***
«Ми не знаємо долю пацієнтів після виписки, не знаємо, хто з них має постковідний синдром. Багато дзвонять потім, підтримують зв’язок, а багато хто перебуває вже під опікою сімейних лікарів, інших медиків. Яка їхня доля і стан на сьогодні – важко сказати. За науковими даними, до 30% мають затяжні проблеми зі здоров’ям після ковіду».
Правила протичумного госпіталю
«Чи боявся принести вірус додому? Звичайно. На початку була якась параноя, розгубленість. Не стільки принести щось саме з лікарні, а взагалі. По 100 разів руки обробляв і маску носив на вулиці. Це, мабуть, інстинкт самозбереження працював. Але адаптувалися ми до цього, звикли».
***
«Наша лікарня побудована, як режимний об’єкт. Інфекційний контроль тут, як в протичумному госпіталі. У нас такий суворий контроль і розмежування між чистими і брудними зонами, що ризики заразитися персоналу мізерні. З самого початку в нас не було браку захисних засобів. Все є з першого дня.
Скажу відверто, весь наш персонал, який хворів, заразився не від пацієнтів. Ми аналізуємо кожен випадок – я прекрасно знаю, де хто підхопив вірус і в якому стані прийшов на роботу. Заразитись в зоні від хворого неможливо, бо ми дотримуємось усіх правил: комбінезон, респіратор, рукавички… обробляється все.
Значно більший ризик заразитися – десь у громадському місці чи навіть у звичайній медичній установі, а не в ковідному шпиталі».
***
(Розповідаємо Олегу Яковенку про те, що в інших містах медики вже менш суворо дотримуються правил, наприклад, не одягають комбінезони. Мовляв, вже хворіли і тепер не страшно).
«Я вважаю, за такі речі треба карати. У нас абсолютно нічого не змінилося. Навпаки – ці правила вже відпрацьовані до автоматизму. Звичайно, людський фактор спрацьовує, і помилки трапляються. Але хтось побачив – зробив зауваження. Навіть мені – тут не повинно бути жодної субординації. Тут ми повинні одне одному підказувати і допомагати».
Коли сам побув пацієнтом ковідного відділення, по-іншому подивився на роботу
«Ми почали працювати з квітня, а захворів я аж в жовтні. І то – не від пацієнта. Прекрасно пам’ятаю, хто мене заразив і через чию безвідповідальність це відбулося. Якби люди думали одне про одного (це стосується не лише медичних працівників), можливо, цієї проблеми давно вже не було б.
Одна людина відчуває, що захворіла, і маючи критичне мислення, робить так, що не завдати шкоди іншим. А є ті, що нехтують і заражають інших».
***
«Коли захворів, мене поклали в наше ж відділення. Але хіба я мав лежати, в стелю дивитися? По можливості ходив, дивився хворих, коригував лікування, наскільки міг. Намагався допомогти, підказати своїм колегам.
Після цього глянув на хворобу під іншим кутом. Під кутом зору пацієнта. Одна справа, коли ти зайшов у зону, 2-3 години попрацював і вийшов, інша – коли ти постійно там і бачиш все, що відбувається: як працюють лікарі, медсестри, молодші працівники, як поводяться пацієнти. Напевно, треба було через це пройти».
Один пацієнт свариться, інший записує відео на телефон
«Одна справа, коли 10 ліжок у відділенні заповнені, інша – коли 49 і з них майже всі хворі – кисневозалежні. Так було у жовтні-листопаді, і зараз знову хворих більшає. Одні пацієнти важкі, інші обурені, бо хочуть, щоб у першу чергу їм приділили увагу. А на зміні всього дві медсестри, на кожну – 25 хворих.
Один кричить: «9 годин, а мені не роблять уколи!», другий записує відео на телефон, а третій дзвонить на гарячу лінію МОЗ. Родичі дзвонять і скаржаться: «До нас не заходять, нас не лікують». Хворому 5 хвилин тому міряли тиск, а він каже, що не було такого.
Але пріоритети виставляються так: спочатку – важкі хворі, потім – легші».
***
«Родичі постійно «виймають» мозок: дзвонять чи на телефон, чи на Вайбер. Така кількість дзвінків, яка була в мене за останній рік, це щось нереальне. Хоч бери і секретаря наймай. А люди не розуміють, чому я не завжди вчасно беру слухавку. Всі ж егоїсти і дивляться найперше під кутом особистих інтересів. Ніхто не думає, що проблеми є і в інших. А ти змушений розриватися і догоджати всім».
***
«Коли дзвонять і питають про стан своїх рідних, це нормально. Але медсестра повинна робити маніпуляції, а не лише сидіти на телефоні».
У вихідні графік вільніший…
«Робочий графік? Якщо це можна назвати графіком… Зранку в 7:30 виїжджаю на роботу, приходжу додому приблизно о 21-й. Вчора ввечері їздив на консультацію в пологовий будинок, де лежить вагітна з ковідом. Постійно на телефоні: консультую то інфекційну лікарню, то перинатальний центр.
А ще ж, окрім ковідних, є інші хворі. Я не лікар-інфекціоніст, а пульмонолог. Мої легеневі пацієнти нікуди не поділись. Тому їжджу містом по різних установах.
У вихідні, принаймні, графік вільніший. У суботу – сюди на обхід, в неділю буваю. Постійно на телефоні зі своїми бригадами – вони змінюються кожні 12 годин».
***
«Зі мною у відділенні працюють алергологи, нефрологи, ендокринологи, неврологи, навіть проктолог. І це добре, бо хвороба впливає на різні органи і системи. Така модель, як на мене, ідеальна. На жаль, вона є не у всіх закладах. Але у мене класне відділення з класною командою.
Спочатку не всі хотіли йти сюди, боялися, але основний кістяк, люди, які працювали тут з першого дня, в результаті залишились. Не за гроші, а тому що треба. Хто, якщо не ти? Я як пульмонолог однозначно знав, що працюватиму тут. Це навіть не обговорювалося».
Коли все закінчиться?
«Прогноз – невдячна справа. Однозначно, цей рік ще буде важким. Ще нас потрусить, а що далі – Бог його знає. День прожили – і Слава Богу. Але не розслабляємося – сюрпризи ще будуть».
***
«Суспільство живе за певними правилами, яких потрібно дотримуватися. Це як з правилами дорожнього руху: якщо ними нехтуєш, стається біда.
Той хто прийшов, через це чистилище (інфекційний госпіталь, – ред.), той це розуміє.
Коли в тебе десятки кисневозалежних пацієнтів зі страхом в очах і одним бажанням – вижити, ти теж це розумієш.
А більшість переносить недугу в легкій формі, і тому чимало з тих, хто вже навіть перехворів, не усвідомлюють складності ситуації».
***
Нагадаємо, Олег Яковенко був першим на Волині, хто отримав щеплення від коронавірусу.
«Закінчення епідемії залежить не лише від медиків, а загалом від суспільства. Слава Богу, більшість нам вірять і допомагають. Скільки благодійників було: від дезрозчинів до елементарної канцелярії передавали, їжу возили. Світ тримається на добрих людях, а ми робимо свою роботу, та й все».
Спілкувалася Віта Сахнік
