Нещодавно у Волинському національному університеті імені Лесі Українки вперше обрали студентського представника серед іноземних студентів. Ним став Одуро Єбоа Габріель.
Про його нове призначення, студентське життя в чужій країні та плани – в інтерв’ю ВолиньPost.
Оскільки наш співрозмовник недосконало розмовляє українською, з перекладом люб’язно погодилась допомогти Ірина Татушко – фахівець відділу міжнародних зв’язків Лесиного вишу.
– Познайомимось. Звідки ви?
– Я народився в Гані. Навчався на медбрата. Після того мав можливість подорожувати за кордоном. І я обрав Україну. Я шукав комфортне місце для проживання і знайшов місто Луцьк. Моя дитяча мрія – вивчати медицину. Зараз я вже п’ять років навчаюсь на спеціальності «Біологія».
– Розкажіть про свою родину.
– Я маю п’ять братів та трьох сестер. Дві мої сестри також навчалися в Україні, одна закінчила медичний університет в Івано-Франківську, інша – у Львові. Зараз вони також у Гані. Коли вони ще навчалися, я кожного місяця відвідував їх.
– Наразі під час пандемії кордони закриті. Коли ви востаннє були вдома? Як переживаєте розлуку з рідними?
– Я поїхав з Гани у жовтні 2014 року і весь цей час не був вдома ні разу. Цього року я хотів поїхати на батьківщину, але коронавірус цьому завадив. Зараз кордони до Гани нарешті відкрили, але я закінчую магістратуру, попереду екзамени та захист дипломної роботи… Потім я планую вступити до аспірантури. Тільки тоді я зможу поїхати до своїх рідних. Але я дійсно сумую за ними. Ми спілкуємось в соцмережах, бачимось через відеовиклики.
– Які у вас в країні є цікаві традиції?
– Моя країна має дуже багато традицій. Є одна, яку я люблю найбільше. Від ранку до вечора всі люди збираються разом на вулиці та обговорюють будь-які теми. Водії зупиняються, машини не їздять. Тут заборонених тем немає. Це можуть бути вибори, політика, діяльність президента тощо. Люди чесно висловлюють свою думку. Кожне місто має фіксовану дату цієї події. У моєму рідному місті Тема це проходить у середині літа.
– Як ви потрапили на навчання до Луцька? Чому саме ця спеціальність та цей університет?
– У Гані я працював у компанії, яка займалася рекрутингом студентів за кордоном. У мене було дуже багато знайомих, які навчались в Україні. Я чув чимало цікавого про їх життя у різних українських містах. Коли я вирішив їхати до України, просив саме про комфортне та затишне місто. Мені розповіли про Луцьк. Я хотів вивчати медицину, але у 2015 році тут ще не було такого факультету. Тому я обрав споріднену спеціальність – біологію.
– Як рідні відреагували на ваше рішення навчатися в Україні?
– Тоді мої сестри вже навчалися в Україні, тому батьки були не проти, бо знали цю країну та не чули про неї нічого поганого. Вони хотіли, щоб я був зі своїми сестрами або у Львові, або в Івано-Франківську. Але я обрав Луцьк.
– Чи важко навчатися в чужій країні?
– Так, звичайно. Насамперед через мовний бар’єр. Коли я приїхав, то спочатку у мене були курси української мови. Мене любили викладачі, бо я був дуже пунктуальним. Але коли почалося навчання, все одно було дуже важко. І я навіть хотів повертатися до Гани. Але на факультеті мені дуже допомогли Андрій Поручинський та Ярослав Омельковець. Вони мене підбадьорювали, писали, цікавились, чи мені не потрібна допомога, вмовляли не їхати додому та надихали мене. Я дуже радий, що все ж залишився та навчався тут. А ще зараз мій науковий керівник спілкується зі мною англійською. Нещодавно одна викладачка всю інформацію для мене подавала також англійською, за що я дуже вдячний. У мене немає можливості часто літати додому. Відповідно, квитки теж дорогі. Звісно, буває важко.
– Як ви гуртуєтесь у Луцьку із іншими студентами-іноземцями?
– Я дуже люблю людей, у мене немає проблем із комунікацією. Ми постійно бачимось. Я маю тут друзів серед арабських студентів. До прикладу, з Лівії. Вони часто готують лівійські національні страви, а я – ті, які їдять у Гані. Також ходимо гуляти. Спілкуємось англійською мовою.
– Що входить до обов’язків студентського представника серед іноземних студентів?
– Відділ міжнародних зв’язків ініціював створення такої посади. Вони повідомили студентам, що ми можемо подавати свої кандидатури. Було голосування у телеграмі. Серед трьох кандидатів мене обрали 65%. Моя роль – допомагати іноземним студентам, для мене честь бути частиною університету та студентської ради. Я декілька років здобуваю освіту у цьому навчальному закладі, тому вже непогано знаю українську. Іншим студентам-іноземцям буде легше комунікувати із університетом та вирішувати певні питання. Я завжди їм допомагав. Міг піти у магазин та лікарню із ними. Я маю чудову можливість підтримувати їх. Зараз епідемія коронавірусу, тому ми намагаємось рідше десь ходити. Якщо хтось захворіє – це моя відповідальність, бо зараз я як батько для них.
– Як думаєте, чому саме вас обрали студентським представником серед іноземних студентів?
– Я вважаю, що студенти вірять в мене. Вони цінують мій великий досвід навчання у цьому виші. Студенти знають, що я буду працювати для них.
– Чим займаєтесь зараз та що плануєте зробити на цій посаді?
– Зараз я планую налагодити комунікацію між студентами та адміністрацією університету. Хочу, щоб більше іноземців були залучені до програм обміну, щоб проводили екскурсії для них, щоб вони мали можливість відвідувати інші країни, міста.
– Чи є у вас вже команда, яка допомагає вам?
– Так. Минулого тижня ми обрали мого заступника – хлопця із Сенегалу, та секретаря – дівчину із Гани.
– Ви мешкаєте в гуртожитку? Вам подобається?
– Так. Звісно, гуртожиток потребує оновлення, над чим зараз університет працює. У нашому гуртожитку живуть як іноземні студенти, так і українці. Ми чудово спілкуємося, дружимо, разом проводимо час. Інколи разом готуємо, відзначаємо різні свята. У вересні я святкував день народження. Вперше я був у Луцьку, бо зазвичай у цей день подорожую Європою. Цього року мене привітала моя група, був святковий торт. Мені дуже сподобалося! Буває важко, бо ми всі з різних країн, розмовляємо на різних мовах. Але загалом все добре.
– За що ви любите Луцьк?
– Я не люблю шумні та великі міста. До прикладу, у Києві, у Львові дуже багато людей, машин та будівель. Мене здивувало, що у Києві багато хто говорить російською. А у Луцьку тихо та зручно. Тут гарні вулиці, чудова природа та добрі люди. Дуже люблю гуляти у Центральному парку імені Лесі Українки.
– Які міста в Україні ви вже відвідали? Куди хотіли б поїхати?
Івано-Франківськ, Львів, Рівне, Київ, Чернівці. Хочу побувати в Одесі та Буковелі.
– Які українські традиції вас здивували? До чого було найважче звикати?
– Кожного літа ви щось святкуєте у Луцьку. Люди з інших міст також їдуть сюди. На сцені співають різні гурти. Мені подобається ця традиція, але два роки тому ми з іншими іноземними студентами мали проблеми з українцями на святі. Ми хотіли піти звідти, бо було дуже неприємно. Нам завжди цікаві такі події, ваші традиції, свята, ми не хочемо бути ізольованими від суспільства, але боїмося такого ставлення. Люди озираються на нас, називають «чорні». Це образливо.
– Чи знайшли тут друзів? Як проводите свій вільний час?
– Маю тут друзів як серед дівчат, так і серед хлопців. Спочатку було важко спілкуватися з людьми через мовний бар’єр. Зараз ми гуляємо в парку, відвідуємо різні заклади у Луцьку, подорожуємо українськими містами. Я дуже полюбив український червоний борщ. Моя подруга розповідала мені, як його готувати. Один раз я спробував сам приготувати його, але він був не дуже смачний. А ось моя подруга дуже добре його готує.
– Які ще українські страви вам до вподоби?
– Вареники, деруни, манна каша.
– Які маєте плани на майбутнє?
– Зараз я закінчую магістратуру та вступатиму до аспірантури. Думаю змінити факультет. Мені подобається психологія. У майбутньому я б дуже хотів працювати у сфері здоров’я, а головне – працювати з людьми. Також мені цікаво було б читати лекції. Можливо, у нашому університеті. Напевно, це б зацікавило іноземних студентів. Було б класно, якби іноземець викладав в українському виші. Я хочу використовувати усі знання, які я маю, щоб допомагати людям.
Спілкувалася Олександра Садова
