Історія роти патрульної служби міліції особливого призначення “Світязь” розпочалася 12 червня 2014 року. Саме в цього дня УМВС Волині оголосило про її створення.
Спецпризначенці ʺСвітязяʺ мали виконувати функції охорони громадського порядку та брати участь у бойових діях на Сході України, оберігаючи територіальну безпеку нашої країни. Формувати роту взявся у минулому десантник Олександр Фацевич, який на той час уже мав досвід навчання бійців волинської Самооборони, а також близько 10 років служби у Збройних силах України. Навчання ʺсвітязьцівʺ тривало рівно місяць і уже 12 липня бійці склали присягу на вірність Україні.
Про це інформує galinfo
Перші втрати
14 серпня 2014 року бійці роти спецпризначення відправилися в зону бойових дій на сході України. Рота ʺСвітязьʺ брала участь в операції зі звільнення Іловайська, під час якої 40 воїнів опинилися в оточенні у так званому Іловайському котлі. Семеро бійців не повернулися живими додому: Іщук Володимир Степанович з позивним ʺКущʺ, рядовий міліції, помер 26 серпня 2014 року; Помінкевич Сергій Петрович з позивним ʺЧехʺ, рядовий міліції, загинув 29 серпня 2014 року; Ляшук Максим Володимирович з позивним ʺЯрʺ, лейтенант міліції, командир взводу, загинув 29 серпня 2014 року; Сацюк Олександр Миколайович з позивним ʺБілийʺ, рядовий міліції, загинув 29 серпня 2014 року; Шолуха Віктор Григорович з позивним ʺШерифʺ, сержант міліції, загинув 29 серпня 2014 року; Сивий Олександр Анатолійович з позивним ʺДокʺ, рядовий міліції, фельдшер, загинув 29 серпня 2014 року; Столярчук Мирослав Станіславович з позивним ʺМиронʺ, рядовий міліції, загинув 29 серпня 2014 року.
Після відпочинку і доформування, у середині грудня загін бійців роти відправився у нове відрядження, — цього часу під місто Вуглегірськ Донецької області. 30 січня 2015 року воїни при посиленні натиску терористів в боях за Дебальцеве потрапили в оточення у Вуглегірську, з якого вони вийшли з боями. Позиції волинян і приданої артилерійської групи були облаштовані в місцевому інтернаті та Будинку культури. Під час запеклого бою командир викликав вогонь артилерії на себе, після чого артилеристи і спецпризначенці пішли на прорив, проклали собі дорогу вогнем, а потім здійснили 15-кілометровий марш.
ʺНіхто не думав, що буде такий котел в Іловайськуʺ
Військові, котрі брали участь у тих страшних подіях, згадують та розповідають про них не охоче. Кажуть, спогади ятрять душу. Проте, нам все ж вдалося поспілкуватися із двома представниками роти ʺСвітязьʺ – Миколою Мельником та Дмитром Білецьким. Чоловіки – привітні, щирі, веселі у розмові, проте лише до того моменту, коли мова заходить про війну.
Зі слів Дмитра Білецького, рота ʺСвітязьʺ формувалася із різних людей – за характером, поглядами, соціальним статусом. ʺСеред них були і люди, які не зуміли себе зреалізувати в житті. Були і ті, котрим хотілося ʺромантикиʺ, які вважали, що війна – це щось красиве, цікаве, захоплююче. А були і такі, в кого батьки чи родичі були військовими. Вони мали розуміння війни, військовому обов’язку, присязі на вірність Україні. У них є військовий стержень. Тобто команда була – ʺрізношерстнаʺ. Але настрой був один – окупаційні війська відкинути подалі з території України, не дати танкам та зеленим чоловічкам зайти на нашу землюʺ, – розповів Дмитро Білецький.Також додав, що потреба йти на війну відчувалася тоді, коли дехто із знайомих пішов ʺпо мобілізаціїʺ: ʺПішов той знайомий, пішов інший, і я задумався: що ж я тут роблю, якщо вони там захищають мене. Треба йти і допомагати зупиняти ту першу навалу окупантів, ставати на першу лінію оборониʺ.
Дмитро Білецький зауважив, що досвід служби в армії мали не усі бійці роти ʺСвітязьʺ. Він проходив службу в армії, а для декого – війна і стала першою практикою виживання. Проте, тим не менше Дмитро зазначив, що страшно було всім.
ʺХто не був на війні, не зрозуміє. Були моменти, що хлопці молилися, хрестилися і просили в Бога допомоги вижити. Злукавить, той хто скаже, що на війні – не страшноʺ, – констатував військовий.
ʺЧи боялися ми, що може пролунати останній дзвінок до рідних? Та звісно боялися… не лише останній дзвінок, остання година… остання хвилина…На одній із позицій був страшенний обстріл. А там було багато наших військових, яких нам вдалося забрати. На тій позиції був і я. Я думав, що мені з відти живим не вдасться вийти.. Бо вже була така ситуація, що нас оточили настільки близько, що виходу вже не було. Проте найстрашніше було те, що вдома залишилася дружина, діти, рідні. Ти бачиш, що робиться на фронті і думаєш – не приведи Господи, щоб таке ж робилося і в нас тутʺ, – згадує Микола Мельник.
ʺРідні новини про нас дізнавалися з інтернету і телебаченняʺ
Микола Мельник та Дмитро Білецький пішли служити в ʺСвітязьʺ разом із своїми рідними братами. До слова, усі четверо – до цих пір військові. Чоловіки ні на мить не сумніваються, що зробили правильний вибір. Кажуть, такий у них ʺсклад розуму, характерʺ.
ʺКоли Фацевич нам сказав, що будемо виїжджати уже на ротацію, можливо, сьогодні. Всі будьте на валізах, на телефонах. Я прийшов додому. Але дружині нічого про можливий виїзд не говорив. Вона запропонувала піти в розважальний центр відпочити з дітьми. Я сказав, що трохи втомлений і відмовився. Залишився вдома. Тут: дзвінок… збір… виїзд. Я аж через годину, будучи вже в Рівному, зателефонував дружині і повідомив, що їду на Схід. Вона була в шоці. Була дуже ображена на мене. В той час події розвивалися настільки стрімко, що ми навіть не мали можливості дзвонити до різних. Ми тоді порозбирали телефони, щоб нас не могли ʺзапеленгуватиʺ і віддали командиру. Дружина знала про те, що відбувається в зоні АТО, лише з випусків новин на телебаченні та з інтернету. Я уявляю, як було дружинам нас чекатиʺ, – поділився особистим Микола Мельник.
Дмитро Білецький розповів, що найперше бійців роти ʺСвітязьʺ відправили на Ясинувату. ʺУ зв’язку з першим перемир’ям там позаливали добре бліндажі та зробили серйозно укріплений район. Тому ми не змогли туди зайти. Перед нами пробувала зайти Нацгвардія. Не вдалося. Мали навіть втрати серед бійців. Ми мали зайти другим потоком після них. Але згодом ми отримали наказ вирушити в Іловайськ. На той момент ми мали всю необхідну техніку. Оскільки ми бути підрозділ поліції, то нас повністю усім забезпечили. Волонтери теж допомагали. Ми не відмовлялися. Але, варто додати, що і волонтери були різні – хтось допомагав від щирого серця, розуміючи потребу. А для когось волонтерство було інструментом для піару. Хоча всім волонтерам низький уклін за їхню самовідданість і колосальну роботуʺ – пригадав Дмитро.
ʺВолонтери дуже допомагали, зокрема в 2014 і в 2015 році. Якщо нас ще забезпечувало Управління, то хлопці з інших бригад дуже потребували допомоги волонтерів. Там хлопці тапочки ледь скотчем не прикручували. Зараз уже менше допомагають. А тоді як піднімали армію! Тільки дай клич – знаходилося, купувалося, привозилося все!ʺ – додав Микола Мельник.
Також Дмитро Білецький поділився спогадами, як родина прийняла те, що він йде на війну: ʺМій батько у минулому військовий. Тому він нормально зреагував на такий мій крок. Мама та дружина теж віднеслися з розумінням та підтримкоюʺ.
Микола Мельник та Дмитро Білецький стверджують, що під час тієї ротації з місцевими мешканцями практично не спілкуватися, про настрої людей знали лише від інших побратимів.
ʺНа той час з місцевими мешканцями ми практично не спілкувалися. Постійно була стрільба. Не було можливості спілкуватися. Тоді все було хаотично та динамічно. З однієї точки переїжджали на інші. Дуже швидко відбувалися події. Під час наступних наших ротацій, уже більше було можливості поспілкуватися. Вже вони нас знають, ми їх. Чиюсь думку вдалося змінити. Але, здебільшого, місцеві не дуже змінилися в поглядах. Ніхто не думав, що буде такий котел і Іловайську. Ми їхали просто завдання виконувати з відпрацювання населеного пункту. Щоб утихомирити окупантів і захистити мирне населення. Ніхто й подумати не міг, що будуть так ʺнакриватиʺ ще й такого озброєння…ʺ – пригадують чоловіки.
А війна триває…
Бійці роти ʺСвітязьʺ Микола та Дмитро зазначили, що можливо, люди звикли до того, що у нас війна.
ʺЗараз багато говорять, про те, що війна – то політична домовленість, конфлікт створений штучно. Але, яка ж різниця – штучно, чи не штучно. Коли території вже загарбні, люди гинуть…Це недолугі думки. Люди це говорять в своє виправдання, щоб не йти на війну. Я показую своїм друзям, хлопцям по 30 років, дівчат, які служать на передовій і прошу їх сфотографувати, щоб показати своїм козакам в тилу, хто їх боронить. Ви пийте, ходіть по барах, кричіть ʺСлава Україніʺ, вишиванку одягніть – оці дівчата будуть охороняти ваш спокій. Десь 80% знайомих, друзів, з якими було спілкування до війни – зникло. Причина – саме такі зневірливі настрої щодо війни і того, що відбувається на сході. У нас немає зараз немає з ними спільних тем… вони не відчувають морального комфорту спілкуючись із нами…ʺ підсумував Дмитро Білецький.
