3 лютого 2020 року минає три роки, як не стало Миколи Романюка і Луцьк залишився без міського голови, – пише Конкурент.
Він очолював Луцькраду з 2010 року. У 2015 Миколу Романюка обрали мером вдруге.
“Я не є конфліктною людиною – я людина компромісу. Компроміс має бути вигідним для міста. Не для себе, не для якогось депутата, не для фракції, а для лучан. Я такий компроміс стараюся знаходити. Якщо є в мене ідея, я стараюся переконати, що вона потрібна для лучан. Знаходимо компроміс: часом не за одну розмову, не за дві, не за три”, – розповідав він про себе.
До слова, Микола Романюк вважав найбільш перспективним і найкрасивішим місцем в Луцьку територію біля замку Любарта. І мав у планах часткове перенесення Старого ринку:
Якщо ми ще заберемо ринок, хоча б оцю ліву сторону, зробимо праву гарно (бо всю ми її не заберемо – я реально дивлюсь на речі): із сувенірними лавками, але і м’ясо й ковбасу можна буде купити всередині, як-от “Бесарабка” у центрі Києва. Далі, біля Стиру, завершили роботи, виклали каменем. Парк – поруч, замок, старовина. От у цьому місці гарно жити.
Люди також гарно відгукувалися про мера Романюка: називали його справжнім господарем.
У липні 2017 року Миколі Романюку присвоїли звання “Почесний громадянин Луцька” . Наступного року презентували книгу пам’яті про луцького мера. У книзі, яку впорядкував журналіст Петро Чечелюк, зібрані думки та спогади друзів, колег, рідних та близьких про Миколу Романюка. Зокрема, його дружини Марії, синів Валентина та Володимира, керуючого Волинською єпархією УПЦ Київського патріархату митрополита Михаїла, бізнесменів Віктора Чорнухи, Володимира Цибульського, Віктора Шумського, колишнього колеги Сергій Ющака, соратника по комсомольській роботі, а нині мера Володимир-Волинського Петра Саганюка, екс-міністра фінансів Олександра Шлапака, депутата обласної ради Святослава Кравчука, депутата міської ради Юлії Вусенко та інших.
Колишній колега Миколи Романюка, Сергій Григоренко пригадує, що міський голова мав чудове почуття гумору та гарно сприймав дотепи про своє минуле у тому числі в радянські часи.
“Коли я лише став секретарем міської ради, у кінці березня 2014 року, відбувалася толока у сквері з РАЦСом. У ній брали участь працівники міської ради, в тому числі і ми з Миколою Ярославовичем. І ось Микола Ярославович знайшов поліно. Я жартома запропонував нести його разом, як на відомій з радянських часів картині “Ленін на суботнику”. Микола Ярославович сміявся з цього жарту”, – пригадує Сергій Григоренко.
Пізніше, через рік, Сергій Григоренко спільно з тодішнім заступником міського голови Тарасом Яковлевим вирішили продовжити цей жарт, замовивши за мотивами цієї картинку реальну ілюстрацію. От лише замість облич робітників там були лиця Григоренка та Яковлева, а на місці головного героя – обличчя Миколи Романюка. Сергій Григоренко пригадує, що побачивши такий незвичний презент, Микола Романюк довго сміявся, адже цінував гумор та був веселою людиною та не цурався жартів над самим собою.
Поділився спогадами про Миколу Романюка і його заступник Тарас Яковлев:
“Моє знайомство з Миколою Ярославовичем не можна назвати привітним! Справа в тім, що коли він виграв вибори Луцького міського голови в листопаді 2009 року, я вже працював у Луцькій міській раді на посаді керівника одного з відділів. За декілька тижнів спільної роботи, практично на всіх робочих нарадах він намагався якимось каверзним запитанням застати мене зненацька, на чомусь підловити. Мені було зрозуміло, що «добрі люди» вже сформували думку голови про мене, і для себе Микола Ярославович все вирішив. Однак, розуміючи, що ні на що вплинути не можу – просто продовжував працювати. Завершилась ця епопея тим, що в один із вечорів, запросивши вперше до себе, він сказав мені наступне: «Я про тебе багато чув, і це не робить тобі честі! Але дам тобі шанс – тепер працюй добре!».
Сказати, що я був здивований мало, – я був приголомшений. Однак, розуміючи, що дискусія недоречна, просто кивнув головою. Вже пізніше знайомі з усмішкою розповіли, що це старий комсомольський фокус, який стимулює до мобілізації всіх зусиль, однак тоді було не до сміху. Два роки по тому за тим же письмовим столом, Микола Ярославович вже пропонував мені стати його заступником”.
Довгі роки працював пліч-о-пліч з Миколою Романюком і Богдан Гончарук.
“Спогад про Миколу Ярославовича? Багато всього було, але головне, що слоган “людяний і відповідальний” щодня наповнювався конкретними вчинками та результатами копіткої роботи”, – поділився Богдан Гончарук.
“Було це в перших числах березня 2015 року, коли Луцький міський голова вперше відвідував місто Волноваха. За планом робочої поїздки, ми виїхали на місце трагічної загибелі військовослужбовців ЗСУ поблизу с. Благодатне 22.05.2014. Оскільки ситуація була напружена, нас супроводжували та стояли в оцепленні військовослужбовці однієї з бригад. Коли члени офіційної делегації віддали шану загиблим на місці трагедії, Микола Ярославович підійшов до військових: ми знали, що там є ціла група з Волині. Спілкуючись з ними, нам стало відомо, що у солдата Степана Бойка в той день у Луцьку народилась донька. Микола Ярославович відразу набрав М.Токарчука (головного лікаря Луцького пологового будинку) і молодий батько отримав змогу поспілкуватись з дружиною та лікарем. А вже наступного дня він разом з нами їхав до Луцька, до донечки та дружини. Микола Ярославович застосував усі свої важілі впливу та контакти з народними депутатами, командуванням бригади, місцевим військовим комісаріатом, щоб Степан у такий важливий для його сім’ї момент отримав 10-денну відпустки. Він це зробив тому, що й сам завжди цінував та любив свою сім’ю. Розумів, як важливо в такі моменти бути разом, підтримувати один одного, радіти разом. Перед поверненням з відпустки Степан також отримав від Миколи Ярославовича повний комплект військової форми (індивідуального пошиву) та взуття. Ось такий спогад виринув з пам’яті. Хоча направду їх можуть бути сотні і тисячі. Недарма на його пам’ ятнику викарбувані слова “Робити добрі справи – це сенс мого життя”.
Юрій Моклиця, який працював з Миколою Романюком як заступник міського голови, пригадує:
Микола Ярославович любив засиджуватись на роботі допізна і я розумів чому. В післяробочий час в кабінетах міської ради не було людей і виникала особлива заспокійлива атмосфера. В цю пору можна неспішно поспілкуватись на важливі теми, не примушуючи себе уникати особистих тем, або ліричних відступів. Більшість приємних спогадів саме з цієї пори і саме з його кабінету. Якось, після скандалу з колективом басейну, я прибіг з виряченими очима в кабінет, пів хвилини відхекувався, а потім спитав: “Миколо Ярославовичу, я все роблю правильно?”. Він, не довго думаючи: “Так, все правильно”. І я побіг. Потім ми про це не говорили, він все розумів. А було таке, що за його столом і під наше бурмотіння, стоячи, заснув мій син, якому тобі було 4 роки… Були повчання, були докори, були жарти… Але що я точно і завжди виносив в цю пору з його кабінету, то це спокій. І пам’ятатиму це відчуття ще довго.
