Нещодавно мешканець села Раків Ліс, що на Камінь-Каширщині, Василь Федорович Сельвесюк відзначав 90-річний ювілей.
Святкову дату з іменинником розділила його численна родина. Привітати шанованого ювіляра з’їхалося півтори сотні його найближчих родичів, пише “Полісся”.
Перегортаючи сімейні світлини, що їх підготували рідні Василя Федоровича до ювілею, щасливий чоловік тішиться та дякує долі за те, що Господь заповів йому безцінний скарб — 52 онуки та 68 правнуків. За здоровий спосіб життя отримав і міцне здоров’я. Ніколи, каже, ні чарки не брав, ані цигарки.
— Й самому не віриться, що вже стільки прожито літ, — зізнається Василь Федорович, — більшість з яких минуло у важкій праці. Пережив і декількох своїх рідних — поховав дружину та троє синів. Однак ніколи ні на що не нарікав, хоч здебільшого життя було нелегким. Господарство тримали з дружиною велике: корови, вівці, свині, птаство. Скільки себе пам’ятаю, роботи завжди вистачало: косив гектари трави для худоби, працював у колгоспі. Разом з тим треба було і копійку заробити. А, як відомо, того часу у колгоспі платили мізерію. Дякуючи шваґеру, прийняли мене на роботу у ПМК. Відтак у складі будівельної бригади зводили у Камені восьмиквартирні будинки. Нинішнє приміщення Укрпошти — теж наша робота.
Будинок, у якому проживає нині разом із наймолодшим сином Ростиславом та його чималим сімейством, Василь Федорович спорудив також самотужки. Як розповідає нині ювіляр, коли годували власних дванадцятеро діток, то цінність батьківства у молодому віці сприймалася не так чутливо, аніж зараз на старості.
“Зараз можу впевнено сказати, що бути батьком і дідом — це два абсолютно різних досвіди”, — переконаний дідусь.
Всі онуки, а надто ті, котрі проживають з ним в одному домі, усіляко дбають про поважного члена родини. «Така увага для рідненького — наче лавровий вінок на шиї», — кажуть його нащадки. Натомість мудрий та багатий літами дідусь — скарбниця порад, хранитель звичаїв та обрядів для усіх наймолодших Сельвесюків. До речі, разом із Василем Федоровичем проживають п’ятеро біологічних онуків, а ще двоє — прийомних. Коли невістка Наталія забажала взяти на виховання з дитбудинку двоє діток (братів), то першим, хто схвалив її рішення, був свекор. Тож сьогодні ювіляру є чим пишатись: не змарнував життя, навчив дітей та онуків належно виконувати своє покликання — бути людьми. Тож, шановний ювіляре, хай джерело людської вдячності за вашу турботу ніколи не вичерпується, серце наповнюється світлом, а здоров’я й сили дарує Всевишній.
Леся Мінібавєва
