Кажете, паніку щодо COVID-19 штучно нагнітають? Кажете, лікарі згущують фарби? Кажете, нема причин для жорстких карантинних обмежень, а медики взагалі собі зайві заслуги приписують? Тоді просто прийдіть до інфекційного госпіталю Волинської обласної клінічної лікарні, що в селі Тарасовому, і… бодай зазирніть досередини крізь шибку. Запевняємо: ваша думка кардинально зміниться, а скепсис вивітриться.
Наразі ситуація лишається критичною, хворих щодня більшає, тож і професійне свято багато хто з медичних працівників зустріне на роботі. «Час нині такий, – знизують плечима вони. – Колись посвяткуємо, тепер пора людям життя рятувати».
Напередодні професійного свята – Дня медика – ІА Волинські Новини заглянуло за двері інфекційного госпіталю, аби показати, наскільки важкою, небезпечною, але дуже важливою є робота медичних працівників.
Отож, ми на території госпіталю. Перед нами до дверей прямує чоловік із торбиною – комусь із хворих приніс передачу. Досередини його не пускають. Молодша медична сестра вийшла, суворо перепитала, чи підписав пакунок, забрала торбину – двері на ключ. Атож, балакати їм направду ніколи.
Ми ж заходимо досередини. Біля входу зустрічає медичний директор Наталія Скальська. Втомлено усміхається, зауваживши наш переляк: «Не бійтеся, у брудну зону вас ніхто не поведе, а зараз ще й обмундируємо як треба».
Поки нам несуть спеціальний одяг, роззираємося. У фоє – купа вішаків з торбами, у які поскладано одяг. «Так, ми перевдягаємося ось тут. Одяг, у якому прийшли, лишаємо, а вдягаємо спеціальні лляні піжами, які після зміни тут же знімаємо і їх несуть знезаражувати і прати», – пояснює Наталія Юріївна.
А біля вхідних дверей помічаємо ще й рамку аерозольного знезараження. І так, пахне той знезаражувач, скажемо вам, не французькими парфумами. Та що вдієш, безпека – передусім.
Тим часом одяг для зайд принесли. Медсестри нас інструктують та допомагають правильно одягнутися. Спочатку обробляємо руки антисептиком. Взуваємо бахіли. На голову – шапочку, далі – маску. По тому треба вдягнути спеціальний халат з манжетами. За кілька хвилин розуміємо: проходити в такій екіпіровці бодай кілька годин – справжнісіньке пекло, надто у літню спеку. А це ж ми зібралися лишень у чисту зону! Годі уявити, як почуваються ті, кому доводиться працювати в брудній зоні у спеціальних захисних костюмах.
Прямуємо нарешті з фоє до відділення. На першому поверсі – склад з медикаментами. При вході – розмітка (до слова, нею тут позначено геть усе). «Усі наші хворі повністю забезпечені і ліками, і засобами гігієни, – каже Наталія Юріївна. – Ось бачите жовту лінію розмітки – це для персоналу з відділень, який приходить по ліки. У склад вони не заходять. А оці ящики в коридорі – комп’ютерний томограф, який вже чекає на встановлення».
Дорогою на другий поверх запитуємо, чи багато нині пацієнтів у госпіталі. «Дуже багато. Останніми днями везуть машина за машиною. І всі важкі. Ось, до речі, й приймальне відділення, бачите, якраз проводять дезінфекцію, бо щойно прийняли ще одного хворого», – показує пані Наталія ліворуч.
«Два відділення у нас нині закриті. Річ у тім, що їх обслуговували хірурги, і коли дозволили проводити планові операції, ми їх відпустили на Грушевського, щоб вони могли оперувати людей», – пояснює медичний директор.
Далі бачимо рядочок різних за розміром білих черевиків. «Це взуття, у якому заходимо в брудну зону, – каже пані Наталія. – Зараз покажу вам, який вигляд має брудна зона, на відділенні, яке не діє».
Біля дверей – оранжева стрічка розмітки на підлозі, килимок, просочений антисептиком. Ми старанно по ньому топчемося і йдемо далі. У кімнаті для роздавання їжі пацієнтам є ліфт, яким цю їжу привозять. А розкладають тільки в одноразовий посуд. «Далі медсестри з брудної зони забирають їжу та розвозять по палатах, – провадить Наталія Юріївна. – Ось бачите червону стрічку на підлозі? За нею починається брудна зона. Усі ручки дверей тут замотані марлею з антисептиком. А ось тут – брудна роздягальня».
У цій роздягальні – тільки диван і шафа зі спеціальним одягом для медперсоналу. А далі ми наближаємося до дверей, за якими і вдень, і вночі медичні працівники борються за людські життя. Відділення заповнене, тож нас туди, звісно, не пускають. Наталія Юріївна стукає у двері. До них підходять медсестри у спеціальних костюмах і захисних щитках. Жестами показують, що все під контролем. А в нас виникає відчуття, що перебуваємо не в лікарні, а всередині ядерного реактора. Хоча, правду кажучи, так воно і є, адже загроза, яку несе COVID-19, таки смертельна. І ці мужні люди щодня ризикують власним життям, аби врятувати сотні чужих.
Так само через дверне скло заглядаємо у відділення реанімації. Вільних ліжок там теж наразі немає, пацієнти – на апаратах ШВЛ. «У цьому відділенні маємо десять ліжок, зараз вони всі зайняті, – розповідає Наталія Скальська. – Отам, де надпис «Біологічна небезпека», – операційна зона і ще десять ліжок, які розраховані на післяопераційних хворих. Окрім лікування, ми тут ще й оперуємо пацієнтів. Сьогодні буде проведено вже четверте оперативне втручання. Крім того, було проведено нейрохірургічну операцію, стоматологічну – оперували перелом щелепи, та гінекологічну з приводу позаматкової вагітності».
Колектив інфекційного госпіталю працює з 13 квітня – від його відкриття. Фізично та морально, зізнаються медики, це дуже важко, часу на відпочинок практично не мають. Втім додають, що налаштовані рішуче й працюватимуть до цілковитої перемоги.
Микола Юрко – невропатолог із понад 35-річним стажем, нині він – медичний директор з лікувальної роботи ВОКЛ. Каже, у медицину привело бажання допомагати людям. І нині чоловік – один із тих, хто на передовій боротьби з недугою, що полонила увесь світ.
«Робота нашого госпіталю полягає в тому, що надаємо допомогу людям, які, окрім коронавірусу, мають супутні патології, – розповідає медичний директор з лікувальної роботи. – Зокрема це ендокринні, цереброваскулярні, онкологічні патології. Як показала практика, рішення про створення такого госпіталю було правильним, тому що навантаження на інфекційну лікарню було дуже велике».
На запитання, чи було страшно починати роботу в госпіталі, Микола Кіндратович усміхається: «Звісно, всі були дуже насторожені. Не знаю, чи можна це назвати страхом, але переживання були неабиякі. Адже на початках ніхто не знав, як правильно підходити до лікування, які препарати застосовувати. Але дякувати Богу, колектив це витримав і зараз ми працюємо міцною злагодженою командою. Про це свідчить бодай той факт, що за весь період роботи госпіталю жоден із працівників не захворів на COVID-19. І я кажу зараз не тільки про медичний персонал, а й про ліфтерів, які возять хворих і брудну білизну, праль, які її перуть, працівників стерилізаційної, де обробляють речі пацієнтів, і про двірників, сантехніків та сторожів. Ми всі – одна команда».
«Кожна палата – це бокс із туалетом, умивальником та лоджією, – провадить Микола Юрко. – Крім медикаментозного лікування, ми проводимо киснетерапію, адже більша частина наших пацієнтів є киснезалежними і перебувають або на апаратах ШВЛ, або на масках, де є високі потоки кисню. За хвилину йде 10-15-17 літрів кисню. Його нам у зрідженому вигляді раз на два дні привозять зі Львова, більш як тонну у спеціальних цистернах. У нас є кріоцистерни, в які цей кисень закачують і подають до ліжок пацієнтів через киснепровід».
А скептикам, які вважають проблему поширення коронавірусу гіперболізованою, Микола Юрко ставить просте запитання: «Якщо від цієї хвороби помирають люди, її можна вважати нескладною? Вона не заслуговує на увагу? Як на мене, відповідь очевидна».
Запитуємо, що нині в роботі є найважчим. «Коли чесно, то спека, – жартує Микола Кіндратович. – А якщо серйозно, то зараз маємо все для того, аби якісно працювати. У нас завжди були важкі пацієнти. Це ж обласна клінічна лікарня, де надають високоспеціалізовану допомогу. Нині ми забезпечені усім, аби дати пацієнту якісне лікування. Від нього не треба нічого, окрім виконання рекомендацій лікаря. Усі медикаменти, харчування, одноразовий посуд, індивідуальні засоби захисту та гігієни – безплатні».
На запитання про те, чи важко морально працювати в нинішньому темпі, Микола Юрко відповідає лаконічно: «Ми – лікарі. Ми знали, на що підписуємося».
А ще лікар радить не нехтувати простими речами: мити руки з милом, дотримуватися соціальної дистанції, носити маски, використовувати антисептики. «Це все може убезпечити вас від потрапляння в наш госпіталь», – наголошує він.
Відтак мусимо завершувати розмову, бо Миколі Кіндратовичу та Наталії Юріївні треба поспішати на консиліум стосовно чергового пацієнта.
На вихід нас проводжає старша медична сестра Орислава Нікітюк. У професії жінка – з 1986 року. Дорогою розпитуємо і її про те, як працюється у госпіталі. Вона зізнається: найстрашніше було, коли розпочинався карантин, адже з роботою саме в такому інфекційному стаціонарі довелося зіштовхнутися вперше. Усі відчували певну паніку. Складно було все переформатувати й організувати роботу.
«Зараз уже нам набагато простіше. Ми вже маємо протокол лікування, колектив – дружний, спрацьований. Створено бригади, люди працюють відповідально. На зміну виходять чотири медсестри, чотири молодші медичні сестри та два лікарі. Звісно, нам важко. Адже зараз потепліло, і в цих костюмах ми – як у скафандрах. Важко і фізично, і морально, – каже пані Орислава. – Але це – наш вибір. Тому не скаржимося. На цю роботу ми йшли за принципом «Як не я, то хто?», а не «Моя хата скраю». Добре, що люди, незважаючи на те, що карантин триває понад три місяці, витримують, не покидають роботи. І це дуже добре. Адже вони вже навчені, спрацьовані».
Зі слів пані Орислави, нині вони дуже відчувають підтримку і від влади, і від благодійників. «Коли ми йшли на цю роботу, нам обіцяли, що будемо всім забезпечені. Але, звісно, острах був. Зараз же бачимо, що обіцянок дотримано, ми відчуваємо допомогу і нашого керівництва, і обласної ради, і Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом». Тож працювати стало спокійніше, – запевняє жінка і додає, що найбільша радість для них і винагорода – коли проводжають додому здорових пацієнтів.
…Ми знову у фоє госпіталю. Здаємо спецодяг, який одразу ж пакують у торбу для утилізації. Знову обробляємо руки антисептиком. Медики бажають нам міцного здоров’я. А ми… Ми подумки знімаємо капелюхи, аби ще раз вклонитися цим людям за їхню щоденну самовіддану працю заради порятунку людських життів.
Оксана ГОЛОВІЙ
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
