Онкологічні центри належать до медзакладів, які через пандемію коронавірусу залишились поза увагою. Хоча тут і в час карантину обстежують, оперують, проводять хіміо- та радіотерапію. Тільки є свої обмеження і корективи. Як переживають пандемію у Волинському обласному медичному центрі онкології, дізнавалась журналістка «Район.Медицина».
***
«Раку не стало менше через карантин». Ця фраза мене переслідує у кожному коридорі. Їх тут багато. Зараз усі – майже пусті.
«До карантину в нас було людей, як у тролейбусі – не пройти. А зараз – спокійно, всі на відстані сидять. Мамологи кажуть, що не пам’ятають, коли так було востаннє…» – говорить головний лікар Юрій Малімон.
Відразу уявляю тисняву, як у «п’ятнадцятці». Подумки «переношу» всіх людей у лікарняні стіни. Стає моторошно. «Повертаю» всіх назад у тролейбус. Хочеться думати, що то не про Луцьк.
«Приїжджає людина і з нею – пів села підтримки»
Через карантин до онкохворих перестали пускати відвідувачів. Родичі бунтували. Один чоловік мало не побив через це медсестру. Довелось кликати на допомогу муніципальну варту.
«Часто приїжджає людина і з нею – пів села підтримки. Ми пояснюємо, що зараз не можна відвідувати близьких. Було таке, що люди були некеровані, кричали і обзивали медиків. Але коли почали чергувати муніципали, усі зразу з розумінням почали ставитись до нових правил, – розповідає лікар. – Людей теж можна зрозуміти. Вони накручені і так через діагноз, а ще кожен хоче поговорити з лікарем…»
Одному з родичів дозволяють заходити лише тоді, коли онкохворий не може сам рухатись і потребує супроводу.
Центр онкології має багато входів. Зараз працює три. Зранку діє четвертий – для медиків, які прийшли на зміну.
Біля кожних дверей – пункт з черговими. Тут усім вимірюють температуру. Якщо вона більша ніж 37 градусів, людину не впускають. Хто пройшов контроль, повинен обробити руки антисептиком. Я не виняток – обробляю руки, як усі. Тепер вони пахнуть, як речі після прання.
«Центральний вхід ми змушені залишати відкритим, тому що пацієнти приходять на амбулаторне лікування. Близько 40 людей отримує променеву терапію амбулаторно, ще 60 – стаціонарно. Лікування онкології не зупинялось. Якщо в хірургічних відділеннях кількість пацієнтів зменшилась, то в радіологічному та хіміотерапевтичному – ні. Вони повністю завантажені», – каже Юрій Малімон.
Хіміо- та радіотерапію відміняти не можна. Через 21 день або в інші терміни потрібно проходити повторні курси. Якщо зупинити лікування, хвороба прогресуватиме.
«У захисних окулярах неможливо дивитись»
На час карантину не госпіталізують пацієнтів з доброякісними утворами. Але якщо є підозра, що утвір може перерости в рак, то лікування не відміняють.
Менше людей приїжджає на планові обстеження.
«Сьогодні на прийомі було кілька людей, – розповідає лікар ультразвукової діагностики Олександр Приймачок. – Пацієнтів стало менше. Жителі сіл не мають чим доїхати. Приймаємо в основному важкохворих».
«Що ще змінилось?» – питаю.
«Та он ці окуляри – от як в них дивитись? – сміється лікар. – Якщо маєш окуляри для зору, то захисні поверх не одягнеш. А захисні – це ж не оптика, це пластик, у них, якщо в тебе поганий зір, нічого не видно».
У кабінеті ендоскопії діалог повторюється.
«Що змінилось?» – «Та в цих окулярах неможливо дивитись…»
Лікар-ендоскопіст Олег Дудра показує руками на одяг та обличчя.
«Бачте, що змінилось, – каже. – Треба обов’язково носити маску. А якщо ти в окулярах, то вони запотівають. Коли ж добре не бачиш, то з захисними окулярами та щитками проблемно. І без них не можна, бо кожного пацієнта розглядаємо як потенційно хворого на коронавірус».
Правда, і тут пацієнтів менше. Дудра переконаний: пустять транспорт, у коридорах знову будуть черги. Знову уявляю тисняву в тролейбусі…
«Витримаєм. Мусим витримати. Для цього ми тут», – говорить впевнено.
Заходимо у кабінет, де роблять променеву терапію. Лінійний прискорювач сьогодні вже не опромінюватиме пацієнтів – його робочий день добіг кінця.
«Стараємось менше контактувати з пацієнтами. Все дезінфікуємо після кожного хворого. Тут треба це робити обережно, бо апаратура чутлива до деззасобів. Протираємо поверхні серветками, змоченими антисептиком», – розказує інженер-радіолог Олександр Козачук.
Намагаюсь уявити, скільки антисептику увібрав у себе цей кабінет.
«Не хотів брати масок, а потім не міг ними натішитись»
Головний лікар каже, що медики мають і рукавички, і маски, і респіратори, і дезінфікуючі засоби. Є експрес-тести. Закупити все допомогли благодійники, частину придбали за кошти центру.
«Усі кинулись допомагати лікарням, де лікують хворих на коронавірус, а онкоцентри залишились поза увагою. У нас і так стільки проблем… Душа болить за центр», – каже Юрій Малімон.
Просить головну медсестру Світлану Кропивянську розказати, скільки в них є масок. Відразу ж сам її зупиняє.
«Може, про це не треба всім розказувати? А то ще заберуть, – сміється. – Так співпало, що ще до карантину одна благодійна організація «підкинула» нам масок. У нас був запас тисяч 35. Хороших, тришарових. Я ще не хотів їх брати, бо не було де складати. Вони місця багато займають. А потім не міг натішитись, що вони є, бо на початку карантину важко було щось купити».
За свої кошти центр придбав безконтактні термометри. Пізніше ГО «Афіна» подарувала ще 5 штук.
«І пацієнти, і медики налякані коронавірусом. Всі стараються дотримуватись вимог. Працюють у захисному одязі, масках. Обробляють руки і всі поверхні. Ми стали частіше проводити дезінфекцію та вологе прибирання. Особливо там, де більший рух пацієнтів», – розповідає Світлана Кропивянська і веде у відділення променевої терапії.
Типові лікарняні коридори – пахнуть медикаментами і дезінфікуючими розчинами. На стінах багато ікон. Стільки я не бачила ще в жодній лікарні. Центр не купляв жодну, усі – це подарунки від пацієнтів і лікарів.
Час від часу ми зустрічаємось з пацієнтами. Вони ходять обережно. Стиха переговорюються між собою.
«Люди в своєму горі. Одиниці діляться своїми емоціями…» – каже головна медсестра.
Але охочі поговорити є.
«Я тут вже сьомий місяць»
Крізь прочинені двері видно ліжка. На тумбочці – горнятка з квітами. Ікони. Наполовину з’їдене яблуко. Все по-домашньому.
На ліжку біля вікна в’яже жінка. Ірина.
«Я тут вже сьомий місяць. Надіюсь, що завтра поїду додому і більше ніколи сюди не приїду», – каже.
«А хірурга свого провідати?» – питають медсестри.
«Хірурга провідуватиму», – киває. Усміхається.
«Поки карантин, то нікого з родини не було. Не можна. Я не скажу, що було самотньо, бо ми тут давно, як сім’я. У кожній палаті – своя староста. Медики добре ставляться, але часом все не від них залежить, а від тебе. Як накрутиш себе… Кожен має свою біду. Медсестри бігають, а ми ж не знаємо, що їм болить. Ми їх не питаємо, тільки вони в нас. Вони, мабуть, вдома все кидають, як приходять сюди…» – Ірина робить паузу.
Зосереджується на стібках. В’яже шкарпетки. Є кому – має дітей, онуків.
Про них говорить з особливою теплотою.
«Хочеться додому. Більше нічого», – додає. Дивиться пильно в очі.
Медсестри відразу її підбадьорюють: «Треба ставити цілі і їх досягати. І не думати про погане!»
Голос Ірини стає веселішим: «Звісно, так і буде».
«Дуже гарно в такому віці бути такою худенькою»
В іншій палаті жінка вишиває «Таємну вечерю». Марія.
Хрестик за хрестиком – пів ікони вже є.
«Це моя дочка колись купила зразок і матеріали. Вона ж не розуміла, який то об’єм роботи. Трохи вона вишила, а тепер я беруся. Попробуй виший оці губи, очі… Тут же двома хрестиками не можна… Процедури мало часу займають, то треба чимось зайнятись, щоб не опускати руки, не думати про погане. Трохи читаю. Донька передала сучасну літературу…» – розповідає.
Як вишиє все, повісить ікону вдома. Там у неї ціла колекція. Так у них заведено в сім’ї – щоб в кожній кімнаті була вишивка.
Марія з Чернівецької області. Приїхала на другий курс радіотерапії. Три тижні вже тут. З близькими спілкується тільки по телефону.
«Я ходила в одну школу з Назарієм Яремчуком. Ми дружили. Пам’ятаю його – вчитель грав на баяні, а він весь час так гарно співав», – каже Марія і вустами, і очима. Очі у неї добрі-добрі.
Від знімків ніяковіє. Соромиться фотографуватись, бо «така худенька».
Медсестри переконують: «Дуже гарно в такому віці бути такою худенькою».
Марія ніяковіє ще більше. Хоч за маскою не видно, але я відчуваю: усміхається.
Жінці важливо відчувати себе привабливою навіть з маскою на обличчі.
«Іноді ПЛР-тести робимо в реанімації»
Ходимо коридорами. Всі видаються однаковими. Тільки одні темніші, а інші світліші. Десь чути стук ложок – якраз обід. З іншого боку долинають розмови, чути сміх. У кожному відділенні своє життя.
Хочеться вернутись у кабінет головного лікаря, бо там пахне кавою.
«У нас ніхто не інфікувався коронавірусом, але не буду гарантувати, що цього не станеться. Ми всіх перед госпіталізацією тестуємо на коронавірус. З цим проблеми, бо результати в кращому випадку приходять за тиждень. І втрачається сенс. Бо виходить, що людина приїхала, здала тест і їде назад. Ми тиждень чекаємо, а вона за тиждень може 10 разів сходити на ринок чи ще кудись і там заразитись», – ділиться лікар.
Швидше результати можна отримати у приватних лабораторіях. Хто має можливість, звертається туди. Там це коштує 1,5-2 тисячі. Дорого.
Бувають випадки, коли хворих привозять в такому стані, що чекати не можна. У них забирають матеріали для ПЛР-дослідження прямо в реанімації, а медики одягають захисні костюми, як при роботі з хворими на коронавірус. При цьому в лабораторному центрі йдуть назустріч і роблять такі тести в першу чергу. За час карантину таких випадків було два.
«Через рік після карантину люди прийдуть із занедбаними «раками»
Люди зволікають із обстеженнями часто і тим собі шкодять.
«Недавно був чоловік з саркомою м’яких тканин розміром 40 сантиметрів. Я ще такого не бачив. Пухлина вросла в ребра, ключиці…Це ж не за один місяць вона виросла! Зараз через карантин багато людей не мають змоги нормально обстежитись. Вони прийдуть через рік-два, але вже будуть із занедбаними «раками», – пояснює лікар.
Так було у 2008-му та 2014-му. У кризові роки кількість хворих на рак зменшувалась, а через два роки раптово зростала. Це зверталися ті, хто не прийшов до лікаря у потрібний час.
«Зараз по всьому світу пішов «мінус» по онкології. Раку менше не стало. Це люди вчасно не прийшли на обстеження», – наголошує Юрій Малімон.
Проблема в тому, що чим більше часу проходить, тим важче вилікувати людину і тим більші кошти на це йдуть.
Частково онкологічний центр фінансує діагностику та лікування, але не повністю. Зокрема за рахунок держзакупівель центр забезпечений ліками на 70 %.
З Національною службою здоров’я медзаклад уклав договорів на понад 15 мільйонів гривень на поставку медикаментів. Наразі головний лікар не впевнений, чи отримають ці кошти, бо у МОЗ планують вносити зміни у медреформу, але які і коли – не відомо.
Багато коштів у центру іде на сервісне обслуговування апаратів – понад мільйон гривень. Крім того, потрібно оновити апаратуру, зробити ремонти тощо. З цим частково допомагає обласна рада та благодійники.
«Ми нікому не відмовляємо, стараємось знайти кошти на лікування, якщо людина за межею бідності. Люди соціально незахищені. Приходять вчительки, які мають по 40 років стажу. Все життя працювали, але не мають за що лікуватись. Шкода… Тиждень тому заїжджає чоловік на каталці. Бачу його – і вже знаю, що треба допомогти. А він ще й не для себе просив, а для сина з інвалідністю. Завал повний…» – зітхає.
Згадує, скільки хороших змін відбулося в онкологічному центрі за три роки, поки він головний лікар.
За трохи підбадьорюється:
«Проблем багато, але ми стараємось. А що робити? Якщо будемо опускати руки, то потонемо».
Коли йду додому, думаю про медиків. Настільки позитивних лікарів і медсестер не бачила ще в жодному закладі.
Наталя ХВЕСИК
Цей текст написаний в рамках проєкту Coronavirus Survival Kit for Media від Media Development Foundation. Проект реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордоннихсправ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
